Рабство нікуди не поділося

Сумно. 5 років тому увесь світ затамувавши подих спостерігав, як сотні тисяч людей по всій країні щодня збиралися на площах міст і озвучували єдину думку щодо влади. У холод і в ніч. І подібна єдність показувала, який потенціал закладений у простих людях. Їхні вчинки викликали захоплення у людей із різних країн.

Пам’ятаєте? Нами захоплювалися. Здавалося – ось народ, який почне зараз створювати нову реальність, зростати, розумнішати, дорослішати, розвиватися. Унікальний проект, держава – стартап, наступний єдиноріг.

А потім, у якийсь із днів, усе скотилося у вихідну точку. Ті, хто віщав зі сцени – самі виявилися тими, із ким так красиво боролися. Щирість виявилася PR ходом. Заклики повірити – ланкою у хитрій багатоходівці.

Повернулася вся ця жлобська гордовитість і вседозволеність. Усепоглинаюче почуття власної переваги у тих, хто насилу розмовляє, на будь-якій мові. Помилкові ідеали, фальшиві цінності, силіконові губи і повсюдне «кидалово» – як основа життєвих принципів знахабнілих жлобів.

Виявилося, що є мрії і є реальність. У мріях – ми новий світ побудуємо. У реальності – Україна як і раніше одна з найбідніших країн Європи. Як і раніше у будинках недостатньо тепла, віялом відключають електрику і воду, стрибки курсу, безробіття, корупційні схеми, вимагання і безсоромне злодійство. Кругова порука, як символ торжества золотого унітазу у головах. Хоч куди не глянь – олігархи всіх мастей, депутати у Brioni і їх численні помічники. Замість реформ – декорації. Замість кроків – порожні обіцянки. Замість стратегії – божевільні ідеї.

Шкода. За 5 років можна було б вискочити. Або хоча б на курс вийти.

Просто рабство нікуди не поділося. Від рабства неможливо позбутися без його визнання. Хто визнав? Ніхто. Раби хочуть бути господарями, але не вільними.

Ілья Кенігштейн