Річниця повстання у Кенгірському концтаборі

повстання у Кенгірському концтаборі
Річниця повстання у Кенгірському концтаборі

«Погляд часу» №23-2019

На Великдень у 1954 році, 15 травня, колону жінок вели з нічної зміни на цегельному заводі у зону. Назустріч їм ішла на роботу чоловіча. Хлопці привіталися: «Христос воскрес!», дівчата відповіли: «Воістину воскрес!» У жіночій, і в чоловічій зоні були переважно українці.

Конвоїр Калімулін полоснув автоматною чергою по чоловічій колоні – 13 в’язнів було вбито відразу, п’ятеро з 33 поранених померли потім у лікарні. Звістка про цей випадок збурила концтабір і стала початком масштабного повстання.

16 травня 1954 р. у Кенгірі було оголошено страйк. На роботу не вийшов ніхто.

І хоч, як згадувала політрепресована Р. Тамарина: «Для кримінальників, які вважали себе великими патріотами, політв’язні були «фашистами», і начальство охоче нацьковувало їх на політичних. Це була свідома політика ГУЛАГу, щоб створити привід для жорстокої розправи з політичними». Після розмови з повстанцями «побутовики» відмовилися допомагати табірній адміністрації розправлятися з політв’язнями.

25 червня біля Кенгірського табору було зосереджено п’ять танків Т-34, літаки, три пожежні машини з брандсбойтами, 98 службових псів із провідниками і дві дивізії воєнізованої охорони кількістю 16 тис. осіб.

26 червня, на світанку о 4-й годині снайпери знищили всіх вартових на барикадах. В атаку пішли автоматники…

«Тридцятьчетвірки» не лише на подвір’ї, але й у бараках давили людей, часом буксуючи серед тіл. Гурт дівчат (українки та прибалтійки) узялися за руки і перегородили дорогу танкам, сподіваючись, що ті зупиняться. Танк не зупинився, а людські нутрощі ще довго теліпалися на закривавлених гусеницях…

Кров усюди – у бараках, на доріжках, у квітниках, трупи згортали бульдозером. «Солдати зганяють недобитих за зону. Потім у зону заїжджають вантажні машини, і солдати як попало кидають у кузови мертвих, а ще недобитих проколюють штиками і везуть у вже заздалегідь викопані глибокі ями. І все це – на наших очах, із презирством дивлячись на нас. І раптом – дощ, злива, яка рідко буває у цих краях. Саме небо заплакало над цими нещасними, над цією страшною трагедією. Калюжі крові, що навіть проливний дощ не зміг їх змити, ще довго зеленими плямами нагадували про тих, хто тут, на цьому клаптику чужої землі, скінчив своє життя…»

У повстанні брало участь близько 8 тис. ув’язнених, більшість із них – засуджені за політичними статтями українці (також росіяни, прибалти, євреї та інші); усього в Степовому таборі було українців 46 % – 9596 чоловік, серед яких було багато колишніх членів ОУН і бійців УПА та прибалтійських «лісових братів». Було вбито близько 1000 в’язнів (із них 560 дівчат). Майже 2000 отримали поранення.

Пізніше всіх учасників Кенгірського повстання, які залишилися живими, змусили дати підписку про нерозголошення інформації щодо тих подій. У 1956 р. очевидець Кенгіра лікар-угорець Ференц Варконі потрапив на Захід і першим розповів світові про повстання.

Дмитро Чекалкін

FacebookTwitterPinterest

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *