Рів ще дихав

Рів ще дихав
Рів ще дихав

Там розстрілювали і закопували  людей ще живими

Мені було 13 років, коли почалася війна. Бомбити почали вже у перший день. Пам’ятаю, що коли ми з мамою пішли на базар, то вже прямо над ринком літали і стріляли по людях літаки. У місті творився кошмар: почали громити магазини. Ми виїхала із Запоріжжя у той день, коли німці входили на Правий берег. Наш ешелон від Алюмінієвого заводу (у мене тато там працював) ішов 18 серпня. Останній із міста пішов.

Нас відразу евакуювали на Кубань. І ми жили у селі. А там німці підійшли. Я не пам’ятаю, хто вже за нами приїхав. Їдьте, каже, бо залишатися тут не можна – німці ось-ось тут будуть. І перевезли нас до Махачкали – це морський порт на Каспійському морі. І там пароплавами переправляли в азіатську частину Радянського Союзу. А як переправляли? Один пароплав пройде, а інший – німці обстрілювали. Перед нами прямо обстрілювали.

І я ще дуже добре пам’ятаю, коли приїхали із Запоріжжя у Мінеральні Води, а там перед цим бомбування було. Теж розбомбили ешелон. Не можу передати вам словами, як це страшно. Де рука, де нога, де голова, де що і все кров’ю залито.

Ми з мамою виїхали у Середню Азію. У Маргелан. Це поруч із Ферганою, у семи кілометрах від Узбекистану. Там була шовкоткацька фабрика. Тоді у літаків обтягували фюзеляжі шовком. Ця фабрика ткала шовк. Ми працювали там.

Під час війни ми ще встигали вчитися: зранку – до школи, а після обіду – на роботу. Нас не так багато було, з нами узбецькі діти навчалися. Ми дружно жили, вчилися і працювали. Іноді бувало так, що ночувати не ходили додому, залишалися тут, тому що працювати потрібно було.

Ми з мамою жили в узбецькій сім’ї, їсти не було чого. Ще пам’ятаю, що коли ми приїхали, у магазині не було ні дверей, ні замків. Ось так стрічкою перетягували двері і все – туди ніхто не заходив. Пам’ятаю, як посилки на фронт збирали. Що могли збирали і відправляли на фронт. У кого що було.

Новини дізнавалися прямо на вулицях, там стояли приймачі, такі собі чорні тарілки. Ще на вокзал бігали, і там дізнавалися новини. А іншого виходу не було. Коли ми приїхали до Середньої Азії, там ще й електрики не було. Лампочки пізніше з’явилися.

А крім жахіття ще запам’яталося мені й хороше. У Фергані були артисти, співаки та актори з Ленінграда, з Москви. А ми перебували від міста у 7-8 км. І як тільки вихідний – збиралися всі разом, і пішки йшли на якийсь концерт. Жили дружно, раділи кожному листу, який приходив із фронту.

Повернулися ми у Запоріжжя у 43-му році. Німці ще на правому березі були. Ще стріляли по місту, довго не йшли з Хортиці, поки їх не вибили звідти. Ми ще дітьми були. Я була у 6 класі. Із моїх однокласників дехто залишився у місті, а дехто виїхав. Але ми у війну абсолютно всі працювали. Після війни з’їхалися, але не всі вже. Коли повернулися, нам уже було по 17 років. Коли приїхали у місто, воно було все зруйноване. Уцілів тільки колишній кінотеатр і кілька будинків. Більше нічого не було. Страшний був час.

У Шевченківському районі був стадіон великий. І ось навколо цього стадіону величезний рів. Ми приїхали – цей рів ще дихав. Розстрілювали і закопували там людей. Ми приїхали – тільки-тільки німці пішли з міста. Ще живих почали витягати звідти люди. І при нас це все відбувалося. Це було жахливе видовище.

Похоронку отримали на батька ще там, у Середній Азії. Я її заховала, щоб не показувати ні мамі, нікому. А приїхали у Запоріжжя, то повторно прийшла. Не булоде жити, працювати ніде. Важко було, важко… Але люди допомагали один одному чим могли. Їли абияк. Тому що хліба на робочого видавали 250 грам, на утриманця – 125. Ну і якийсь виділяли пайок. Якось жили, сподівалися. Чекали, що краще буде. Так і вижили, напевно, тому що допомагали один одному.

У нас на фронті були батько і три маминих брата. Усі три брата повернулися додому. Тато – загинув.

Я вже в інституті вчилася, коли прийшла Перемога. На балконах вцілілих будинків вивішували яскраві речі. З інституту, звичайно, втекли всі. Куди бігли – ніхто не знав. Але всі кудись бігли в одне місце. Кричали, і радості не було меж.

Багато військовополонених потім працювало тут, у Запоріжжі, на відновленні. У нас не було канікул в інституті. Відновлювали Дніпрогес – усе ж було розбите. У районі міського пляжу можна було вбрід перейти через Дніпро на Хортицю. Усі мости були зруйновані. Ходили на правий берег відновлювати їх. Внизу під греблею був вузенький перехід. Щоб могла машина проїхати, треба було притиснутися до стінки, щоб вона тебе не розчавила. А потім уже навели мости – такі мотузкові містки. Так там ще страшніше було. Ідеш, місток увесь хитається, вода шумить. Тримаєшся за цю мотузочку і все. Тільки відпустиш і впадеш униз. Так і ходили. І покірно ходили. Відновлювали Запоріжсталь.

Важко було, дуже важко. Не мали ні одягу, ні взуття. І тим не менш якось в інституті життя йшло своєю чергою. І танці організовували, свій танцмайданчик мали. І вчилися, і на танці бігали. Ми знали – треба, значить треба. Потім почали хлопці повертатися з фронту.

Я пам’ятаю, у нас у групі було 23 людини. Із них було троє дівчат. Нам по 17 років тоді було, а решта – хлопці з фронту. Вони були старші за нас, всю війну пройшли. У місті працював один єдиний кінотеатр ім. Леніна на площі Свободи. Ось туди і бігали з лекцій. Різне було. Молодість своє бере. Хоч і важко жили. Інститут відновлювали.

А потім після інституту вийшла заміж, відправили до Липецька працювати. Працювали у Липецьку, потім повернулися у Запоріжжя. Одружилася, народила дітей. Жили якоюсь надією. Ось, кажуть, важкий час був, але мали зниження цін, з’являлися нові продукти у магазинах. Якась надія була на те, що стане краще жити.

Тому моє покоління завжди говорило: тільки б не було війни! Це перше, що у нас завжди було: тільки б не було війни.

Семенова Ольга Семенівна, м. Запоріжжя

FacebookTwitterPinterest

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *