Російського солдата треба не ненавидіти, а нищити. Для його ж користі, щоб менше встиг вчинити зла – священник Віктор Маринчак

Віктор Маринчак – викладач Харківського національного університету. Він із тих людей, які добре розуміються на сьогоденні та при цьому вміють не плутати його з тим, що не здатна скасувати навіть війна.

На початку 1990-х рр. Віктор Маринчак став отцем Віктором. У 2013-му він став відомим усьому Харкову. Як «духівник Майдану». Проводив молитви біля пам’ятника Шевченку, де збирався Майдан. Сьогодні отець Віктор залишається у Харкові та проводить богослужіння під артобстрілами.

Російського солдата треба не ненавидіти, а нищити. Для його ж користі, щоб менше встиг вчинити зла – священник Віктор Маринчак

– Ненависть до ворога – природний стан. При цьому вважається, що ненависть руйнує насамперед того, хто ненавидить. Як ви, священник, вирішуєте особисто для себе це питання?

– Ненависть дійсно спустошує і випалює душу. Але люди зараз не розпалюються цим почуттям. Тому що ми дихали згаром війни вісім років. Скільки українських воїнів я за цей час відспівав, і добре мені було відомо від живих свідків, що відбувалося в ОРДЛО на підвалах. Ще до великого вторгнення я час від часу переглядав ролики з Джохаром Дудаєвим, у якого не було до росіян ненависті, лише відраза і презирство, саме такі, які описав Лев Толстой у «Хаджи-Мураті».

Як на мене, ненависть – гаряче почуття, схоже на образу. Його відчувають щодо тих, хто начебто був близьким, другом, братом і несподівано виявив себе ворогом.

Саме ті, хто погано знає історію і не долучався думкою в останні роки до нашої війни на Сході, зараз можуть бути заскоченими несподіванкою. Як таке може бути, вони ж століттями називали себе братами?!

Щоб позбутися ненависті, треба добре розуміти, що то є – твій ворог, сенс існування якого в тому, щоб нищити нас, як народ.

Він декларує необхідність деукраїнізації України, її деєвропеїзації. Йому треба задовольнити свою жагу вбивати, принижувати, оскверняти. Для нього немає жодних гальмівних механізмів. Він ладен вбивати дітей і породіль, ґвалтувати десятирічних дівчат, їздити по тілах зґвалтованих танками, руйнувати лікарні та пологові будинки.

– Як це абсолютне зло в людському образі вписати в свою картину світу?

– Справжній ворог нагадує те, у чому нема нічого людського – землетрус, цунамі, сарану, чуму, вірусну інфекцію.

Але ж ці речі не викликають ненависті. Їх треба стерегтися, зупиняти, чинити опір, нищити ембріони чуми чи щурів. Та й усе. Треба визнати, що ми помилялись, якщо сприймали росіян, як братів, а російського солдата, як людину, і переключити себе на сприйняття його, як нелюда.

І вже не ненавидіти, а просто нищити, бо він сам обрав служити сатані й робить це із захватом, натхненням, садистичною насолодою. Нищити для його ж користі – щоб менше встиг вчинити зла.

Неможливо не боятися за дітей, рідних. Чи зможемо ми вилікуватися від страху після війни?

– Страх – це природне почуття. На війні зовсім не боїться лише божевільний. Але страх викликає потужну енергію, яку можна використати для ефективної дії. Тоді страх відступає. Дія – спосіб його подолання.

Коли закінчиться війна і небезпека не буде тиснути на нас, особливо така, що стосується наших близьких, тоді наша любов, звільнившись від того тиску, вдосконалиться і повністю подолає страх.

– Ми зараз стали більш людяними один до одного. Хочеться бути чеснішим, вимогливішим до себе. Не брехати, не лицемірити. Це явище, яке потім теж розчиниться у злобі дня?

– Річ у тім, що ця війна є війною за наш ціннісний вибір. Ідеться про громадянські й особисті свободи, про права людини й демократію, але тут присутній також етичний вимір. Усе це впливає на суспільну поведінку, на людські стосунки. З іншого боку, спільна біда завжди змінює на краще взаємодію між людьми. Біда відступить. Цінності, заради яких ми терпимо випробування і страждання, залишаться.

Як пояснити собі те, що відбувається зараз? Не з погляду моменту, а з буттєвого. Спокута? Жертвопринесення? Випробування-ініціація?

– Я думаю, що відбувається синтез ціннісного змісту суспільної свідомості, психології, поведінки.

Ми пройшли кілька етапів здобування нашої ідентичності: революція на граніті, акція «Україна без Кучми», Помаранчева революція. Переламним став час Революції гідності, яка в буквальному розумінні супроводжувалася жертвопринесенням і через це – великою спокутою. Тою офірою, після якої суспільство пройшло точку неповернення. У першу чергу до імперії, бо остання революція і була антиімперською. Що неминуче ускладнило наші стосунки з росією. І тепер у нас остання, вирішальна війна з імперією зла. Ідеться про те, бути чи не бути українській нації і державі. Ворог хоче нас знищити. За словом Івана Франка: «Се ж остання війна! Се до бою чоловіцтво зі звірством стає».

– На що, крім віри, ви спираєтеся в умовах, коли майбутнього не видно в диму?

– Точка опори для мене: війна не є приводом для того, щоб життя зупинилося. Треба робити те, до чого звик, рухатися вперед у своїх справах. Життя не зупинилося. Воно продовжується. Ми діємо, незважаючи на те, що поряд падають ракети і бомби, з упевненістю, що доживемо до перемоги і будемо відновлювати те, що зараз у руїнах.

Зараз усі читають лише новини. Художню літературу читати неможливо. Що читаєте ви?

– Я читаю не лише новини. Зрозуміло, що читається актуальне для нашого часу. Згадався вірш Тичини часу Другої світової «Я утверждаюсь». Згадуються його «Золотий гомін», «На Аскольдовій могилі», «Скорботна мати», які духовно відповідають запитам нашого часу.

Зараз набуває надзвичайної значущості література, яка нам потрібна: драми Лесі, поеми Ліни, проза, лібрето, лірика Жадана. Почав перечитувати Тараса Шевченка, зрозумівши нарешті, чому він раз у раз наполягає на тому, хто наш головний ворог. Шевченко першим чітко сформулював національну ідею, актуальну і в його, і в наш час – як ідею свободи, козацької демократії. І як ідею боротьби, кривавої і жорстокої, не до скону, до перемоги з російською імперією і москалем.

У поемах «Сон», «Кавказ» він поставив діагноз московщині та московитам, який підтвердився в чеченських війнах 90-х років ХХ ст. і в теперішній війні.

Маріуполь, Харків, інші українські міста – у руїнах. Повоєнні діти зростатимуть серед руїн. Напевно, педагогіці, гуманітаристиці треба це враховувати, змінювати підхід, щоби позбутися катастрофи у світосприйнятті?

– У розумінні життя, історії, релігії, літератури я схильний до катастрофізму. Саме через катастрофи проходять магістралі світової історії і долі кожної людини, вони становлять найсуттєвіше в перебігу подій, до них готує нас і міф, і народна творчість, і релігія. Хіба хресна смерть Ісуса і подальша історія церкви не підтверджують цього? Нам треба свідомо налаштовувати суспільство на спокійне сприйняття катастрофізму існування і на пошуки гідних відповідей на виклики історичних і буттєвих катастроф.

Це необхідність у теперішніх історичних умовах. Бо поки наш північний сусід існує, нам треба прийняти відомий девіз: «Ми хочемо жити. Наші сусіди хочуть бачити нас мертвими. Це залишає не надто багато простору для компромісів».

Андрій Краснящих

«Погляд часу» №17-21.04.2022

Газета "Уют"Газета "Погляд часу"Газета "Задавака"

FacebookTwitterPinterestViber
Теми:

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.