Розстріляне дитинство

Розстріляне дитинство
Розстріляне дитинство

«Погляд часу» №11-2019

Невблаганний час забирає з життя не лише учасників бойових дій, а й дітей тієї пори: нас залишається все менше і менше. Тому вважаю за необхідне поділитися спогадами про своє дитинство, щоб теперішнє юне покоління знало, яке це щастя жити в мирній державі.

Дитинства, як такого, й не було – його вбила війна. На той час мені було п’ять років, ми жили в Колосівці. Батько працював ковалем у колгоспі, мати – у польовій ланці. Тільки що збудували свою хату: з солом’яною стріхою, з земляною долівкою.

Звістка про війну надійшла, коли бомбили аеродром (це всього 2 км від села). Всі дорослі були в полі, а малеча залишалася вдома: старшенькі гляділи молодших. Саме почали червоніти вишні, і ми повилазили на тин, щоб дістати їх. Хвилі від бомбових ударів позмітали нас на землю, з переляку ми оніміли. Оговталися, коли побачили, як з поля біжать з криком жінки, не розуміючи, що сталося. А це почалася війна.

Мого батька, Тиченка Михайла Федоровича, райвійськкомат направив на навчання, на військовий полігон. Звідти всіх, хто був на тих курсах, одразу на фронт. Під Новоградом-Волинським батько був тяжкопоранений. Мати якимось чином дізналася, що ешелон з пораненими йтиме через нашу станцію. І Вона схопила мене, і ми побігли на станцію, щоб  зустріти поїзд і забрати батька додому.

Поїзд дійсно йшов, але не спинився на станції, і з батьком я побачилася лише 1953-го, після смерті Сталіна.

У перші дні війни майже всіх чоловіків мобілізували на фронт, у селі залишилися жінки, діти і старі немічні люди.

Одного дня приїхали німці на мотоциклах. Ми, діти, переборюючи страх, бігли дивитися, бо такої техніки ще зроду не бачили. Самовдоволені фашисти кидали в дорожню пилюку цукерки, голосно реготали, дивлячись, як ми, перебиваючи один одного, збирали їх і їли.

У селі німці встановили свій порядок: кожну хату обклали податком, вибрали старосту. Ним був Прусак Адам. Він не дуже вислужувався перед німцями, а старався, щоб молодь не потрапила на примусові роботи до Німеччини. Після війни його не судили, і він доживав свій вік у селі.

Мій рідний дядько Потреба Іполит не потрапив на фронт, німці призначили його збирачем молока. Він умудрявся допомагати партизанам, переробляючи частину молока на масло чи сир. Дізнавшись про це, фашисти прив’язали його до лави на подвір’ї і страшенно били, вимагаючи видати зв’язкових. Але він не зрадив.

Пізніше, восени 1943-го, як визволили район, дядько пішов у діючу армію. Навесні 1944-го в бою загинув. Про це є запис у книзі Пам’яті України.

За зв’язок із партизанами і допомогу їм фашисти спалили мою тітку Рубченко Зіну з двома маленькими дітьми. До війни вона вчителювала у Липських Романах, її чоловік Антон був у партизанах, дізнавшись про трагедію, не жалів свого життя, воював сміливо і відчайдушно, був убитий в одному з боїв.

У моїй пам’яті закарбувалися події осені 1943-го. У селі було якесь формування. Стояли добротні фургони на гумових колесах, у які впрягали здоровенних і ситих коней. Нас (матір з двома дітьми, у мене ще був молодший брат) вигнали з хати, бо у ній поселилися солдати, а в хліві, де стояла корова, поставили своїх коней-велетнів. Мати в стіжку соломи зробила щось на зразок гнізда, занесла туди якесь дрантя, і ми там спали. Корову прив’язали поруч. Німці пускали матір до хати, щоб протопила в печі та зварила якоїсь юшки. Зате щовечора в посадженому перед війною садку німці розкладали багаття і пекли млинці з білосніжного борошна. Цей духмяний запах так діяв на нас, голодних і виснажених дітей, що ми непритомніли. Німці голосно реготали, проте жодного разу ніхто з них так і не простяг нам того млинця. Якось мати дала нам маленький пакетик, у якому були цукерки-горошинки. Мати сказала, що їх дав офіцер і просив нікому про це не говорити. Тож і серед фашистів були жалісливі.

Глибокої осені район визволили. У нашій хаті кілька днів жили двоє радянських офіцерів. Скільки-то було радості, коли надходили хороші вісті з фронту, і як голосило все село, коли в чиюсь хату приносили похоронку! До війни в нашому селі було менше ста хат, з фронту не повернулося більше тридцяти чоловіків; чимало людей, особливо дітей, померли від голоду й холоду. Тяжко захворіли я і мій молодший братик. У вісім років я важила 7-8 кілограмів, у 5-річному віці мій братик Вова перестав ходити і говорити, внаслідок хвороби він пішов із життя у 37 років.

Ми рано ставали дорослими. У 43-му році мені виповнилося вісім, але мама не віддала до школи, бо я була хворою і слабкою, до того жтреба було доглядати братика, бо мама працювала в колгоспі на «штатних» роботах: свинаркою, телятницею, дояркою, варила і роздавала корм худобі, а в полі жінки орали (часто самі запрягалися у плуг), сіяли, збирали врожай (чоловіки і наш тато були на фронті).

До 1-го класу я пішла у 1944-му році, вчителькою була Ольга Леонтіївна Примак із Гуничів, яка щойно повернулася з фронту. Усім класом ми співали «Вставай, страна огромная!» Хто чим міг допомагав фронту. З дому приносили по склянці пшона (просо вирощували в себе в городах), у кого було борошно – пекли коржики, хто тримав овець – з вовни плели рукавиці, шкарпетки, відправляли посилками. Про закінчення війни ми дізналися від учительки. Пригадую, від радості плакали всі.

Люди працювали дуже тяжко, але без нарікань, змагалися один з одним, бо то було почесно. Діти закінчували початкову школу і йшли працювати в колгосп. Після 4-го класу я за літо заробила 50 трудоднів.

Повсюди були біднота і голод, але і в такій біді люди не черствіли душею, ділились останнім. Пам’ятаю, наварить мати чавун картоплі, а були огірки (вони тоді добре родили), їли всі гуртом. На ніч внесе оберемок соломи, розкидає на долівці, і всім вистачало місця. І так було майже в кожній хаті. Наші поліщуки їздили до Західної України, міняли домоткане полотно з льону на якусь мірку зерна.

Повернулися з евакуації в село ще довоєнні приятелі моїх батьків – сім’я Грузманів. Чоловік був хорошим чоботарем, пошив мені чобітки з якихось клаптиків шкіри, а черевички – з брезенту. У багатьох дітей був одяг з кінських попон, тяжкий, незручний, з ніг валив. Військові, бачачи як бідують люди, віддавали вже старі брезентові плащі, парашути, гас для ламп.

Ішов 1950-й рік. Держава піднімалася з руїн. Живі чоловіки повернулися з фронтів, а нашого батька все ще не було.

Виявляється, у 1945 році, після закінчення війни, він за свої золоті руки і світлу голову був залишений для роботи у воєнному госпіталі у Швейцарії. У 1947-му увесь колектив складу заарештували і засудили на 10-25 років позбавлення волі. Після смерті Сталіна в 1953 році батько був амністований. Ще не один рік добивався справедливості, і лише в травні 1980 року Верховний Суд СРСР визнав його невинним. Батькові повернули всі військові нагороди, серед яких ордени Вітчизняної війни 1-го та 2-го ступенів, медалі «За оборону Сталінграда», «За визволення Праги», подяка головного командувача Й. С. Сталіна – за відмінні бойові дії проти фашистських загарбників.

Коли батько йшов на фронт, мені було п’ять років, а як повернувся – йшов уже 18-й. Як ми жили без нього увесь цей час, можна тільки здогадатися: це був трагічний період для нашої сім’ї. Але знайшлися добрі люди, підтримали, допомогли здобути професію, прокласти свою дорогу в житті.

Ковтун Г. М.

FacebookTwitterPinterest

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *