«Щоб вижити, я дві доби під палючим сонцем пив гнилу воду з болота»

Дві доби на полі бою на Луганщині, яку ворог з останніх сил намагається захопити, пролежав на самоті важкопоранений боєць Національної гвардії України Дмитро з позивним «Фін». Без їжі, під палючим сонцем вдень та холодними ночами. Щоб вижити, боєць пив протухлу воду з засохлого болота. І таки дочекався порятунку!

Цю незвичну історію описав боєць Збройних Сил України Max Bugel: «Сьогодні був дуже складний день. Але також і хороший – через те, що зробили дуже добру справу. Під час виходу знайшли бійця, якого під час бою поранили. У гарячці бою підрозділ відступив, а хлопця залишили. Вийшло так, що і ворог відступив. У результаті два дні Дмитро провів у посадці сам. Наклав турнікет і зупинив кров, але від поранення ослаб і самостійно вийти до своїх позицій не зміг. Знайшов глиняну яму, де затрималася дощова вода… Цього йому вистачило, щоб протриматися весь цей час.

Як ми його витягували – це окрема історія. Одного бійця відправив до позицій за лікарем, а ще з трьома транспортували його понад три кілометри.

Радий знайомству з Дмитром. Навіть не уявляю, як він зміг витримати та вижити у цій ситуації. Сподіваюся, що все з ним буде добре і він залишиться цілим. Бажаю йому міцного здоров’я».

Дмитро «Фін» – досвідчений боєць, який нині жартома називає себе військовим Робінзоном. Історію свого щасливого порятунку він розповів.

– Спільна група бійців Нацгвардії та ЗСУ отримала завдання зайняти певну висоту та провести розвідку на місцевості, чи немає там росіян, – каже Дмитро. – Висоту ми зайняли. Далі вирушили у розвідку.

На височині ліс. Той ліс за формою наче штани. Недарма ми й назвали цю позицію «штани». У низовині між «штанинами» – пшениця, рілля, яри, чималий протитанковий рів. Там був ворог. Ми чули їхні розмови. Коли ми проводили розвідку, нас засікли та почали «крити» з чого тільки можна… Ми теж відповідали, а наші мінометники за нашим корегуванням влучно вразили ворога. Але сили були нерівні, тож нам довелося відходити.

Ми відходили густою пшеницею… І ось поранили одного хлопця з нашої групи, досить міцного за статурою. Ще один хлопець загинув на моїх очах, необережно скочивши під обстрілом. Я бачив, як кулі влучили у його тіло, як полетіли криваві шматки. Але треба допомогти пораненому. І ми удвох із командиром взводу 128-ї окремої гірсько-штурмової бригади ЗСУ із позивним «Сократ» евакуйовуємо нашого хлопця полем під обстрілом. І далі «прилетіло» вже мені.

Спершу у праву руку. Я лівою рукою допомагаю тягнути пораненого. У правій – автомат наготові. І тут на моїх очах ствольна коробка автомата розлітається в друзки, випадає бойова пружина. Я бачу, що вказівний палець зависає нерухомо. Пряме влучання прямо у зброю! Тоді ще мені вдалося накласти собі турнікет. Потім важчезний удар по лобі. Наче кувалдою добряче гепнули. В очах помутніло. Як виявилося, куля влучила прямо у шолом. А по голові лише черкнула рикошетом. Але це були ще відносно легкі рани, тож ми далі тягнули побратима!

І ось ще влучання у ліву руку. Куля влучила у суглоб, перебивши його. Потім «промандрувала» тілом та вийшла наскрізь нижче ключиці. Ліва рука висне нерухомо. Добре, що мужній та холоднокровний «Сократ» наклав мені намертво турнікет. Так і врятував життя! Тягнути пораненого я вже не міг. І навіть сильний «Сократ» нас удвох уже б не витягнув… А навколо нас жорстокий бій. Кулі свистять, міни та гранати рвуться. Хлопці з лісу передають по рації, що дістатися до нас не можуть, бо ж обстріл. Ми у рацію чули, що ще одного нашого побратима поранено в обличчя.

Шалена спека. Я відчуваю, як від крові поступово набрякає мій одяг. Плюс ми ж без води. Тоді, як при важких пораненнях та крововтраті – головне пити якомога більше та частіше. Сили тануть просто на очах. А навколо лише пшениця. І от тоді я, мабуть, час від часу почав втрачати свідомість. Бо пам’ятаю навколо то бій, то тишу. Декілька разів. Заплющив очі – бачу та чую одне, відкрив – нічого вже немає.

Після чергової втрати свідомості я наче на мить закрив очі, а коли розплющив – навколо нікого. Ані «Сократа», ані пораненого товариша. Де я, куди рухатися – не розумію. Підняти голову нема як – щоб не виявили та не розстріляли, наче в тирі. А навколо лише пшениця. Зброї у мене більше немає, лише ніж. Телефон із мапами місцевості у командира. Я добре розумів, що до своїх із такими пораненнями вже самотужки не дійду. Тож навмання повз у західному напрямку. Аби дістатися до «штанів». Добре, що на землі ще були де-не-де сліди військового взуття. Мабуть, наших хлопців, які відступали. І я орієнтувався за цими слідами.

Пшениця закінчується, далі той самий протитанковий рів та рілля. І я, як змія чи ящірка, намагаюсь якось їх переповзти чи перестрибнути. Прошу лише одного: аби не знепритомніти. Бо якби мене побачили на тій голій ріллі, то точно розстріляли б. Мені вдалося дістатися до посадки та корчів. Але моїх товаришів і там ніде не було.

Бачу вже більш-менш знайоме місце. І тут із поля, з зарослів вилазить нібито собака. Маленька, як той йоркширський тер’єр. Я ще неабияк здивувався – звідки тут собака? Гукаю її, цмокаю. І тут бачу, що це… людина у військовій формі. Наш боєць! Я до нього: «Друже, не покидай мене, допоможи!». Той відповів: «Так». І пішов у кущі, де зник. Більше він не з’являвся. Але я дивлюся на те місце, звідки він вилазив. Там ні людського сліду, ні прим’ятих кущів…

Зараз я розумію, що це, скоріше за все, мара… Уже сутеніло. Я знайшов сліди, де напередодні займав позиції наш підрозділ на висоті.

У низовині цієї лісопосадки та ярку, куди я й дістався у своїх «мандрах» – болото, яке ще не висохло, – розповідає боєць. – І там у мочарах, глині та камінні – вода. Нарешті вода! Хай тепла, хай затухла. Я сьорбав її великими ковтками. Саме завдяки цій воді я дещо поновив сили. Бо спрага не просто дошкуляла, вона палила мене вогнем. Усе тіло горіло. Ще намагався якось вибратися з того ярку. І знепритомнів. Коли отямився, у грудях було дуже боляче. І знову відчув, що щось липке сочиться тілом. Рани кровили на тілі.

Фактично всю ніч я «мандрував» за примарами. Коли повз, коли йшов, хитаючись і чіпляючись за гілляки та стовбури дерев. Час від часу знову непритомнів – заплющував очі, а потім відкривав наче у сні. Можливо, й падав ще. Але рухався… І цей рух мене врятував.

Чесно кажучи, я боявся лише одного – щоб не померти, як собака десь у кущах. Аби ніхто з рідних не знав, де могила. Щоб знайшли лише лисиці, бродячі собаки та круки. Тому й наказував собі: повзи, рухайся, щоб жити. Ось так й повзав другої ночі, ще холоднішої. Знову, щоб не замерзнути… Але сил ставало все менше. Чесно кажучи, вже передчував найгірше. Шкодував за батьками, дружиною, хлопцями… Але я вирішив боротися до останнього подиху.

Другий ранок подав надію. І ось бачу, ярком ідуть бійці. Думаю, якщо це росіяни – усе, капець! Мало того, що вб’ють, ще й замучать перед смертю, – згадує «Фін». – А у мене зі зброї лише ніж. І я лежу, знесилений. Але побачив на одному з хлопців українську «піксельку». Бійці мене теж помітили. Кричать українською: «Ти хто? Що тут робиш?». А я й слова вимовити не можу від знесилення. Згодом виявилося, що це була розвідувальна рота другого батальйону львівської 80-ї десантно-штурмової бригади. Вони й стали моїми янголами-охоронцями.

«Фін» — родом з Вінниччини, наразі проходить реабілітацію. Переніс вже чотири операції. Ампутували ліву руку та палець на правій руці.

Які його плани на майбутнє? Якнайшвидше відновитися та стати інструктором, навчати воювати та виживати військових-новобранців. А для цього в Дмитра достатньо і знань, і пережитого досвіду. З такими наше військо — сильне, і, звісно ж, приведе нас до перемоги.

«Погляд часу» №26-23.06.2022