Шевченківські дні

Шевченківські дні

Зараз в Україні проходять Шевченківські дні, адже Кобзар народився 9 березня 1814 року, а відійшов у вічність 10 березня 1861 року.

Тому весна для українців щороку починається з віршів Тараса Шевченка, поваги його пам’яті.

“Мої голубки молодії”…

Були у житті Тараса жінки, про яких він не забував ні на мить, яким присвятив не один рядок своїх творів: матері та сестрам – із великою любов’ю, мачусі – з образою.

Горлиця сизокрила…

Батько Катерини, Аким Бойко, був вільним козаком. Але так повернулося життя на Україні після Гайдамаччини, що його дочка народилася у Моринцях уже кріпачкою. У Бойка не було ні своєї землі, ні коней, ні худоби, вони відпрацьовували на панщину за їжу. Де, на яких стежках дівчина зустріла Григорія Шевченка з сусідньої Кирилівки, це їхня справа. Григорій був грамотним гарним хлопцем і не таким уже бідним: майстер возів, він робив вози і людям, і в панський двір, їздив із чумаками по Україні, так що якась копійка у нього водилася. А оскільки обидва були роботящі та завзяті, то майбутнього не боялися. Одружилися, коли Катерині було 19, а Григорію 21.

Спочатку жили у Кирилівці, в одній хаті зі свекром, Іваном Шевченком. 13 осіб у невеликому будинку – тісно, шумно. А через вісім років батько покликав Катерину у Моринці: по сусідству з ним стояла порожня хата місцевого шибайголови на прізвисько Копій, якого за крадіжки та хуліганство Енгельгардт запроторив до Сибіру. Керівник дозволив переїхати – і Катерина розцвіла. Стежить за будинком, як за своїм: і маже, і квіти з півнями малює. Приємно подивитися. І дав же Бог жінці здібності до малювання!

Упряглися з Григорієм у роботу: і на панщині справлялися, і вдома. Обзавелися коровами і вівцями, дрібною животиною. Але Копій утік із Сибіру, зібрав ватагу таких же розбійників: стережіться, люди, ховайте своє добро. Він замучив Шевченка: за свою землю і хату відібрав у них усю худобу, погрожував спалити садибу, а їх самих замучити, щоб знали, як ставати Копію поперек дороги! Шкода було Катерині насидженого місця – у цій хаті вона стала справжньою господинею. Але що було робити? Повернулися до Кирилівки. За 200 рублів асигнаціями купили у сусідів хатку і стали жити.

Катерина з Григорієм і шестеро дітей. Згадували потім і діти, і сусіди, що не було між батьками ні сварок, ні лайки, ладнали вони один з одним. Чоловік рве жили на пана, а в ночі робить у сараї вози, щоб у будинку була копійка. А то махне з чумаками, вдихне волі. А Катерина – то на панському полі, то на панській кухні. Робота. Робота. Іде вранці на панщину, приголубить сонних дітей, а повертається тільки ввечері. У будинку і з худобою повозитися, і їжу на сім’ю приготувати, і пошити, і випрати. А діти кидаються до неї – тому казку розкажи, тому заспівай, тій сльози витри. І всіх пожалій, за кожного Богу помолися, кожного обійми. Вони за день скучили за матір’ю, а вона за ними як!

Мати померла у 1823 році, не доживши і до 40 років, робота виснажила, хвороба з’їла. Тільки й встигла, що видала старшу дочку, Катерину, заміж у сусіднє село, а Тараса прилаштувала у школу до дяка. Ох, діти, діти, як важко помирати, залишаючи вас чужим людям на поталу! Як захистити своїх малих від майбутньої біди? Зробила, що могла: впросила рідню і попа, щоб її поховали не на сільському, а на так званому певному кладовищі – у її ж садибі, ближче до дітей, щоб ті могли щохвилини поскаржитися їй, знайти притулок.

Ось так із мачухою жити…

Залишився Григорій у 42 роки вдівцем. На руках п’ятеро дітей. Старшому – 12 років, наймолодшому – два роки. Як дати їм ради? Дочки ще зовсім діти: Яринці усього вісім, а Марійці чотири, до того ж осліпла вона після хвороби.

“Женись знову», – вчить Григорія батько, який сам був тричі одружений. Адже і город, і будинок, і худобу, і діти – у когось же повинна за все це голова боліти.

Яка дівка, навіть кривобока чи ряба, піде за немолодого вдівця з цілим виводком дітей? Потрібно шукати вдовицю. Дід Іван і знайшов – Оксану Терещенко, бідову молодицю, одного віку з Григорієм. Не минуло й року після смерті Катерини, як замучений клопотами вдівець привів Оксану з її трьома дітьми у свою хату.

І почалося пекло. Більше 20 років прожив Григорій із Катериною у любові і не знав, що подружнє життя може бути Божою карою. Уже будучи дорослим, Тарас згадував, що не минало й години без сварки, бійки і сліз між батьком і мачухою. Ненависть оселилася у хаті. Батько все частіше тікав у світ із чумаками, а мачуха зривала на його дітях агресію і роздратування. Через рік народилася у родині ще одна дитина, дівчинка, стало у будинку дев’ятеро дітей. Мачуха бісилася від утоми і ставала все злішою. Їли щось за день діти Григорія чи ні, або їх самих воші загризли, а може жебракують вони по сусідніх селах – мачусі байдуже. Ох, як часто у ті роки тікав Тарас до сестри Катерини. Немитий, нечесаний, у брудній сорочці, голодний і знеможений падав він грудочкою на лавку і миттєво засинав, часто плачучи уві сні…

Григорій важко пережив смерть Катерини, ще важче далося йому ця ненависне одруження. Помучилася людина, та й померла на початку 1825 року. Оксана залишилася одна – дев’ять дітей на руках, четверо своїх, п’ятеро чоловіка. Тут будь-хто зійде з розуму. Адже якщо вдівцю з дітьми складно одружитися, то немолодій вдові вийти заміж із таким приданим – тим більше.

Билася Оксана, як риба об лід. Почала було приймати на постій перехожих. Через них вижила мачуха Тараса з дому, а він дякував Богові, що хоч живий залишився. А було все так: зупинився на ніч у хаті якийсь москаль. На ранок заволав, що у нього вкрали гроші. Син Оксани Степан і скажи, що, напевно, Тарас їх украв (хлопці не на жарт ворогували і часто билися до крові). Тараса почали бити і мачуха, і брат батька Павло. Хлопчика катували і допитували три дні! Щоб уникнути прочуханки, Тарас узяв провину на себе, але де ж гроші? Його знову били, замкнули у коморі ледь живого. Нарешті на вимогу москаля продали стару спідницю покійної Катерини, та й покрили пропажу. Тільки з часом з’ясувалося, що гроші взяв Степан… А Тараса, коли він видужав, забрав до себе дядько Павло – привчати до роботи. Пішов хлопчик жити до родичів, точніше – наймитувати. Яка ж важка рука була у дядька Павла! Скільки разів тікав Тарас від його побоїв у ліс або до ставка! Куди діватися? У дядька б’ють, у мачухи б’ють.

А тут Оксана зійшлася з дяком Богорським – і пішла гулянка на всю вулицю! Дітей, навіть сліпу Марійку, виганяли з дому, і мачуха відводила душу. А потім придумала: нехай Тарас (адже грамотний!) допомагає дякові у школі, так там і живе, усе вільніше буде у будинку. І як писав пізніше Тарас Григорович, із цього і почалося його самостійне практичне життя. Більше у батьківський будинок він не повернувся…

«О, сестри, сестри»…

У Тараса Шевченка було шість рідних сестер. Але Парасковія, Марія – старші й Євфімія, що народилися ще до нього, померли хто у два, хто у три роки. Дитинство хлопчика пройшло з трьома іншими сестрами: Катериною, Яриною і Марією – молодшою. Найтепліші стосунки були у нього з Катериною. Сестра була майже на 10 років старшою Тараса і саме вона поралася з молодшими дітьми, коли батьки йшли на панщину. На її руках вони і виросли. Це Катерина посадила навколо будинку розкішні квітники, це вона своїми руками обробляла сад, варила варення і сушила трави, це вона захищала від вуличних бешкетників і потайки пригощала маковим пряником або горіхами. «Терплячою, ніжною» називав сестру Тарас. До неї горнувся після смерті матері. Гірко і важко працюючи, народила Катерина 12 дітей, але вижило тільки четверо. Прожила трохи – померла у 1848 році під час епідемії холери у віці 44 років.

І так сталося, що після того, як у 1828 році Енгельгардт вивіз свого козачка з села у великий світ, Тарас зустрівся із Катериною і Марією тільки два рази – у 1843 і в 1845 році, коли під час навчання у Петербурзькій академії мистецтв приїжджав до України. Саме за беззахисну Марію найбільше боліло у нього серце: довгий час дівчина повинна була жити в одному будинку з мачухою, терпіти її знущання і закиди. Коли одружився старший брат Тараса Микита, Марія перейшла жити до нього. А Тарас, як тільки з’являлася можливість, відсилав гроші на її утримання. Грошима намагався допомогти і Ярині, яка дуже бідувала зі своєю сім’єю. Це єдина сестра, яку він застав живою у 1859 році, приїхавши у село після заслання і царської солдатчини.

Усе життя Тарас збирав гроші, щоб викупити сестер і братів із неволі – не встиг, не вийшло. Так і помер із незагоєною раною на серці.

FacebookTwitterPinterest