«Шолом від крові не відмиватиму, збережу для історії»

Пілот Вадим Ворошилов 12 жовтня знищив п’ять іранських дронів над Вінниччиною, попередньо відвівши несправний літак від населеного пункту.

Пілот Вадим Ворошилов 12 жовтня знищив п’ять іранських дронів над Вінниччиною

«Скільки б років не минуло, до яких зірок не доріс би, але щоразу 12 жовтня неодмінно йокатиме всередині, – зізнається Вадим. – Я дуже не хотів катапультуватися. Ні, технічно це зовсім не складно. Здавалося б – потягнув ручки катапульти, серце в п’яти… Найстрашніше – це можливі наслідки. До того ж вони практично не залежать від професійності. Просто комусь щастить, а комусь – ні. Ця крайня міра, на жаль, часто стає вироком.

Розумію, скільки моментів зіграли мені на користь, аж страшно всі їх озвучувати. Вдалося відвести літак від будинків, приземлитися на відносно м’яке поле, зберегти очі під час вибуху, шийні артерії цілі, вже мовчу про спину. Усе-таки йдеться про висоту в півтори тисячі кілометрів. Ракети, що залишалися на літаку, не здетонували.

На жаль, серед моїх колег – неймовірно крутих льотчиків – таким везінням може похвалитись мало хто. Тому і шолом від крові відмивати не буду, збережу для історії».

Нам пощастило прибути разом із Героєм, якого відразу охрестили українським Топ Ганом, на місце падіння літака всього за кілька днів після події. У невеличкому селі Луки пілота відразу впізнали.

«Мамо, це ж той льотчик! Герой! Я його фото бачив в інтернеті», – вигукує маленький Вітя, що допомагає матері на городі, і захоплено дивиться на пілота.

Льотчик уже сотню разів прокрутив у голові той день. Розпочався він для Вадима ще на світанку: «Сигнал «Готовність один!», що пролунав о четвертій ранку, зруйнував будь-яку надію на сон. Уже о 5-й я був у літаку. Працював на південному напрямку. Було ще темно, коли відпрацював по першому «шахеду». Побачив розрив – усе добре! Знищив! Наступний! Літав понад годину, знищив три повітряні цілі. Стандартний виліт винищувача, щоб залишилося достатньо пального на посадку. Далі виконував завдання з прикриття штурмової авіації на Херсонському напрямку.

Пілот Вадим Ворошилов

Увечері знову пролунала команда «Повітря!», цього разу помчав на Вінниччину. Там успішно знищив один дрон. Полював за другим, підійшов на максимально допустиме зближення, випустив ракету. Знищений! Але уламками від вибуху пошкодило літак, він почав руйнуватися: розгерметизація, побилося скло, відлітала носова частина.

Повітря в обличчя, нічого не видно, перевіряю керування. Попереду бачу ліхтарі – населений пункт. Тими засобами управління, які ще доступні, починаю відводити борт у бік. Даю лівий крен, бачу попереду поле. Зізнаюся чесно, у якийсь момент навіть промайнула думка: «Можливо, вдасться дотягнути і посадити літак?». Але почалася пожежа в кабіні, язики полум’я уже діставали до мене, а літак стрімко втрачав висоту. Гадати нічого: інших варіантів, окрім як катапультування, просто не було.

Коли розповідаю, здається, що все відбувалося довго. Насправді від моменту, коли зрозумів, що літак руйнується, до того, як полум’я було в кабіні і я потягнув за ручки катапульти, пройшло секунд 40. Кожна секунда у цій ситуації вирішальна».

Льотчик каже, що сам процес катапультування тривав близько двох хвилин. Та продумати і пригадати за них встиг стільки, ніби мова йде про години… Навіть заселфитися встиг. Щоправда, робив фото закривавленого обличчя зовсім не для розваги, а щоб оцінити масштаби власного ураження.

«Катапультування справді відбувалося, немов в уповільненій зйомці, – розповідає льотчик. – Дивився, як відходить частина літака, як палає те, що від нього залишилося. Бачив, як машина падає. Встиг оцінити, куди орієнтовно рухатимуся… Підвів голову – купол відкритий. Подумав про родину, побратимів, що всі за мене хвилюватимуться. Бо насправді я не раз був по інший «бік барикад» і знаю, як це – не знаходити собі місця, доки не буде звістки від побратима. Приземлився в полі з ріпаком. Ніби руки-ноги цілі. Встати можу, бачити можу. Видихнув. Живий, перебуваю між таким і таким населеними пунктами, координати наступні. Встиг повідомити командиру перед тим, як вимкнувся смартфон.

Неймовірно зрадів, коли намацав у розгрузці цигарки. Сів на парашут і закурив. Якби це був фільм, цей кадр, очевидно, супроводжувався б драматичною музикою. Та мені було не до зволікання – попереду чимала дорога. Я не надто заядлий курець, та того вечора цигарки йшли одна за одною. У госпіталі пачка була вже майже порожньою».

До найближчих житлових будинків льотчик ішов із пів години. Тим часом колеги та знайомі, затамувавши подих, чекали хоч якоїсь звістки від пілота. Льотчик планував знайти відділ поліції чи селищну раду, та зустрів Владислава і Тетяну – молоду пару з ліхтариком, які саме вийшли подивитися, чому світло зникло.

«Тепер і в нашого села буде своя невеличка історія війни. А, можливо, і вулицю колись назвуть прізвищем Героя, хтозна, – розповідає Тетяна. – Провели його до хати, дали телефон, приготували чай. Та він навіть пригоститися не встиг, як уже прибули медики із рятувальниками. Ми ще довго заснути не могли, все обговорювали. А зранку чоловік одразу запитав: «Тетянко, нам це часом не наснилося?». Звісно, кортіло всім розповісти про те, яку ми легенду зустріли посеред ночі, та пообіцяли все тримати у таємниці. Лише взяли обіцянку, що він стане хрещеним батьком дитини, на яку ми зараз чекаємо. Хто ж ще таким кумом похвалитися зможе?»

Уже в госпіталі телефон льотчика «ожив». Вадим бачив, як постійно вистрибують пропущені дзвінки. Здається, телефонували всі на світі.

«Близько 2-ї ночі набрав по відеозв’язку дружину, – продовжує Вадим. – Востаннє ми спілкувалися за пів години до вильоту. Ще ніби й доба не пройшла, а вже стільки подій. Вигляд у мене був так собі, але дружина усміхнулася: «Живий?». Пізніше зізналася, як її трусило, коли почула, що літак впав, коли ніхто не міг точно сказати, живий я чи ні. Мене часом запитують: «Як вберегти нерви коханої?». Рецепт простий – фільтрувати інформацію. Та цього разу від мене мало що залежало. Я її розумію і дуже ціную те, що вона поважає мою професію. Близько 4-ї скинув колегам своє фото із підписом «Слава Україні!», яке зробив перед катапультуванням. Мама ж дізналася про все лише зранку».

Медики, як завжди, обережні у прогнозах. Та льотчик переконує: «Здоровий! Ось-ось знову сяду в кабіну винищувача. Літак у частині вже чекає».

Врізка: 5 грудня Указом Президента України майору Вадиму Ворошилову присвоїли звання Героя України.

«Погляд часу» №1-5.01.2023

Газета "Уют"Газета "Погляд часу"

FacebookTwitterPinterestViber

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *