«Сідали за стіл усією родиною, щоб ніхто не з’їв більше»
«Погляд часу» №18-2019
Спогадами про часи голоду та смутку поділилась 95-річна лучанка Марія Менжерес.
На долю Марії Менжерес, мешканки Луцька, випало стільки всього, що про неї можна писати книгу чи знімати фільм. Однак, незважаючи на всі негаразди, 95-річна жінка охоче пише радіодиктанти, вирішує кросворди і ревно молиться за нашу Вітчизну.
Пережила Голодомор і Другу світову
– Я народилася у Київській області, у селі Усівка, – каже Марія Карпівна. – Нас, дітей, у батьків було шестеро, і я була молодша. Батьки тяжко працювали з ранку до ночі і нас із дитинства привчали до роботи.
Потім почався Голодомор. Коли у селян почали конфісковувати і вивозити хліб, їй було 10 років. Пам’ятає, як мама давала їй завдання: вилазити на липу і збирати листочки.
– Ми їх називали лип’яниками. Коли прибирали у хатині, то cтільки їх знаходили. Ми ж ховали, щоб з’їсти не одразу, а залишити на потім…
Сідали за стіл усією сім’єю, щоб нікого не обділити, щоб ніхто не подумав, що хтось з’їв менше чи більше. Сім’я ж то велика була – аж 9 людей.
Пам’ятаю, тоді були сильні морози і ми в канаві збирали з мамою замерзлу картоплю. Потім сушили, кришили і їли. Мама ще щось додавала, щоб було смачніше. Мені тоді тільки десять років було, – ділиться спогадами жінка. – Люди стали масово помирати від голоду. Мабуть, і нас не стало б, якби не мудрість нашої мами. Коли люди різали на м’ясо коней і корів, то мама не дала цього зробити. Сказала, що поки у нас буде корова, то і ми будемо жити. Завдяки корові ми і врятуватися.
То були гіркі жнива: якраз дозріло жито, пшениця, і так хотілося зірвати хоча б колосок. Марія Карпівна згадує, що з братами йшла пішки до сусіднього села, а об’їждчик на коні їхав услід: «Ми боялися того страшного закону про колоски. Я пам’ятаю, як прийшли червоноармійці і забрали у нас навіть торбинки з насінням. Весною треба ж було город садити, а садити немає що. За колосочок могли посадити, то страшний час був».
У серпні 1932 року радянська влада прийняла постанову «Про охорону майна державних підприємств, колгоспів і кооперації та зміцнення суспільної (соціалістичної) власності» або так званий «Закон про 5 колосків», згідно з яким за збір п’яти колосків «злочинця» засуджували до десяти років каторги чи до страти. Засуджені не підлягали амністії. То 5 колосків – вартість людського життя?
Потім була Друга світова війна, у якій загинув брат Марії.
Марія якраз вступила до технікуму, і коли почалася війна, була у Москві.
Розгадує кросворди і пише диктанти
Після війни Марія Карпівна працювала на Рубіжанському хімічному комбінаті, на Луганщині. 55 років – у відділі досліджень для великих цехів. Потім працювала в Івано-Франківську.
– Останні 30 років живу на Волині, – каже Марія Менжерес. – Зараз читаю газети, вирішую кросворди, а ще 9 листопада кожного року, у День української писемності та мови, вмикаю радіо і пишу Всеукраїнський диктант національної єдності. Колись відправляла до столиці, проте тепер не роблю цього. У цьому році у мене було тільки два виправлення.
Бабуся переконана, що головне не втрачати оптимізму. Мовляв, усе буде добре. І – щодня молиться за Україну. Вірить, що молитва має чудодійну силу і якщо просити з вірою, що Бог обов’язково почує.
– На частку України і так випало чимало бід, – говорить вона. – Тільки за XX століття стільки всього пережито. Стільки людей марно загинуло. Однак молодь повинна зберегти історію нашого народу для майбутніх поколінь, відроджувати традиції славних українців. Дітки повинні мати щасливе дитинство і жити під мирним небом. Тому від щирого серця прошу у Бога, щоб послав мир, спокій і щастя Україні. Щоб наш народ, який стільки страждав, ніколи не знав лихоліття.
Григорій Огородник
