Сини Марії

Мати солдата

Не знаю, бувальщина це чи небилиця… Правда чи вигадка… Але хочеться вірити, що такі щасливі збіги дійсно були у житті. У всякому разі, я почула саме так, як зараз і розповім.

…В одному селі, що за Уралом, жила жінка. Марією звали. Чоловіка ще до війни поховала. Під лід із ранньої весни провалився, але вибрався. І захворів. Страшна гарячка була, не вижив.

Сини у неї були, три сина. Старшому двадцять два, середньому дев’ятнадцять, ну, і молодший ще на рік молодший. Старший уже одружитися надумав, молодші ще з дівчатами хороводи водять, про одруження не згадували. А тут війна… Ну, і пішли всі. На фронт пішли. Старший і середній майже відразу, а молодший тільки у сорок другому.

Від середнього був один лист, мовляв, б’ємо фашистських гадів, бережіть себе, мамо… Більше нічого і писати не можна було. Ну, вона і цьому рада була. Все ж звісточка… А ось від старшого – нічого. Пішов, як згинув. Чекала вона. Та тільки – нічого, жодного рядка.

Молодший, щоправда, писав. Рідко, як війна дозволяла. Але писав.

А потім на середнього, Олексія, папірець прийшов, повідомлення. Мовляв пропав безвісти у боях. І від старшого, Олександра – нічого. Закам’яніла вона.

Сусідки говорили – у тебе ще Андрій є, живий, дасть Бог, повернеться. А нам уже й сподіватися немає на що…

І ось, у кінці вже війни, Андрій написав, що поранений, легко поранений у ногу, ви, мовляв, мамо, не хвилюйтеся. Скоро демобілізуюся, вдома буду. Чекайте! Ось вона і чекала. А незабаром і війна скінчилася.

Вона до кожного ешелону на станцію бігала. А не близько… А Андрійко все не їде і не їде. І ось якось ешелон прийшов, і бачить вона – йде по перону її син! На паличку спирається. Мабуть, не сильно легке поранення. Кинулася до нього, обіймає, плаче… Андрюшенька, Андрюшенька, синочок рідний! А він раптом каже: “Мамо, а чому ви мене Андрієм називаєте? Я – Олексій”.

Їй погано стало. Олексій! Вона вже і чекати перестала, молилася за упокій. Гріх-то який на душу взяла. Стоять обидва, плачуть.

Каже, контузило його сильно у бою, а його, мабуть, за мертвого вважали. Отямився, поповз. До околиці села якогось дістався. Добре, на нього жінка наша натрапила, сховала. Ризикувала, у селі німці вже стояли. Потім до партизанів переправити його вдалося. Пам’ять як відбило… Пам’ятає, що мати є, брати є, а імен згадати не може. І де жив не може згадати. Тільки говорив – помічником тракториста я був, поле пам’ятаю. Ну, у партизан дурня не валяв. Перевіряли його, звичайно – як це людина нічого не пам’ятає! А, може, фріц переодягнений?

А потім і на операції ходив, і залізницю мінував – усе було. Уже потім, коли територія нашою стала, він у частину попросився. Багато із загону тоді у регулярну Армію пішли. Ну, визначили його у танкову частину. Раз трактор знає. Спочатку механіком був, потім стрільцем-водієм. До Берліна дійшов. Знову поранений був, у ногу. А пам’ять легенько поверталася. Шматочками. Спочатку імена братів згадав, потім матір. А вже потім і село своє. Тільки війна вже скінчилася. Лист написав, тільки де він, той лист? Загубився, очевидно, дорогою.

До села свого Марія підводу знайшла, візника впросила. Важко Олексію таку дорогу довгу здолати. Ну, той не до самого села їхав, йому звернути потрібно було у сусіднє село. Тому частину шляху вони все одно пішки йшли. Потихеньку йшли, в Олексія нога ще боліла. Вже до вечора прийшли, темніло. Придивилася вона – ходить хтось у дворі! Чужий. цигарку курить, мабуть, як пахкає. А собака не гавкає. Хороший у неї собака був, хоча і старкуватий вже, довоєнний.

Злякалася Марія.

– Олексію, – каже, – стій, там чужий хтось.

А Олексій (ось що значить очі молоді!) придивився, і раптом швидко-швидко до дому пішов, потім палицю кинув і, сильно кульгаючи, майже побіг.

А від будинку до нього, цигарку відкинувши, біг той «чужак», хвіртку ледве не скрутив.

Обнялися вони міцно, тоді і вона дізналася. Ахнула: «Андрюша!», а йти вже не змогла, ноги зомліли. Так і опустилася, де стояла.

Андрій полуторкою приїхав, а не ешелоном. Хтось порадив йому вийти на одній зі станцій, мовляв, швидше буде. Він приїхав, а мати пішла на станцію. Розминулися.

А від старшого так і нічого не було. Вже роки пройшли.

Сини одружилися давно. Олексій окремо побудувався, Андрій до рідної домівки прибудову поставив. Уже онуки по двору бігали, підростали.

Дев’ятого травня, у свято, всі за столом збиралися. Хоча свято у календарі ще святом не було, а все одно всі святкували. Як же! Такий день! Одне місце не займали – там чарка з горілкою стояла, хлібом прикрита, мати огірочок поруч клала на тарілочці. Звичайно, всі ці роки шукали, дізнавалися – нічого. Ніби і змирилися всі. Крім матері. Та щовечора біля ікон лампадку запалювала, шепотіла щось, просила Бога.

Дівчина Сашина, на якій він одружитися збирався до війни, заміж так і не вийшла. Чекала його, вірила. Дев’ятого травня теж до них приходила. За упокій не випивали, за надію пила. А надія танула з кожним днем, із кожним роком.

Одного разу Олексія на сусідню ферму попросили корми завезти. Він же трактористом був. Ну, завіз, розвантажили. Розвантажувати один мужик допомагав, відлюдькуватий. Бородою заріс, слова не скаже. Щось здалося знайомим Олексію. Що – і сам не знав. Ну, порозпитував декого, що за чоловік? Чи не бачив хто раніше… Сказали, не так давно на фермі працює. Скотарем. А живе у сусідньому селі, у бабусі самотньої кут зняв. Про себе не розповідає, каже мало і тільки по справі. Як звуть, ніхто нічого не знає. Чи не питали, а сам не говорив. Просто кажуть – у скотаря запитай, «дідові» скажи… Бороди у селі не носили.

Мати турбувати Олексій не став. А Андрію розповів. Вирішили разом на чоловіка цього подивитися. Одного разу на ферму обидва і заявилися, ніби як у справі. Спочатку Олексій здалеку показав чоловіка цього. Він якраз гній прибирав, не озирався.

Не витримав Андрій, підійшов. Той навіть не озирнувся. Постояв Андрій у нього за спиною і раптом каже:

– Санька! Брате!

Тільки трохи сіпнувся чоловік, але не повернувся. Голову схилив, через плече промовив:

– Помилився ти. Іди, дорогенький.

Але не пішов Андрій, каже:

– Що ж ти робиш? Мати ж чекає. Всі очі виплакала, Бога просить, щоб живим ти був.

Зігнувся чоловік ще більше. Раптом вила встромив різко, всім корпусом повернувся:

– Чекає? Зека чекає?

Тут і Олексій вступив:

– Сашка! Я ж тебе відразу впізнав, ще тоді, коли корми розвантажували. Будь-кого вона чекає! Без рук, без ніг, будь-кого! А ти з руками-ногами, що ж ти ховаєшся? Ти ж нас вчив, брате – не бійтеся нічого і нікого! Може, ми тому і вижили, що твою науку пам’ятали! І Таня чекає, тебе чекає! Але ж сваталися вже інші до неї!

Опустив голову Олександр, а по обличчю сльози. Ступив до них.

Обнялися брати, всі втрьох обнялися і сльози їх змішалися.

Розповів Сашко, що у бою поранили його, у полон потрапив. У Польщі у концтаборі був. Номер на руці так і залишився. Усе пережив – голод, холод, побої, знущання, роботу непосильну. Бігти намагалися, собаками їх рвали, ноги всі у шрамах. Били потім так, що краще б зовсім вбили. А як звільнили їх наші війська, в інший табір потрапив – у наш. Перевіряли. Але відпустили. І нічого у нього немає – ні паспорта, ніякого іншого документа, крім довідки про звільнення. Додому тягнуло так, що сил не було! Здалеку, нишком бачив усіх – братів, матір, Тетяну. Ночами подушку гриз. А зізнатися духу не вистачало. Соромно. Інші героями з війни прийшли, а він… Якби не підійшли, не впізнали – поїхав би куди подалі, щоб душу собі не рвати.

…Мати вирішили потихеньку готувати. Спочатку сказали, що начебто відомості є, але неточні поки. Стрепенулася мати, ожила. Все питала, ну, коли точно щось відомо буде? Дружин підготували, щоб ті Тетяні сказали і самі готові були. Тетяна так розхвилювалася, що хоч за руки тримай, та ноги зв’язуй.

А Дев’яте травня наближалося. Мати стіл накрила, як завжди, чарку поставила з горілкою. Сумна була. Ось і знову свято, а сина так і немає.

Зібралися всі, Андрій тільки затримувався. Чекали його.

І тут Олексій і каже:

– Мамо, а ви чарку хлібом не накривайте. І на тарілку не тільки огірок покладіть, а й капустки, картопельки. Гостя чекаємо.

Тільки хотіла запитати – що за гість-то? Свято сімейне начебто… І в цю хвилину входить Андрій, а за ним – “гість”. Виголений, у чистому одязі. Марія тільки Андрію нарікати хотіла за запізнення, але побачила “гостя” і ноги у неї підкосилися…

– Са-аша! Синку!

Серце зайшлося, погано їй стало. Тільки невістки вже напоготові були – і нашатир приготували, і краплі серцеві. Тетяну теж потрібно було до тями приводити.

…Не знаю, бувальщина це чи небилиця. Правда чи вигадка. Але я розповіла так, як почула цю історію від немолодого вже чоловіка, сина Олександра і Тетяни. Який вважає, що його батько – теж герой, хоча і без орденів.

І мені дуже хочеться вірити, що все це – правда.

Олена Полякова

Проводи

Хрести дубові туляться в берізках,
Квітує поле в пахощах медове.
Прославши скатерті при обелісках,
Своїх солдатів поминають вдови.

Вже оддзвонили дзвони великодні.
Вже на гробках молебні одслужили.
Такі сумні й задумані сьогодні,
Ой, затужили вдови, затужили!

Що мій лежить за Віслою, далеко,
Якби землі, хоч рідної на труни.
А ті ж обличчя – як скрипкова дека,
Що вже на скрипці порвані всі струни.

А мій пропав десь безвісти, не знаю,
Чи хоч над ним горбочок нагорнули?
Як я ж тепер чужих тут поминаю,
Щоб і мого десь люди пом’янули!

А я ж нічого в Бога не просила,
Мені ж тоді було, хоч в ополонку,
Що я ж дитя під серцем ще носила,
А вже мені прислали похоронку.

Великий день… Великдень Перемоги!
Все ж наче вчора. А літа минають…
На проводи, в степу біля дороги,
Своїх солдатів вдови поминають.

FacebookTwitterPinterest