Сіра мишка в червоному капелюшку

Дівчина в червоному капелюшку

Вона ступила на шкільне подвір’я. Елегантна, вишукана, впевнена. У модному червоному капелюшку. У сірій стильній сукні. Дивилася довкола. Шукала своїх однокласників. Нікого не бачила п’ятнадцять років. І ось сьогодні зустріч. Якби не прочитала у соцмережах, то й не знала б. Її ніхто не запрошував. Зрештою, хто знав, де її шукати?

Сукню світло-сірого кольору одягнула навмисно. Одяганка їй пасувала.

У школі її називали мишкою. Сірою мишкою. Інколи здавалося, що однокласники забували, що у неї є ім’я Віолета. Віола. У школі дітлахи її дражнили Фіолетою.

Віолета була симпатичним дівчам. І вчилася гарно. Але цього ніхто не помічав. Бачили її бідність. Розгубленість, коли смикали за кіски.

У Віолети була подруга Надя. Донька батьків-пияків. Надя майже одразу після закінчення школи вийшла заміж. Щоб від рідні подалі.

Віолета жила з бабусею Орисею. Орися оплакувала доньку Ніну, якої не стало невдовзі після народження внучки. Ніна була студенткою. До диплома залишалося півтора року. А батько… Він десь був. Але покійна донька нічого про нього не розповіла.

Орися з Віолетою жили скромно. Через це однокласники прозвали дівчину сірою мишкою. Якось у старших класах для кращих учнів організували екскурсію у столицю. У списку була й Віолета. Але не поїхала. У бабусі не було грошей. Замість неї поїхала Світлана, матір якої з усіма мала блати. Свєтка завжди брала Віолету на кпини. Відігралася й за екскурсію, мовляв, бідося повинна сидіти вдома.

У їхньому випускному класі з’явився новий учень. Денис. Він звернув увагу на Віолету. Свєтку це розізлило. Чому цей симпатичний хлопчисько задивляється на сіру мишку, а не на неї?

– Тримайся від Дениса подалі, – просичала до Віолети Свєтка. – А то патли твої довгі висмикаю. І, взагалі, серед моїх друзів є хлопці, що можуть таке з тобою зробити… Втямила, миша?

Віолеті стало лячно. Вона стала оминати Дениса. А вдома тихенько оплакувала своє перше нещасливе кохання.

Зі Свєткою в Дениса нічого не «витанцювалося». А на Віолету хлопець образився. Не розумів, чим завинив.

Однокласники ділилися планами на майбутнє: куди хто хоче вступати.

– Гей, миша, а ти куди намилилася? – запитала Свєтка. – На роботі у моєї мами прибиральниця потрібна. Підеш? Я тобі рекомендації дам.

Клас зареготав.

Віолета не збиралася йти на випускний вечір. Хотіла швидше отримати атестат і податися… Куди, ще не знала.

Незнайомець з’явився на порозі їхньої оселі в суботу під обід. Статний чоловік із сивиною і глибокими, як на його вік, зморшками. Запитав, чи проживає тут Ніна. Орися здригнулася.

– Проживала. Давно, – відповіла, розглядаючи непроханого гостя.

– Значить, змінила адресу.

– Змінила… Померла моя донька. А ви хто, пане, будете?

– Я – Костянтин. Ми зустрічалися з Ніною. Вона чекала від мене дитину. А потім зникла. Я винен, що обманув її, що не шукав.

– Заходьте, розкажіть мені те, чого я не знаю. Ніна про вас жодним словом не обмовилася.

– Я закохався в Ніну. Не зізнався, що був одружений. Мої батьки були при посадах. І я кар’єру робив. Дружина також була з поважної родини. Моє життя було розписане по пунктах. А з Ніною було легко. Вона була… справжня. Я злякався, коли Ніна сказала, що чекає дитину. Тоді й зізнався, що маю сім’ю. Попросив зробити аборт. Вона відмовилася. І… зникла. У нас із дружиною не було дітей. А недавно дружини не стало. Перебирав папери і натрапив на старий записник. А там Нінина адреса. От і вирішив поцікавитися, як живе, вибачитися. Та й самотньо мені. Скажіть, Ніна померла, коли робила аборт?

– Ні, після народження дитини.

– То в мене?..

– Донька. Віолета. Випускниця.

– Віолета?! Люблю це ім’я. Якось сказав Ніні: коли народиться донька, назву її Віолетою. А я можу побачити… свою доньку.

– Скоро має повернутися. Можете зачекати.

У двері подзвонили. Костянтин чув, як Орися щось шепотіла внучці. І ось… Дівчина дивилася на нього синіми Ніниними очима. Таке ж, як у матері, розкішне довге волосся. Вродлива. Лише одягнута скромно.

– Віолето, я…

– Бабуся мені сказала, хто ви.

Скільки емоцій він пережив за цю мить! Думки плуталися. Розгубилися слова.

– Я вам каву приготую, – мовила Віолета.

– Дякую, розкажи мені про себе. Куди вирішила вступати?

– Поки що нікуди. Роботу буду шукати.

Думка у Костянтина визріла миттєво…

Життя Віолети й Орисі змінилося. Віолета досі жартує, що відчуває себе Попелюшкою, і ця казка триває…

Костянтин наполіг, аби Віолета переселилася в його будинок. Хотів дбати про доньку, яку так пізно знайшов. А вона без бабусі – ні кроку.

Віолета закінчила інститут. Пішла працювати на батькову фірму. Швидко росла у професійному сенсі. Переймала навики від батька. Її бізнесові ідеї, підкориговані Костянтином, мали успіх.

Тепер це була бізнесвумен – упевнена, стильна, заможна. А от із заміжжям не поспішала. У неї був бойфренд. Разом подорожували за кордон, ходили на ділові вечірки. Інколи Славко гостював у неї вдома.

– Чому ти не виходиш за нього? – запитував Костянтин.

А вона й до пуття пояснити не могла, чому. Можливо, тому, що Славко заради неї залишив свою дівчину. Про це Віолета дізналася пізніше. Хтозна, чи одного разу він не вчинить так само з нею.

Однокласники з цікавістю розглядали стильну молоду жінку в червоному капелюшку. У ній годі було впізнати колишню сіру мишку.

– Та це ж наша Віолета! – вигукнув Денис.

У багатьох на обличчі було здивування. Розповніла, виклично одягнута Свєтка, як і колись, хотіла кинути щось в’їдливе, але зрозуміла: зараз це зовсім не доречно.

Кожен розповідав про себе. Дійшла черга до Віолети. Вона розповіла, що працює в успішній компанії, власником якої є її батько. І зараз Віолета його права рука. Тепер колишні однокласники хотіли з нею спілкуватися. Просили візитівку. Підійшла Свєтка:

– Ну, що, миш… Віолето, вип’ємо за твоє перевтілення? Я тут коньячок прихопила.

– Коньяк будеш пити в ресторані, – кинув хтось.

– Поки дійдемо до того ресторану…

– Світлано, я не вживаю спиртного, – відповіла Віолета.

– А я вживаю! – вигукнула Свєтка і приклалася до пляшки. – Якщо нема грошей і кохання, то хоча настрій собі треба створити.

Віолета не побачила Наді. Запитала у Дениса, чи прийде колишня подруга на зустріч.

– Обіцяла. Але пізніше. У неї третя дитина народилася. Батька вже нема. Мати спилася. Добре, що чоловік попався нормальний. Лише живуть бідно.

Віолета на мить задумалася.

– Денисе, тут десь є поблизу дитячий магазин?

– А… навіщо?

– Жила-була сіра мишка. Колись вона мала тільки маленьку нірку, в якій поміщалося все її добро. І майже не мала друзів. Але одного разу сталося диво… Денисе, не дивися на мене великими очима, – засміялася. – Ходімо, купимо подарунки Надіним дітям. І банкомат треба знайти. Гроші не будуть їй зайвими. Це колись я була звичайна мишка. А тепер – чарівна миша в червоному капелюшку.

Свєтка налила у свій бокал чергову порцію вина:

– У мене тост. За перевтілення мишей у людей! – вигукнула підпилим голосом.

Її ніхто не підтримав. Усі дивилися вслід Віолеті й Денисові. Обмивали кістки однокласникові, мовляв, такий порядний, а вскочити у гречку не проти. Ніхто ж не знав, куди вони пішли…

Ольга Чорна

«УЮТ» №41-08.10.2020

Газета "Уют"Газета "Погляд часу"Газета "Задавака"

FacebookTwitterPinterestViber

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *