Славетній битві – 77!

77-річчя переможного завершення Корсунь-Шевченківської битви, яка по праву дістала назву «Другий Сталінград».

Корсунь-Шевченковская битва

У небаченому за своїми масштабами військовому протиборстві прославили себе тисячі й тисячі захисників Вітчизни. За мужність, героїзм та відвагу 103 воїни були удостоєні звання Героя Радянського Союзу, понад 4 тис. нагороджені орденами і медалями, а частинам і з’єднанням, які найбільше відзначились у боях, присвоєно почесні найменування «Корсунських».

У велику перемогу над фашизмом вагомий внесок зробили жителі міста і району. Понад 20 тис. корсунчан воювали на фронтах, 6,5 тис. із них не повернулися до рідних домівок. Понад 18 тис. земляків відзначено орденами і медалями, стали Героями Радянського Союзу, а двоє – повними кавалерами ордена Слави.

Мужність і стійкість людей у часи воєнного лихоліття та післявоєнної відбудови були і будуть прикладом для нинішнього та наступних поколінь, а всенародна вдячність визволителям житиме у віках.

Почесний громадянин міста

Похмурий ранок 14 січня 1944 р. закарбувався в пам’яті Олексія Федоровича Колокольцева на все життя. Звільнивши Смілу, Городище, Завадівку, Карашину, бійці третього батальйону 1235-го стрілецького полку увійшли у Корсунь.

Колона полонених фашистів
Колона полонених фашистів під час Корсунь-Шевченківської битви

– Проходили через парк, – згадував ветеран. – Ще тоді дивувалися, що всі його містки через Рось уціліли, як і сам палац. По вулиці Шевченка під ногами суцільне місиво з снігу та багнюки.

Сіяв сніжок, людей ніде не було видно. Отримали наказ: повертати на Яблунівку, Стеблів. По дорозі бачили обгорілі стіни районної лікарні (де зараз телеательє), зруйновану греблю ГЕС. То було моє перше знайомство з Корсунем.

Росіянин за національністю, сержант стрілецького батальйону у складі 373-ї Миргородської Червонопрапорної стрілецької дивізії О. Ф. Колокольцев отримав поранення у Корсунь-Шевченківській битві, а підлікувавшись, визволяв Україну, Молдавію, Румунію, Польщу. І якщо протягом цього бойового походу забезпечувався безперебійний зв’язок між командиром батальйону і командиром полку, то у цьому заслуга і його, радиста.

– Війна для мене закінчилася у травні 1945 р. на території Чехословаччини, – пригадував Олексій Федорович. – Пішки добирався до рідних країв. 6 листопада 1945 р. знову ступив на священну корсунську землю, омиту кров’ю моїх бойових товаришів. Тут залишився жити, працювати, тут зустрів свою майбутню дружину Наталію Матвіївну.

Усе життя працював у будівельній організації, у повоєнний час відбудовували народногосподарські об’єкти, зводили нові. Формували сучасне обличчя зруйнованого фашистами Корсуня.

Я пишаюся, що особисто причетний до будівництва таких споруд, як лікарня, пошта, будинок культури, палац дітей та юнацтва, дитячі садки, житлові багатоповерхівки і багатьох інших. А скільки було збудовано в селах району, скільки кілометрів доріг заасфальтовано! Хіба перелічиш усе…

Лариса Кондратьєва

Зброю взяло село

Події зими 1944 р. запам’ятала добре, бо мала вже 16 років. На фронті воювали батько, брат Микола, сестру Аню забрали до Німеччини, а мені влітку 43-го пощастило втекти, коли везли німці підводами до Корсуня.

Що пережили тоді квітчани, уявити важко. Якщо не помиляюсь, зараз у селі десь 1300 осіб, а при визволенні його загинуло 600. Серед них мамин брат Федь Олиферович Пахаренко, учасник оборони Квіток, наш сусід Петро Васильович Касяненко, син баби Мелашки Петро Касяненко…

Одне говорити про невідомих вбитих, а інша справа, коли це близькі тобі люди. Багато з них позбулися житла. Під час відступу німці підпалювали домівки смолоскипами, а скільки ж під снарядами, бомбами було зруйновано!.. Після вибуху бомби наша хатина тріснула, тож ми перейшли до дядька Василя на Новоселку (так куток зветься). Безліч людей тулилося в землянках. Петрик Касяненко у 1944 р. народився в ямі і довгий час був незрячим.

Із картин того часу запам’ятався вітряк, від якого вели вогонь наша «катюша» і кулемет «Максима». Найвища напруга боїв тривала, здається, днів десять. Квітчани взяли зброю до рук, їм допомагали жінки, діти. Не так багато знайдеться сіл, які не лише були місцем боїв, а які стали солдатами. Як мої рідні Квітки.

Рідко коли тепер буваю там, але особливо взимку постають перед очима і ніби оживають жахливі і героїчні дні оборони, визволення.

Софія Петренко, пенсіонерка, м. Корсунь-Шевченківський

Міни

Ішов лютий 1944 р. Знесилені німці відступали. Але цей відступ був не таким простим. То рядові ішли, як череда на жертовник, а командування люто огризалося.

І коли через село Таганчу прокотилася на Корсунь остання лавина їхньої техніки, замінували дорогу протитанковими мінами. Мінували вночі, притрусили багнюкою. На ранок слідів було не видно. Але ж іще сунули піші німці, безнадійно бредучи по багнюці.

Один такий вояка з обмороженими руками і лицем забрів до нашої сусідки Оксани. Та миттю відправила до нас дочку, щоб покликати мою матір. Незабаром уся вулиця зі страхом спостерігала, що буде далі. А було ось що: німець виявився послідовником Ернеста Тельмана і розповів про міни.

Звістка відразу облетіла село. Жінки сполошилися і мерщій побігли до єдиного на всю вулицю чоловіка – діда Євдокима Столяренка, який воював ще у Першу світову війну 1914 року. Дід узяв на себе командування і призначив чергування. Німця відігріли, обкутали великою хусткою, що принесла моя мати, і він знову побрів кудись по баюрах назустріч своїй долі.

А жінки разом із дідом почали чергування. Було дуже холодно, сиро, усі повбиралися у зимовий довгополий одяг, обгорнулися ковдрами і стали схожими на примар. А треба ж бути непомітними!.. Чергування затяглося, одні змінювали інших, і лише дід Євдоким стійко тупав у чагарнику збоку дороги, хукаючи в посинілі кулаки.

Раптом поруч пролунали автоматні черги. Від несподіванки жінки зойкнули і присіли, а дід навпаки, широко розкинувши руки, намагаючись заступити собою жінок, вискочив із засідки і щосили загукав беззубим ротом: «Штій, не штріляй, швої». То були наші розвідники, які ще раніше роздивилися всіх, а стріляли, бо треба було сповістити про свою появу. Потім були обійми, сльози радості, розповідь про міни. Розвідники дякували жінкам і сміялися.

Та треба було братися за роботу. Незабаром прибула підмога, і всі міни були знешкоджені. Невдовзі розвідники вирушили в дорогу, обдарувавши сміливого діда з помічницями солдатським пайком.

А на дорозі ще дуже довго в тяжкі повоєнні роки виднілися глибокі ями від мін, на яких підстрибували і торохкотіли вози, а візники при цьому недобрим словом згадували і війну, і тих, хто її затіяв.

Лідія Аптонова, жителька міста

Йому було лише п’ятнадцять

Під час Корсунь-Шевченківської битви активну допомогу нашим воїнам подавало й цивільне населення. Про юного месника Петра Дорошенка повідав педагог, краєзнавець Станіслав Двірняк.

– З юнацьким запалом Петро рвався на фронт із самого початку війни, навіть приєднався з товаришем до відступаючої частини, та червоноармійці прогнали підлітків додому.

Зі спогадів матері, у 1944 р., коли в Шендерівку зайшли наші війська, Петрусь десь зник, і вона його кілька днів не бачила. А коли з боку Стеблева знову посунули німці і почалася жахлива стрілянина, то син забіг на хвилинку в солдатській шинелі з гвинтівкою і фанатами за поясом і сказав, що йде бити фашистів.

Люди бачили, як він на Сахарні (урочище в Шендерівці) допомагав кулеметникам, які стримували наступ гітлерівців, а коли обслуга загинула, то хлопець сам ще довго строчив по ворогу, аж поки не скінчилися патрони. Потім почав відступати, тягнучи за собою кулемет. Тут і догнала його ворожа куля. Юному меснику на той час не виповнилося й шістнадцяти…

Синове замерзле тіло мати знайшла в снігу, поховала біля рідної хати. Уже після війни його прах перехоронили в братській могилі.

Дружина підпільника

Влітку 1942 р. в окупованому гітлерівцями Корсуні та селах району з’явилися надруковані на машинці листівки: «Товариші! Починайте боротьбу, знищуйте верстати, машини на фабриках і заводах! Не давайте окупантам хліба, цукру, сировини – усе це швидше здавить німцям глотку. Переховуйте військовополонених, які втекли з таборів смерті. Убивайте підлих зрадників, поліцаїв та інших продажних людей. Кров за кров! Комітет-103».

Ця жінка бачила, знала, хто писав і друкував, потайки вночі під загрозою смерті розклеював ці листівки. Вона й сама допомагала їм – чоловікові Петру Єремійовичу Марценюку, своїй сестрі Лідії Грузновій – друкарці, іншим підпільникам, які прийняли рішення чинити опір чужоземцям, новій владі.

Стара хатина поряд із новою, збудованою після війни вдовою Вірою Олександрівною Марценюк, і досі стоїть на вулиці Чапаєва. У ній відбувалися зустрічі підпільників, друкувалися листівки…

Більше семи десятиліть минуло з часу страти Петра Марценюка, Юрія Бойка, Ігоря Змієвського та інших із 103 відважних патріотів. Їх розстріляли у Різаному яру. А пізніше перенесли тіла до братської могили на Алеї Слави біля районного будинку культури. Туди й несла квіти усі ці роки вдова вчителя Марценюка, який для земляків став легендою, а для неї назавжди залишився втраченою долею.

Валентина, жителька міста

«Погляд часу» №9-25.02.2021

Газета "Уют"Газета "Погляд часу"Газета "Задавака"

FacebookTwitterPinterestViber

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *