Смак забутих поцілунків

Тамара шанувала свого чоловіка Толика й ніколи не зраджувала, адже він був батьком її дітей, справжнім господарем, ніколи й словом не образив. А от любила Тамара Петра, по-справжньому любила. Навіть випадкові зустрічі були для неї невимовно важкими. Та й він дивився на неї так, ніби в саму душу зазирав. І якби не Петрові батьки, то була б у них найщасливіша сім’я. Але не сталося…

У цьому селі клуб стоїть над самою річкою, і закохані пари люблять прогулюватися вздовж берега, зупиняючись то під вербою, що віти полоще у воді, то біля лавочок, звідки видніється чисте плесо, у якому стиха погойдується відображення місяця й зірок.

– Тамарочко, я кохаю тебе і пропоную стати моєю дружиною, – обіймаючи струнку постать дівчини, шепотів Петро.

– Я згодна і вже давно чекаю від тебе цих слів, – пригорнулася Тамара до коханого.

– То в неділю й сватів зашлю.

Коли Карпенки, Ліда зі Станіславом, дізналися, що їхній Петро надумав одружуватися з Тамарою, то категорично відмовилися йти сватати дівчину.

– У моїй хаті не буде господарювати дочка конюха й доярки, дарма, що вона вчителька! Сватай Галю Довжучку: і роботяща, і миловидна, і любить тебе, – голосно, що аж шибки у вікнах деренчали, кричав Станіслав.

– А ви звідки знаєте, що вона любить мене?

– Славна вона дівчина, ти полюбиш її, – обізвалася Ліда.

– А вам не хотілося б бачити свого сина щасливим?

– Тамару сватати не підемо – це моє останнє слово! – з притиском мовив батько.

Тієї ночі Петро і вдома не ночував, і до Тамари не пішов. А у неділю до Карпенків прийшли Віра й Андрій Мохнацькі та Ольга і Володимир Сергійчуки.

– Що ж, сину, хочеш женитися – женися, перечити не мовив батько, опустивши голову, – поїхали сватати красну дівицю.

Коли всілися в машини, то рушили не до двору Тамариних батьків, а до Довжуків.

– Це куди ми їдемо? – спохватився Петро.

– Дівку сватати для тебе будемо, – розсміявся батько.

– Галя – славна дівчина, з такою не соромно й між люди вийти, – обізвався Андрій Мохнацький.

Обидві машини в’їхали на подвір’я Довжуків і зупинилися. На порозі стояли господарі та їхня донька, яка тримала в руках вишиті рушники.

– Бачимо, що нам тут раді. Швидше пов’язуй, дівко, рушниками, а ви, господарі, кличте до столу, – весело мовив Сергійчук.

Тамара не дочекалася ні сватів, ні самого Петра. А наступного дня подруги розказали, що напередодні, ввечері, Петро з Галею прогулювалися вздовж берега й цілувалися під вербою. Восени на їхньому весіллі гуляло чи не все село: наречена була веселою та щасливою, а от Петро ні на кого не дивився, сидів із низько опущеною головою.

…Зимові дні були схожими між собою, як близнюки, а коли завесніло, то в Тамари почало серце відтавати, вже й із дівчатами в клуб зачастила. А тут хлопці почали з армії демобілізовуватися. Найпершим приїхав Олег, за ним – Толя, Сашко, Мишко… Ніхто в селі не здивувався, побачивши під вербою біля річки Тамару з Толиком. Веселий і компанійський хлопець щодня чекав «свою вчительку» біля верби, а звідти проводжав додому. Восени й весілля справили.

Спочатку молоді жили в батьків Толі, а потім почали будувати свій дім на п’ять кімнат, а поряд – гараж, хлів, у дворі й криницю викопали. Толик працював водієм на цукрозаводі, а Тамара продовжувала вчити сільських дітей. У молодого подружжя народилися сини-близнюки, як дві краплі води схожі на Толика: синьоокі, світловолосі й кучеряві.

Щоранку своїм автомобілем Анатолій їхав на роботу, підвозив до райцентру знайомих і незнайомих людей, а от Петро ніколи не сідав до нього в легковик. Якось повертаючись додому майже опівночі, Толик побачив серед дороги чоловіка, який намагався підвестися, але знову й знову падав.

– Агов, допомогти тобі? – запитав Анатолій, зупинивши автомобіль і упізнавши у чоловікові Петра. – Що сталося?

– Мене побили невідомі, відібрали гроші й документи. Якщо можеш, то в лікарню відвези й повідом Галі, де я.

Три тижні лікував Петро забій внутрішніх органів та струс мозку, а коли приїхав додому, то ліва нога ще була у гіпсі. Але з часом відновився і знову почав працювати. Із Галею вони ладили, а от діток Бог їм не давав.

***

– Ви б поїхали в Іллінці до знахарки, кажуть, допомагає. Он моя небога Оля їздила, то через рік народила сина. Поїдьте до Олі, розпитайте про все, вона в Никонівці живе, – радив Толик Петрові, коли вони вдвох їхали в село.

– Слушна порада, ми подумаємо…

Осінь видалася дощовою – пропали недостиглі помідори, потріскалася капуста, а деякі господарі навіть картоплю не встигли викопати. У село автобус не приїжджав, а щоб потрапити в місто на роботу, люди переходили через старенький скрипучий місток, потім їхали автобусом. Проте Толик умудрявся швиденько переїжджати цей місток. Того дня вода в річці дуже бурлила, здавалося, що земля під ногами хитається, а тут з-за повороту з’явилася Толикова автівка і з розгону виїхала на місток… Враз узбіччя дороги почало осипатися, і його поглинула водна стихія У цьому вирі опинилася й машина Толі. За лічені секунди вона зникла… А вода все прибувала й прибувала, з гуркотом неслася через асфальтівку, розливаючись левадою та підтоплюючи городи; садки й будинки.

Коли вщухли дощі та спала вода, дістали тіло Толика й поховали. Хлопчики горнулися до матері, яка мовчки обіймала труну та шепотіла:

– Як ти міг?.. Як же ми тепер без тебе?..

Навесні Тамара намагалася сама господарювати: дерева попідрізала та побілила, квітник скопала й біля бджілок поралася. Щоправда, маленькі трудівниці не завжди були чемними, тож Тамара не раз ходила покусана.

– Тамаро, я скажу Петрові, щоб він твоїх бджіл доглянув, – відчиняючи хвіртку, мовила Галя. – Бачу, що вони недолюблюють тебе.

– Мабуть, я щось не так роблю, от вони й «цілують» мене, – усміхнулася молодиця.

– А де твої хлопчики? Я їх смаколиками пригостити хочу.

– Саню, Ваню, а ходіть сюди, – покликала Тамара синів.

Жінки сіли на лавочку й ще довго радилися, що й коли сіяти. Наступного ранку прийшов Петро й заходився оглядати вулики та щось нашіптувати кусливим комашкам.

 – Тамаро, я всі вулики оглянув, із бджілками домовився, щоб вони тебе не кусали.

– А нас теж не кусатимуть? – несміливо запитали хлопчики, підійшовши до Петра.

– Якщо не будете пустувати, то й вас не чіпатимуть.

– Бачу, в тебе трава в садку ще не скошена, якщо ти не заперечуєш, то я завтра викошу.

– Дякую тобі… й Галинці.

Галя з Петром усе частіше почали навідуватися до Тамари: то щось допоможуть зробити, а то й так заходять погомоніти, із хлопчиками погратися. Якось, повертаючись з роботи, Петро побачив, як Тамара з синами складають на городі сіно, а у повітрі вже пахло грозою.

– Саню й Ваню, швиденько гребіть сіно, Тамарко, – мерщій на копу, я подаватиму сіно, а ти розкладай, щоб устигнути до дощу.

Робота закипіла, і перші краплі впали тоді, коли сіно було вже накрите.

– Дякуємо, а то ми б не встигли скласти сіно. Повечеряєш із нами? – запитала Тамара.

– А чому б і ні? Хлопчики, мерщій до столу, – погукав Петро.

Чоловік повернувся додому далеко за північ. Галя не спала.

– У Тамари був?

– Так.

– Підеш від мене?

– Ні.

Розмову на цю тему більше ніхто ніколи не розпочинав. Петро майже щодня заходив до Тамари, але надто довго не затримувався, та й Галя частенько навідувалася, бо їй кортіло поспілкуватися з хлопчиками, з Тамарою.

– Петре, мені здається, що ти більше часу проводиш у нас, ніж удома, – якось мовила Тамара, заглядаючи коханому у вічі. – До тебе звикають мої сини, а мені прикро, що ми завдаємо невимовного болю твоїй дружині.

– Вона знає, що я кохаю тебе, але я обіцяв, що ніколи не залишу її. Вона добра й мудра жінка.

– А я ніби у молодість повернулася. Мене Толик ніколи не цілував так, як ти, хоча любив й оберігав. Із ним я була щасливою.

– Терпкий смак забутих поцілунків повертає нас у молодість. Не відмовляймося від нашого щастя, хоча й викривленого.

Минули роки, виросли Тамарині сини, від серцевого нападу помер Петро, а Тамара з Галиною живуть тепер, ніби сестри: і радість, і горе ділять навпіл, підтримують родини Сані й Вані, тішаться внуками…

Марія Олексюк

«Погляд часу» №12-23.03.2023