Солдат Перемоги

Іван Білащенко
Іван Білащенко – солдат Перемоги

9 травня відсвяткував 93-річчя один з фронтовиків – учасників Великої Вітчизняної віни, черкасець Іван БІЛАЩЕНКО. Не дивлячись на поважний вік, чоловік не сидить вдома – полюбляє риболовлю і уже встиг засмагти на першому весняному сонці.
– Я ж рибалка. Засмаг, хоча і так чорний (предки Івана Корнійовича – роми). Рибалю на пірсі з іншими рибалками, то я з-поміж них самий старший. Кажіть голосніше, а то я після контузії недочуваю, – говорить ветеран.

Війна

Іван Білащенко народився в селі Дмитрівка Золотоніського району, що на Черкащині. Друзі та знайомі прозвали чоловіка циганським бароном.

– Я вже й не знаю, хто так назвав. Я виходець з циган. Мій прадід Петро був українцем. Прийшов з фронту без руки – відрубало шаблею. Коли в 1861 році вийшла воля, мій предок служив у пана і облюбував ще парубком циганку. То й попрохав у пана дозволу оженитися. Той каже: покажи наречену! Привів наречену, показав панові і той дозволив оженитися. А незабаром вийшла воля і мій прадід прийшов у Дмитрівку. І вже тут у них народилися діти – чотири дочки і троє синів. Так ми тут і осіли.

Іван Білащенко

В 1933 році помер батько – не від голодовки, а від туберкульозу кісток і нас лишилося четверо. Мені тоді саме виповнилося 7 років і я пам’ятаю голод. Мати поздавала в Торгсін в Черкасах все, що було цінного – міняла золото на крупу. Принесе тієї манки стакан, зварить каші та кормить нас по ложці. Було дуже сутужно. Мати тяжко працювала і в колгоспі, і вдома.

І так прийшов 1941 рік, почалася війна. Я саме закінчив сім класів і отримав комсомольський білет. Ми дізналися, що будуть розстрілювати євреїв, циган і комсомольців. Я свій комсомольський білет поклав до глечика і закопав. Через деякий час в село прийшов німець. Стали їх права, відкрили Гестапо у Золотоноші. В сільський старостат від Гестапо надійшло розпорядження дати інформацію чи є євреї і цигани. А мій дядько був ровесником старости, разом ходили до школи. Староста викликав батька і каже: «Дивися, яке мені дали завдання». А у нас була єврейська сім’я. І так як і ми, вони росли поміж українцями. Чоловік був на фронті, а жінку і її двох діток розстріляли німці.

Староста взяв подарунки і поїхав до Гестапо, сказав, що в нашому селі циган немає. І нас залишили в спокої, та чи надовго? Я й кажу матері: «Втечу в ліс, може зустріну партизан і ті візьмуть мене до себе». А мати: «Куди ж ти підеш, синку, тобі тільки 14 років! Як уже помирати, то разом – обнімемося та й хай розстрілюють». І так з дня на день ми чекали смерті.

А як стала наша перемога під Сталінградом, от тоді вже німці заметушились! Я думаю, як би не це, нас би таки розстріляли. А так німці відбули свій траур, почали готуватися до нашого наступу і їм стало не до того.

Коли німці прийшли, мене брали до Німеччини, і я втік. Добрався додому, але мене знову забрали, дали різок і відправили відновлювати залізну дорогу Золотоноша – Київ під Ліплявою. Обіч стояли німці з поліцаями і нас примушували працювати. Прорабом був поляк. Якось каже: «Передай своїм близьким, нехай тікають, бо скоро всіх вас заберуть до Німеччини!» А вже сетер збиралися забирати. І ми розбіглися по лісах хто куди.

Іван Білащенко

Золотоношу звільнили в 1943 році перед жовтневими святами. Всіх, кому виповнилося 17 років, мобілізували. Коли прийшли наші, я викопав свій комсомольський квиток, йшов в армію і його з собою взяв. Офіцер питає: «Є комсомольці?» Я один вийшов. «Будеш старшим!» І мене призначили в зв’язківці. Показали, як встановлювати зв’язок, лагодити пориви. І – в Білорусію, на фронт. Прийшли на передову, нас розподілили і мене призначили командиром відділення. Я прийшов, а там підлеглі за віком як мої батьки! Люди уже мали досвід на фронті, то я спочатку у них все розпитував.

Життя і смерть

Влітку 1944 року розпочалася Білоруська наступальна операція Багратіон. В ній брав участь і Іван Білащенко. У пам’яті фронтовика – перший бій.

– Коли ми пішли в наступ, не знаю, скільки я пробіг, і мене поранило. Це не так, що сидять в окопах, а в наступ біжать: «Вперед! Ура!», а назустріч летять кулі, міни, снаряди і тисячі падають від них. Взяли мене в госпіталь, вийняли осколок. А як зажило, я потрапив в артилерійську частину – 138-й артполк, 67-а дивізія. В нас були 76-мм гармати і 120-мм гаубиці. І з нею я пройшов бої за Мінськ, Вітебськ, Каунас… Брав участь у боях за Литву, Латвію, потім були Тукумс і Лібава, це вже Курляндія. Там такі місця – лопатою копнеш і вода. Ці всі місця я пройшов пішки.

І снаряди подавав, а під час війни був заведений такий порядок – якщо вбило командира, старший за званням бере командування на себе. Коли вбило командира вогневого взводу, молодшого лейтенанта, мені команда: «Будеш старшим!» Не більше місяця на тій посаді побув як мене контузило – поруч розірвався снаряд. По виздоровленні направили в Любаву в училище, бо займав офіцерську посаду. Та довчитися не судилося – далася взнаки контузія. Почалися приступи лихоманки і мене списали. Я тоді декілька разів лежав в госпіталі інвалідів війни і там встановили групу. А що це таке, я ще не знав. Приїхав додому, до матері, а вважався колгоспник. Пішов до колгоспу, а мене на роботу не беруть. Так було образливо – ще молодий, а уже інвалід і на пенсії…

«Года минули великі, не все пам’ятаю», – на питання згадати цікаві випадки з фронтового життя говорить ветеран. «Але багато з випадків того часу збереглися в пам’яті», – каже він.

– Якось нас привезли на передову і я потрапив в автоматну роту резерву командира полку. Викликає комполку, заходжу до землянки. А таких як я часто викликала контррозвідка, бо були під німцями. Думаю, за мною ніякої вини немає. Заходжу. Зустрічає комполку Дьомін: «Комсомолець? –Так, двічі. – А це як?!» А у мене якось мій білет хлопці витягли і запхали в сніг. Пожалівся комсоргу і той прийняв мене до комсомолу ще раз. А як зійшов сніг, то знайшовся і мій перший білет. І так в мене було зразу аж два комсомольські білети! Показую всі. «Добре, будете прапор охороняти!»

Коли ми йшли в наступ, то розпорошувались, щоб не бігти в купі. А то розірветься снаряд чи міна і всіх положить. А так когось одного. На моєму шляху стояв горішник. А в ньому німець – встромив гвинтівку штиком в землю і здається: «Ніхт шисн!» І з кущів отак! А я міг би зопалу і вистрелити, автомат же в руках! Але на його щастя, не встиг, бо помітив підняті руки і гвинтівку догори прикладом. То я його вже не вбив, і іншим не дав, бо взяв в полон. Знаходився з ним хвилин щось з сорок. Він розповів: «У мене два кіндери!» Витягнув флягу, відкрив і пригощає. А звідти полилася піна! Я спочатку подумав, що то він хоче мене отруїти і відмовився. А то було сітро. А я такого ще й не бачив!

А то якось сиділи на горищі якоїсь хати і в стереотрубу спостерігали за переднім краєм. Моїм напарником був високий молодий татарин. Спустилися вниз перекурити. Стоїмо отак в дверях, і раптом – снаряд! Б’є в ріг будівлі, і осколок перерубує мого товариша буквально навпіл. Кров з рота, я його підтримую і розумію, що це вже все… А мені хоть би й що! Багато довелося бачити смертей… Це так, як кому написано…

Фронтовикові болить те, що відбувається сьогодні. З ностальгією згадує минулі роки коли був радянський Союз.

– Як би там не було, але я вихованець того часу. Не було злодіїв, хапуг, як зараз. Хоч і мед ложкою не сьорбали, але була дисципліна і справедливість. Всі були рівними. А такого як зараз не було ніколи! Я зараз дивлюся, людей ділять: ті хороші, а ті погані! Навпаки, потрібно об’єднувати, потрібна дружба. А для чого нам війна? Дайте людям жити, дайте пенсію, роботу, як це було колись. А то бандитська влада наживає мільярди, а ти мовби і не людина. Ось дочка працює в торгівлі, то має 2,5 тис. зарплатні. А за квартиру потрібно віддати 4 тисячі!

По війні Іван Корнійович таки не зміг сидіти вдома інвалідом і закінчив будівельні курси.

– Таких як я посилали на відновлювальні роботи. Я працював на відновленні цегельного заводу в Золотоноші, потім був його директором. В Черкаси потрапив завдяки випадку. Сестра вийшла в Черкаси заміж, а я в селі жив. На початку 60-х років ми взяли земельну ділянку і побудували ось цю хату. То була її половина а це ось моя.

Іван Білащенко

А на 70-ту річницю Великої Перемоги в гості до ветеарна завітали журналісти з країн ЄС – Німеччини, Болгарії. Іван Корнійович показує статтю про нього, що вийшла в одному з німецьких журналів. З гордістю дістає з шафи кітель з нагородами:

– Я мало прослужив і в загальну справу перемоги супроти інших вніс малу фронтову лепту. Деякі мої фронтові друзі воювали ще з самого 1941 року. А старший брат так з фронту і не повернувся – загинув…

Про частку Івана Білащенко, що він її вніс в справу перемоги над фашизмом, говорять його поранення та нагородний лист на медаль «За відвагу», до нагородження якою боєць Білащенко був представлений після форсування Західної Двини 23 березня 1945 року. «Телефоніст управління 2-го дивізіону 138-го Гв. артполку 67-ї Гв. Вітебської стрілецької дивізії 2-го Прибалтійського фронту гвардії єфрейтора Білащенко Іван Корнійович в бою 5 березня 1945 р. в районі Дурасмужа під сильним артвогнем противника ризикуючи життям усунув 7 поривів лінії зв’язку, завдяки чому в відповідальний момент бою командир дивізіону мав безперервне управління вогнем дивізіону», – йдеться у ньому. І з таких малих часток кувалася і складалася наша Велика Перемога!

Геннадій СНОЗ
Фото Валерія ЖУРЕНКОВА

FacebookTwitterPinterest

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *