Спогади про окупантів

У нашій селянській, критій очеретом хаті поселилися два німецькі офіцери. Високий, стрункий, в окулярах Отто і рудоплюгавий Курт із короткими пальцями рук, які рясно всіяло ластовиння. Останній вів себе за старшого. Він хижо оглянув простору кімнату, до якої долучалася із вхідними дверима маленька спальня, і коротко мовив: «Гут!».

Непрохані квартиранти відразу ж повели себе тихо, спокійно, культурно. Біля дверей світлиці Отто сокирою загатив у глинобитну стіну два акуратно вистругані кілки, на які увечері він та його напарник чіпляли свої шкіряні з пістолетами кобури. Через вулицю, у моєї хрещеної Марії Сороки, поруч островерхої клуні та криниці в малиннику, німці встановили радіостанцію.

Окупанти були в кожній оселі. Вагітну сусідку Поліну Сологуб разомі з дітьми Володькою, Борисом, Катею та Марусею гітлерівці спровадили з будинку в курятник, який через день куткові вдови пристосували під сяке-таке житло. І за те велике спасибі. Бо в його підземеллі переховувалися два оточенці, які втекли з німецького полону. Рідний батько усіх Поліниних дітей Дмитро Сологуб та його товариш по нещастю, теж сусіда, чоловік Євдокії Кудрі росіянин Михайло Касаткін – батько мого товариша Валька. Ніхто, крім рідних сестер Євдокії, Одарки та власниці курятника тітки Поліни не знав про цю схованку. По черзі вони влазили по розхитаній драбині до страшних бородатих дідів, які при світлі тьмяного хапали брудними пальцями сяку-таку їжу і, навіть не розжовуючи, жадібно поглинали її до, здавалося б, порожнього мішка – ненаситного шлунка. Забігаючи наперед, скажу, що у перший же день визволення Малої Виски від німецьких загарбників 13 березня 1944 року, Сологуб та Касаткін, привівши себе у більш-менш пристойний вигляд, пішли на фронт. Із доріг війни повернувся до дружини та п’ятьох дітей лише Дмитро Сологуб. Росіянин Михайло Касаткін загинув смертю хоробрих на підступах до Берліна.У «нагороду» за це ми, куткова шантрапа, довгий час, навіть у школі, дражнили сина колгоспниці Євдокії кацапом. До тих пір, поки після однієї літньої зливи я мало не до крові побився з Вальком за Гітлера – блискучої монети із його зображенням. За цю бійку мама лозиною «зрізала» так, що й сідниця заграла марш. Кілька днів не міг присісти ні на стілець, ні на колоду. Мамин приклад наслідували й інші матері, зокрема, багатодітна тітка Поліна. Після цього ми, шибайголови, стали нерозлучними друзями. Лушперили уже своїх ровесників з Кудрівки. У свою чергу вони давали духопелу нам, дітям війни з Волощини. Часто у бійку встрявало жіноцтво. Тоді попадало всім без винятку. Без всякого розбору: хто правий, а хто винен.

Так от про німецьких офіцерів. Щовечора вони парили ноги у гарячій воді, яку час від часу мама підливала у цинкові ночви. Потім кількома словами перекидалися з вітчимом-інвалідом, пригощали його сигаретами. Іноді запрошували до столу, на який викладали хліб, масло, консерви, сало. Отто не забував мене. Садовив на коліна, вручав свою ложку з приклепаною виделкою і я апетитно сьорбав із казана гороховий суп. Яким же він був тоді смачним та запашним! А, бувало, офіцер-очкарик збирав біля себе гурт дітвори, кожного пригощав солодкою пастилкою і ніжно гладив по випалених сонцем голівках. Іншим був Курт. Дітей він ненавидів. Свою злість він виражав таким чином. Підманював до себе хлопчика чи дівчинку. Спочатку гладив своєю огидною рукою по голові, потім, регочучи, щіпав за щоки, сідницю, вуха. Викручував тіло так, що пацієнт волав від болю. Здавалося, що от-от зі щоки чи підборіддя цвиркне кров. Першою жертвою став я. Спочатку сміявся від лоскоту, а потім загорлопанив на всю пельку від нестерпного болю. На цю екзекуцію нагодився Отто. Він вирвав мене з рук рудого напасника, кинувши йому в обличчя: кіндер кляйне. Мовляв, маленька дитина. Хіба можна так? Потім, узявши мене за руку, вивів на сонячне подвір’я і якось злісно покрутив пальцем біля скроні. Курт, дум-дум… Тобто, дурень.

На все життя запам’яталася інша картина. Гітлерівці пограбували тваринницькі ферми радянської заготівельної контори. Свиней, овець та крупну рогату худобу десь вивезли чи пустили під ніж для власних потреб. Одного сонячного дня два солдати у супроводі Курта з’явилися на нашому подвір’ї з двома важкими мішками, наповненими кролями. Важко дихаючи, вони випорожнили здобич у льох, темник, у якому мої рідні перед війною взимку зберігали кілька бджолиних сімей. Прибульці дбайливо закрили вхідні дверцята і кролі почали там жити. Курт годував їх чим попало. Сіном, картоплею, морквою, кукурудзою, кабаками, буряками, а то й просто квашеною капустою чи гороховим супом. Дивина. Як ті кролі не виздихали?! Більше того – порили нори, плодились і гарцювали втемнику, як добре вгодовані жеребці. Обідньої пори у гості до Курта прийшла красуня-сусідка. Принесла йому домашніх пиріжків. Під її задоволений сміх Курт згріб мене і виволік надвір, давши коліном під зад так, що я снопом звалився біля крільчатника. Невдовзі з відчиненого вікна хати почулася патефонна мелодія. Кривдник і сусідка розважалися. Я піднявся на ноги, обмацав себе. Нічого не боліло. Намітив дверцята, відчинив їх. Частина кролів щодуху чкурнула у свої нори, інші здивовано витріщили на мене свої червоні очі Я теж із цікавістю почав розглядати домашніх зайців. Із німої сцени вивів сусід Валько, який уздрів мене від своєї хатини і заспішив до темника через простору вулицю.

– Со, клолів дивися? Давай класце глатися… Забув сказать тобі. Ос бацис, со у мене на глудях, – показав хрестика на міцній нитці. Тьотя Даса у целкву водила мене. Дузе гално там було. Свіцки голіли, батюска співав і тьотя Даса тозе. Я помацав хрестика, приміряв на свою брудну шию і з жалем повернув Валькові. – Не зулися, – заспокоїв сусід. Тьотя Саня і тебе поведе до попа. Він тозе поцепить тобі хлестик. Так казала моя мама і тьотя Даса.

Задоволені такою задушевною розмовою, ми почали гратися у жмурки. Захопившись грою, не помітили, як у відкриті дверцята посунули великі кролі разом зі своїми вилупками. Вони вистрибом пішли по городі, зрізаючи, мов бритвою, смачну поживу. Раптом у відкрите вікно просунулася руда голова Курта

– О майн Гот! Хальт! Ком-ком… Шнелер, – поманив пальцем до себе.

Валько відразу ж утік до рідної домівки і сховався у купі хмизу, прикритого зверху сухою травою. А я підійшов до відчиненого навстіж вікна. Цим самим і припустився фатальної помилки. Однією рукою квартирант виважив мене і вволік у кімнату. Там уже давай бити, примовляючи: «швайне, швайне… Швайне партизанен… партизанен швайне». Із цього виходило, що я свиня та ще й неабияка, а партизанська! Потім гітлерівець вихопив із кобури пістолет і давай товкти дулом у рота.

– Швайне партизанен! Партизанен швайне!..

На мій вереск до кімнати вбігла мама, що саме повернулася від сусідки. Не говорячи ні слова, теж давай лупцювати по чім попало.

– Гут, пан!.. Гут, пан!..

Видерши мене з рук озвірілого гітлерівця, доповнювала розправу вже на сонячному подвір’ї.

– Ах ти, зінське щеня! На тобі. Ось тобі..

Приборкав маму вітчим Іван Терентійович, силою вивільнивши мене з її рук.

– Нічого , Володю, пройде, сам бачиш, яку шкоду зробив. Та й воно того. Не по-людськи. Удвох на одного. Та ще й малого… Геть не годиться.

І сьогодні, на старості літ, нема-нема та зрине у пам’яті тодішня думка побитого хлоп’яти.

– Спалю Курта разом із. матір’ю.

Вже дорослим зрозумів мамину тодішню поведінку. Будь що вихопити своє дитя з цупких рук розлюченого гітлерівця. Підтвердження цьому – звичайне спостереження над поведінкою пташки-матері у час смертельної небезпеки для її нерозумного дитяти. Впало з гнізда, старається злетіти, а кіт-хижак – тут як тут. Тоді пташка кидається до хижака і… відлітає. Все далі й далі від кволого пташеняти, заводячи дурня, як кажуть, у глухий кут. Поки добрі душі не потурбуються, щоб врятувати малятко.

Фашистську орду погнали від стін Сталінграда на Захід. Ось уже Червоне військо звільнило частину України: Київ, Черкаси. Закінчувався кровопролитний 1943 рік. Галасом, співом, патефонною музикою, танцями, усілякими випивками та закусками зустрічали 1944 рік окупанти і на нашому кутку. Хата сусідки Поліни Сологуб була яскраво освітлена. Крізь двері, які часто відчинялися, доносився регіт молодих офіцерів, які запросили до свого гурту і кількох куткових дівчат. У зустрічі Нового року найактивнішу участь брали знайомі вже читачеві Отто і Курт. Перший надвечірньої пори щедро обділив нас солодощами, другий святково-усміхнений спозирав цю картину в позі Наполеона, пихато склавши на рівні грудей свої руки. Після того як Отто обділив дітвору печивом та цукерками, Курт одним стрибком опинився біля нас і по-собачому загарчав:

– Гр-р-р, гав-гав, гр-р-р!

Ми кинулися врозтіч. Однак офіцер зумів наваксованим до блиску чоботом вцілити у сідницю Валька Касаткіна так, що той футбольним м’ячем полетів у кучугуру снігу. Перелякано вибравшись з неї, рачки поповз до протоптаної стежки, гублячи у снігу солодощі. Потім піднявся і, мов добрий лошак, погнався до яру, що був всіяний чорними цятками дітвори. Услід йому реготав Курт, задоволений своєю витівкою, знову ставши в позу Наполеона. А через тиждень німецька офіцерня та солдатня навіть в одній білизні тікали у напрямку Хмельового, рятуючись від могутнього реву радянських танків та їхньої смертоносної зброї. То було на Різдво Христове. Червона Армія своїм ударом звільнила обласний центр України – Кропивницький. Група танкістів-уральців замість того, щоб знищити невеликий гарнізон фашистів у Великій Висці, взяла курс на Малу Виску. На околиці села Паліївка блискавично відкрився люк командира.

– Дорога на аеродром?!

Жінка у чорному детально пояснила, емоційно жестикулюючи рукою. Он там цукровий та спиртовий заводи, далі – аеродром.

– Вперед! – скомандував офіцер-танкіст.

Та, мабуть, сам Сатана сплутав намір учасників танкового прориву. На шляху завернули на спиртовий завод, з якого блискавично подалася світ за очі обслуга й охорона.

Дорогою ціною обійшлися танкістам відвідини цього підприємства. Вишколений гарнізон аеродрому миттєво зайняв кругову оборону. У повітря злетіли кілька бойових літаків. Із Новомиргорода фашисти підтягнули свіжі сили. Розгорівся короткий нерівний бій. Свічками горіли радянські танки. Ворог не давав їм ходу ні вперед до поставленої мети, ні назад – до своїх. Не один бідолаха загинув на підступахдо аеродрому.

Швидко повзли до селянської клуні чудом вцілілі кілька уральців. Серед них механік-водій Микола Рябчиков та сімнадцятирічний радист Олексій Некрасов. Ним вдалося непомітно прослизнути до господарської будівлі, начинену всіляким реманентом та соломою. Їхню присутність виявили хазяйка клуні, моя хрещена Марія Сорока, та її сестра Тетяна Тріок. Довідався про танкістів і Мусій Карпович Сипливий. Його дружина, лагідна тьотя Оля, розвела у печі вогонь і в ній спалили формений одяг танкістів, переодягнули їх у цивільний. Жінки по черзі носили уральцям їжу. Проявляли при цьому і кмітливість, і обережність. Адже на подвір’ї Марії Сорочихи стояла німецька радіостанція. Тим-то ризик спійматися на гарячому був великий. Свою тривогу висловили Дмитру Сухомлину, врівноваженому трудівнику, жителю теж нашої вулиці. Під завивання хурделиці, хлопців відвели до убогої хатини вчительки початкових класів Оксани Кирилівни Дабіжі. Згодом танкістів доставили до Кудрівського лісу, що темною масою височів, громадився поруч залізничного роз’їзду «Войнівка» та відділку Маловисківського радгоспу «Комсомольське». Там, у ретельно замаскованій землянці, хлопці й діждалися визволення Малої Виски 13 березня 1944 року. І відразу ж вирушили на фронт. Діждалися Перемоги. Повернулися у рідні краї. А далеко по війні приїхали з Уралу до маловищан у гості. Зустрілися зі своїми рятівниками. Усіма живими, здоровими. Тоді на нашій вулиці Ватутіна було справжнісіньке свято. У сумній зажурі сивочолі ветерани вшанували світлу пам’ять жінки, яка вказала їм шлях на аеродром. То була звичайна колгоспниця Марія Кальноока. Паліївські христопродавці видали її фашистам і жінку розстріляли. Так закінчилася окупація нашого степового селища. Починалося голодне, холодне, але мирне життя.

Володимир Щербак, с. Мала Виска, Кіровоградська обл.