Спогади про війну
Зі спогадів ветерана Великої Вітчизняної війни 1941-1945 рр. Бабійчук (Бондаренко) Галини Свиридівни.
Бабійчук Галина Свиридівна народилася 5 серпня 1922 року у с. Шалераївка Сквирського району Київської області, у багатодітній селянській родині, у якій було шестеро дітей. Батько, Бондаренко Свирид Хомич, і мати, Марія Семенівна, працювали на своїй землі у сільгоспкомуні, яка у 1930-1931 рр. була перетворена у колгосп. Галя добре пам’ятає розповідь своєї старшої сестри Людмили, як при колективізації сільських дворів із кожного двору у колгосп забирали корів із приплодом, коней, свиней, посівне зерно і інше. А залишали тільки курей і кролів. Це були важкі роки життя у селах.
В їхньому селі Шамраївці й в інших селах від голоду померло багато людей. Голодування не обійшло стороною і багатодітну сім’ю Бондаренка Свирида. Помер глава сім’ї, мама, брат Матвій.
Після смерті батьків Галю взяла до себе старша сестра Людмила, на своє забезпечення і виховання.
Галя закінчила 10 класів сільської школи. Вона згадує, як при закінченні десятого класу, у кінці червня 1941 року, директор зібрав випускників, видав усім довідки про закінчення десятого класу і побажав успіхів на шляху самостійного життя. Дана територія вже була прифронтовою зоною. До Києва було близько 100 км. Німецькі літаки засипали нас листівками, щоб наші люди зустрічали німецьку армію. Галя пам’ятає, як сільське радіо принесло тривожну звістку, що Німеччина напала на Радянський Союз 22 червня 1941 року і почалася війна.
У селі почалася мобілізація чоловіків до армії, з колгоспу відправили для армії кращих коней, забрали автомашини, трактори, почали виганяти табунами колгоспну худобу за Дніпро. На полях почалося термінове прибирання достиглих хлібів, щоб не дісталися ворогу, урожаї терміново вивозили на заготпункти. Німецькі літаки щодня налітали через нашу місцевість на Київ, вони обстрілювали людей на збиранні урожаю і риття окопів.
У райцентрі Сквира у школах були відкриті госпіталі для привезених поранених червоноармійців. Група дівчаток із нашого села ходила у госпіталі допомагати медикам по догляду за пораненими, переносили і переводили їх до автомашин для відправки у тилові госпіталі.
У кінці червня 1941 року наше село було окуповане німцями.
Люди боялися виходити на вулиці, де йшли німецькі солдати і їхали машини. Через кілька днів районний комендант і поліцейські зібрали у центрі села людей для виборів старости села. Люди вибрали старого жителя села Синявського, він добре ставився до людей, вибрали бригадира господарського двору.
Сільська влада з поліцією почали примушувати людей працювати на полях із прибирання дозрілого урожаю і відразу його забирали. Відремонтували цукровий завод і примушували людей працювати на ньому. За роботу на полях, на дорогах, на цукрозаводі не платили, тоді люди почали таємно від охорони брати зерно і цукор, частину якого передавали у партизанський загін, що діяв у нашому районі.
Сільська влада і комендатура змушували людей їхати на роботу до Німеччини, але ніхто не поїхав. Тоді німці й поліцаї почали за списком ловити молодь для відправки.
Галя кілька разів ховалася від облави у різних місцях, але врятуватися не вдалося. Була спіймана, й у товарному вагоні під охороною її везли до Білої Церкви на збірний пункт. По дорозі у поїзді зуміла домовитися з охоронцем-поліцаєм, щоб відпустив, за що вона віддала йому гарно вишитий рушник, він погодився і сказав: «Стрибай із вагона на малій швидкості поїзда і тікай, а я буду стріляти у повітря». І так Галя врятувалася від вивезення до Німеччини. Після цього вона ще довго ховалася від облави.
Надовго залишилося у дівочій пам’яті, як через її село німці вели великі колони полонених червоноармійців у табори. Багато полонених було з закривавленими перев’язками, брудні, голодні. Люди, хто що міг, кидали у ці колони, хто їжу, фрукти, одяг, бинти, взуття та ін. Охорона відганяла їх прикладами автоматів і гавкотом собак. Із колони полонені кидали записки з домашніми адресами.
Галя пам’ятає, як при окупації, працюючи на полях, знаходили патрони, які передавали шкільному комсомольському секретарю, а він відправляв їх у партизанський загін, а їм розповідав новини про становище на фронтах.
Люди з нетерпінням і надією чекали приходу нашої армії і звільнення від німецької окупації. При звільненні Києва восени 1943 року були великі бої, на полях було дуже багато розбитої техніки і зброї, яку потім збирали солдати трофейної частини, але ще залишалося багато незібраного. Тоді сільрада відправляла хлопців і дівчат збирати на полях патрони, великі гільзи, осколки, щоб було безпечно орати й обробляти землю. Галя пам’ятає, що окрім зазначеного, знаходили навіть уже трупи солдатів, їх забирали і ховали на військових кладовищах. При зборі трофеїв на полях деякі хлопці були вбиті, а інші залишалися каліками.
Після звільнення Київської обл. Галина закінчила педучилище у Білій Церкві і, як молодий спеціаліст, комсомолка, була відправлена у 1945 році у Чернівецьку область. Там вона працювала вчителем молодших класів. Вступила на заочне відділення Чернівецького університету на філологічний факультет.
У 1967 р. Галина Свиридівна вийшла заміж за молодого симпатичного ветеринарного лікаря Бабійчука Андрія Олександровича, випускника Московської ветакадемії. Разом із чоловіком виростили, виховали і вивчили дочок Людмилу Андріївну та Тетяну Андріївну. Обидві доглядають за вдячною мамою.
Незважаючи на свій такий поважний вік Галина Свиридівна відчуває себе досить бадьоро. Виписує і читає газети, цікавиться телевізійними і радіоновинами, спілкується з сусідами, підтримує телефонний контакт із колишніми колегами-вчителями.