Сповідь із того світу

Сповідь із того світу

Мені було п’ять років, а моєму братику Андрію – три, як помер наш тато. Говорили, що він втопився в річці, хоч знайшли його біля самого берега. Я ще хоч трішки пам’ятаю тата, а от братик – ні. Через два роки моя мама вийшла заміж за дядю Степана, і до першого класу мене повів він. Пам’ятаю, як зав’язував бантики на волоссі, як поцілував перед тим, як завів у клас, і побажав бути відмінницею.

Прожили вони з мамою 40 років, і за цей час я ніколи не чула, щоб вони сварилися, він і нас із братом ніколи не сварив. Андрій почав називати його татом майже відразу, а я хотіла, але соромилася, хоча рідного тата іноді й згадувала.

Якось я запитала маму, чи можна називати дядю Степана татом, на що вона відповіла, що якщо сама цього хочу, то, звісно, можна. Нарешті, коли я відважилася на це, він підхопив мене на руки і радісно закричав:

– Боже, моя доня назвала мене татом, я такий щасливий!

Маму він називав Ластівкою і, коли я запитала в нього, чого так, він узяв мене за руку і підвів до ластівчиного гнізда, що було під стріхою хати.

– Дивись, – сказав. – Який у неї хвостик?

– Як дві пір’їнки, – відповіла.

– От через це я й називаю маму Ластівкою, бо ці пір’їнки, наче двоє діточок: ти та Андрій.

Мені це дуже сподобалось, і його слова я пронесла через усе життя.

Через декілька років батьки збудували новий будинок, у якому для кожного була своя кімната. Ми жили дружно, і були всі дуже щасливими.

Я закінчила школу і вступила до педінституту, а брат через два роки до медичного. Батьки увесь час нам допомагали. Після закінчення вишу я працювала якийсь час у тій же школі, що й мама, яка викладала українську мову та літературу. Я вийшла заміж, народила двох синочків, жили всією сім’єю разом із батьками і братом, поки той не одружився. Він працював хірургом у районній лікарні, де йому після одруження дали квартиру. У нього теж було двоє дітей, батьки виховували наших дітей разом, тож вони, як і ми з братом, були дуже дружними.

Мама померла у 70 років, для нас це була велика втрата, а на нашого тата було страшно дивитися. До цього завжди стрункий, усміхнений чоловік якось одразу почорнів лицем, геть посивів і згорбився. Поховали маму поряд із нашим рідним татом.

Життя тривало. Одружилися мої хлопці. Старший, хоч і жив із сім’єю в місті, на вихідні завжди був у нас, а молодший разом зі своєю дружиною Ольгою так і не захотіли покинути нашу домівку. Я стала бабусею, уже мала п’ятеро онуків і в брата було четверо онуків, які дуже любили свого прадіда Степана. Та й він без них жити не міг. Через сім років після смерті мами помер і тато Степан тихо під час сну.

Одного разу, коли в мене зібралась уся моя сім’я та сім’я брата, усього разом було 19 людей. Мій чоловік сказав:

– Слухайте, хлопці, а вам не здається, що наша хатина для нас стала затісною. Може, добудуємо дві кімнати на другому поверсі? Буде просторніше.

Настала тиша, навіть малеча чогось замовкла.

– А чого б і ні, – озвався мій брат, – давно треба було б про це подумати, адже цій хатині майже 50 років, пора щось змінити.

Сказано – зроблено. За зиму підготували будівельні матеріали, а навесні наші хлопці взяли відпустки в один час, – щоб разом усе зробити. Робили все самі, дякувати покійному тату Степану, що навчив їх майструвати. Коли знімали старий шифер, то вниз упав шматок руберойду, обмотаний колючим дротом. Я одразу ж підняла цей пакунок і помітила, що всередині щось було. Розмотавши дріт, розгорнула руберойд. Усередині був зошит. Розгорнула його й побачила почерк тата Степана.

– Хлопці, – гукнула я, – ану підходьте до мене, зробимо перерву. Я щось цікаве знайшла. Усі разом зібралися за столом під грушею і я почала читати:

– Буду вдячний Богові, якщо мою сповідь знайдуть після моєї з Ластівкою смерті, бо я не хочу вдруге нанести їй такий важкий удар. А мені просто несила більше тримати все в собі, треба виговоритися, може, хоч трохи полегшає на душі. Узагалі я вважав себе щасливою людиною. Багато моїх ровесників після війни росли без батьків, а мій тато повернувся з фронту живим, хоч і пораненим. Мати батька – це велика нагорода від Бога. Закінчив сім класів, вступив до технікуму. Потім армія, дівчина, яку я кохав, мене діждалася, і вже через пів року ми одружилися. Пішов жити до Лідочки, бо в неї була хвора мама, батько загинув на війні. Жили вони у старій хаті, напівзгорілій.

За допомогою моїх батьків за літо збудували нову хату і перед Новим роком перейшли туди жити. Ліда працювала зоотехніком у колгоспі, а я помічником майстра в дорожньому відділі. Прожили щасливо п’ять років, але в нас не було дітей. Тітка моєї дружини працювала в одній київській лікарні фельдшеркою, і за її допомогою ми зробили всі аналізи, щоб дізнатися про причину бездітності. І тут, як грім серед ясного дня, висновок – я був безплідним. Для мене це був удар, та ще й який! Адже нам із Лідочкою для повного щастя потрібна була дитина. Приїхали з Києва немов якісь чужі люди. Уперше за п’ять років ми нічого не змогли сказати одне одному.

Уранці, обійнявши дружину, я сказав:

– Лідо, якщо ти не проти, давай візьмемо дитину з дитячого будинку.

На що вона, плачучи, відповіла:

– Рідний мій, та я не проти, але ж ми живемо в селі, де всі про всіх усе знають, тож яка буде травма для дитини, коли вона дізнається, що нам не рідна? Ні, це не для нас.

Пройшло трохи часу і якось я, жартуючи, запропонував:

– Лідочко, поїхали разом десь на відпочинок, заведеш собі коханця і все буде гаразд. Повернемося, а ти будеш вагітною.

Ліда дуже образилася на мене, і ми декілька днів не розмовляли. Я вибачився перед нею, сказав, що шкодую за сказане.

– Степанку, я тебе так люблю, що якби й хотіла зрадити, то не зможу, розумієш, просто не зможу.

Через деякий час мені запропонували посаду начальника дорожнього відділу в одному районі під Києвом далеко від нашої домівки. Я одразу погодився, дома повідомив дружині про своє рішення.

– А це вихід, – сказала вона, – ти їдь, а я скажу в селі, що не покину хвору маму. Можливо, що й знайдеш свій дім.

Попрощавшись із мамою, тата вже не було, помер, та з колективом, де працював з усіма друзями, я через два дні виїхав з рідного села.

Рейсовий автобус поламався, і до місця призначення я сім кілометрів ішов пішки. Людей ішло багато, особливо молоді, яка поверталася з роботи з Києва. Уже сутеніло, коли я нарешті потрапив до будинку, де мав квартирувати. Хазяїном виявився бригадир із мого відділу, тож пообіцяв уранці мені все показати. Прокинувшись дуже рано, Михайлович показав мені стежку через город до річки. Найперше, що мені кинулось в очі – це трамплін заввишки чотири метри, на який можна було піднятися і з берега, і з води. Я роздягнувся і швидко піднявся наверх. Озирнувся. Місцевість була надзвичайно гарною. Зліва городи і хати, а праворуч річка і безкрайні зелені сінокоси. Тільки хотів пірнути, аж тут почув знизу:

– Доброго ранку, хто це раніше від мене прийшов? О-о-о! Нова людина. – До мене підіймався засмаглий чоловік мого віку. – Будемо знайомі, – протягнув руку. Я – Віктор.

Ми познайомились. Це був учитель місцевої школи, який і збудував цей трамплін. Ми з ним декілька разів стрибнули, трохи поплавали і розійшлися.

Почалася для мене буденна робота, але кожен ранок ми з Віктором зустрічалися біля річки. Михайлович мені розповів, що цей учитель розпочинає сезон купання, щойно зійде лід, і аж до самих заморозків.

До центральної садиби моєї дільниці було вісім кілометрів, і я їздив на велосипеді. Одного разу повертаючись додому, коли вже сутеніло, я раптом побачив попереду свою Лідочку з малям на руках. Від несподіванки зупинився, серце ледь не вискочило. Чого вона тут? І пильно придивився до жінки. Це була не вона, але здалеку дуже на неї схожа. На руках була дитина, а поряд ще дівчинка років 3-4. Я стояв, мов закам’янілий. Це була картина з моєї мрії! Жінка опустила маля на землю, і воно подибало просто до мене, а поряд дівчинка підтримувала його, щоб не впало.

– Ходи до татка, ходи, синочку, – почувся ззаду Вікторів голос. Порівнявшись зі мною, сказав:

– Це мої мене зустрічають. Андрійко та Світланка, а ще Женя, моя дружина. Він підхопив малого на руки й високо підкинув, поставив на землю, а тоді закрутив донечку, яка щасливо верещала в його міцних руках. Привітавшись, жінка підійшла до нас, познайомились. Дітей посадили на велосипед і разом рушили додому.

Цього вечора я довго не міг заснути, перед очима весь час стояла Женя з дітьми. Діти… Це був біль моєї Душі.

Минула осінь, зима. Я здружився з цією сім’єю, багато часу проводили разом, а з дітьми, катаючи їх на санчатах, відпочивав душею, був щасливий. А ще… відчув, що закохався в Женю, дружину мого найкращого друга. Намагався заховати почуття десь далеко в собі, не думати про це, але не міг. Минув рік мого життя в цьому селі, рік мого таємного кохання й радості від спілкування з Женею та її дітьми. Розлучився з Лідою. Якось мені треба було їхати на тиждень у відрядження. Уже речі було спаковано. По дорозі біля річки я зустрів Віктора, який ловив рибу вудкою. Розговорилися, розповів, що їду на тиждень.

–        Ми будемо без тебе сумувати, повертайся швидше, – відповів друг.

Попрощались. Я відійшов на два метри й озирнувся. Віктор стояв до мене спиною і якраз знімав рибину з гачка. За долю секунди я накинувся на нього ззаду з усієї сили штурхнув у плечі, той від несподіванки миттю впав у воду лицем, я скочив йому колінами на плечі, а голову руками притиснув до землі, і так тримав поки той не затих. Усе сталося блискавично, я сам собі не міг повірити, що таке зробив, немов якась сила змусила мене так учинити. Трохи ще постояв біля непорушного друга, а потім швидко пішов додому, а ще через годину їхав у потязі.

Через тиждень повернувся. Першого, кого я зустрів, була Женя, яка з дітьми йшла на кладовище, тримаючи букет квітів. Підійшов. Жінка з плечем кинулась мені на груди, примовляючи:

– Немає вже Віктора, немає. Ти вже більше не побачиш свого друга!

– А що трапилось? – запитав якимось чужим голосом.

– Утопився в річці, просто біля самого берега, там же і води майже не було. Лікарі сказали, що був сердечний напад, він упав у воду і захлинувся.

Я почав її заспокоювати, а потім разом пішли на могилу Віктора. Я нічого не відчував: ні жалю ні страху, не шкодував за зроблене. Була лише радість від зустрічі з коханою і дітьми. Я в усьому допомагав цій сім’ї, робив усю чоловічу роботу. Часто гуляв з дітьми, іноді розмовляв з Женею. Більше спілкувався з її мамою Антоніною Петрівною. Так минув рік. Без тями закоханий, щасливий з її дітьми, я вирішив запропонувати жінці вийти за мене заміж.

– Степане, ти добрий чоловік, тебе й діти полюбили, і мені ти подобаєшся, але заміж за тебе не піду. Вибач.

– Чого, Женю? – запитав.

– Ти молодий чоловік, любиш дітей, захочеш мати своїх, а я вже не зможу більше дітей мати, під час других пологів ледь не померла. Отакі справи.

– Оце й уся причина?

– А хіба цього мало?

Я вперше обійняв кохану і міцно притиснув до себе. Розповів їй про себе, про своє безпліддя.

– Так що своїх дітей я не матиму, а твої дітки – це мої діти.

Через два роки після смерті Віктора ми одружилися. Тепер у мене було все для повного щастя: кохана дружина і двійко діточок. Я обожнював свою сім’ю, але після одруження мені почав снитися Віктор, одне і теж весь час. Стоїть з вудкою, усміхається і запитує: «Ну, що, тепер ти

щасливий?». Але я старався не згадувати цей сон. Жили ми в злагоді, любові, ніколи не сварились. Збудували нову хату. І от цієї ночі мені знову наснився Віктор. Діти були в піонерському таборі, теща з дружиною поїхали їх провідувати, а я залишився один на хазяйстві. Згадуючи сон, мені стало моторошно. Я сів перед іконою і замислився: може, сходити до церкви? А що я там буду робити? Я ж ніколи там не був, навіть не знаю, як поводитися.

Тоді взяв зошит, ручку і вирішив про все розповісти, може, мені полегшає на душі, а свою сповідь десь заховаю, колись хтось знайде і прочитає.

Написав, прочитав і ніби й справді стало легше. Висповідався перед Богом і людьми.

***

Дочитавши, я заніміла. Правда, яка відкрилась нам, була, як удар блискавиці, що приносить смерть. Хотілось несамовито кричати, я закрила собі рот руками, бо поряд маленькі дітки. Мовчали всі, ніхто не сказав ні слова.

До мене підійшов брат, мовчки, як колись у дитинстві, узяв мене за руку й повів на кладовище. Підійшли до могили тата Степана і дивились на пам’ятник. Не могли дібрати жодних слів. Мовчали.

–        А ти знаєш, – нарешті промовив Андрій, – у мене чогось нема злості на нього, образи чи ненависті. Може, тому, що я рідного тата не пам’ятаю, але в мене завжди був батько, який любив нас, маму, якого любили ми! Ми разом були щасливими, і я йому прощаю його гріх, не можу інакше.

Я погодилась із братом. А за скоєний гріх хай тата Степана Бог прощає і судить.

Надія Грисяк-Авраменко

«Погляд часу» №41-07.10.2021

Газета "Уют"Газета "Погляд часу"Газета "Задавака"

FacebookTwitterPinterestViber
Теми:

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *