Сповідь незнайомки

Сповідь незнайомки

Через гучномовець автовокзалу оголосили про посадку на автобус, а водія все не було. Пасажири нервували. Хтось намагався першим пропхатися до дверей і його шпетили на всі заставки, хтось комусь валізу на ногу поставив, якась тітка юну красуню зачепила торбою… Дружно лаяли шофера, який десь ляси точить, а людям доводиться cибіти на морозі. Заодно перепадало й уряду, й президентові, бо ніде немає порядку.

Трохи осторонь стояла елегантна пасажирка в норковій шубці та такому ж капелюшку. На вигляд їй було, мабуть, за тридцять, але ж вродлива – очей не відведеш. Особливо на її смуглявому з легким рум’янцем обличчі, без жодної цятки фарби, виділялися великі карі очі. Про таких кажуть: з неї хоч ікону малюй.

Коли врешті-решт зайшли в автобус, моє місце виявилося поруч із тією молодицею.

– Доброго дня вам! Не заперечуєте, якщо сяду біля вас? – звернувся до неї.

Мовчки посунулася до вікна, навіть не глянула в мій бік. «Горда, – подумав про неї. – Хоча чого й дивуватися: красуні, як правило, гонорові. Постійна увага до них нашого брата, звісно, неминуче позначається на характері – з’являється пиха. Ну, Бог з тобою – пишайся собою, а я трохи подрімаю». Коли виїхали за місто, сусідка першою заговорила:

– Ви часом не з Бурині? – запитала.

Почувши ствердну відповідь, почала розпитувати, чи далеко Шилівка від Бурині і як до неї дістатися. Мова її неквапна, слова не вимовляла, а ніби наспівувала. Таку говірку доводилося чути на Поділлі. Сказав їй про це.

– Так, так, – погодилася вона, – я з Вінниці, а в Суми заміж вийшла..

– А до Бурині у яких справах мандруєте?

– Та, – зніяковіла сусідка, – там, кажуть, є жінка, яка людям допомагає. Ну, чула про неї, ніби як ворожка. Хвороба когось спіткала чи в сім’ї не ладиться – то й звертаються до неї.

– І ви в сімейних справах? – не стримав цікавості.

– Та… у сімейних, – важко зітхнула і відвернулася до вікна. Довгенько їхали мовчки. Супутниця сиділа незворушно, ніби задрімала, низько схиливши голову. Потім витягла з сумочки, що лежала на колінах, хусточку, протерла зволожені очі й пильно подивилася на мене, ніби вивчала, чи можна бути зі мною відвертою. Я лише тепер помітив, яким сумним був погляд її красивих очей.

 

Довгенько їхали мовчки. Супутниця сиділа незворушно, ніби задрімала, низько схиливши голову. Потім витягла з сумочки, що лежала на колінах, хусточку, протерла зволожені очі й пильно подивилася на мене, ніби вивчала, чи можна бути зі мною відвертою. Я лише тепер помітив, яким сумним був погляд її красивих очей.

 

– У мене таке горе, що я ладна світ за очі їхати, аби лиш хтось допоміг, – сказала. – Словами не передати, як душа болить, як я змучилася за останні півроку. І все через що – через свою дурість…

Жінка говорила тихо, нахиливши голову, так що пасмо її каштанового волосся лоскотало моє чоло. Деякі слова за шумом двигуна важко було розчути, однак я не наважувався ні перепитати, ні своє щось вставити. Часом вона замовкала, бо дух їй перехоплювало, а з грудей виривалися чи то зітхання, чи то схлипування. Та опанувавши себе, знову говорила. Мабуть, їй було вже несила носити в собі задавнений біль, і вона підсвідомо відкрилася незнайомій людині, щоб скинути тягар, що гнітив їй душу…

– Ми з чоловіком зустрілися, – розповідала, – коли він служив в армії. Не скажу, що Володя був надзвичайним: хлопець як хлопець. Та коли я познайомилася з ним, серцем відчула, що це мій суджений, і всіх своїх залицяльників відшила. Закінчив Володя службу й незабаром приїхав до мене свататись. Отак і потрапила до Сум.

Трохи пожили з Володіними батьками, а коли в нас народилися двійнята, нам дали квартиру на Пришибі. П’ятнадцять років проминуло для мене, ніби в казці. Жили ми душа в душу. Здається, і дня не могли пробути одне без одного. У нас уже дівчата-підлітки, а чоловік, повірите, на руках мене носив. Та і я ладна була йому під ноги послатися, аби лиш догодити, бачити його щасливим.

А минулого літа до нас нагрянула біда. Спочатку, ще взимку, я захворіла – понад два місяці пролежала в лікарні. Був час, коли сама не вірила, що житиму. Та з Божою поміччю одужала. Медики радили їхати на курорт, а мені не хотілося – хвороба вже минула. Щось мене так гнітило, так тиснуло на душу, ніби підказувало: не їдь. А Володя й слухати не хотів про мої вагання. Майже силоміць випхав мене з дому. Поїхала…

У санаторії познайомилася з чоловіком – сиділи за одним столом. Він старший за мене на 16 років, а на вигляд – значно молодший. Тільки срібляста чуприна видавала його вік. Скажу відверто: до нього я не зустрічала таких чоловіків. Завжди якийсь святковий, усміхнений, чемний, дотепний. Одягався зі смаком. Навіть спортивний костюм – і той на ньому сидів, ніби на замовлення пошитий. До нього не те що жінки, а й дівчата липнули, як мухи на мед. А він на відверті домагання його прихильності все жартами відбувався. До мене ж ставився із симпатією. Не приховую, мене це дуже тішило.

Якщо вам доводилося бувати в санаторії, то, мабуть, знаєте, які там звичаї. Раніше я чула багато анекдотів, усіляких пікантних подробиць про курортників, та якось не сприймала того всерйоз. А коли побачила на власні очі, жахнулася: сімейні жінки, чоловіки, забуваючи про совість, мораль і навіть звичайнісіньку пристойність, зовсім пускаються берега. І ніхто ні від кого не приховує своїх амурів. Понад те, навіть хизуються гріховними утіхами.

Нас із Геннадієм Петровичем теж вважали коханцями, бо ми багато вільного часу проводили разом. Але, повірте, нічого такого між нами не було. Не приховую, він намагався заволодіти мною, однак я категорично відмовила у близькості. Йому так і сказала:

– Якщо хочете, щоб ми залишилися друзями, не згадуйте про це більше: я чоловіка ніколи не зраджу.

Напередодні від’їзду з санаторію була прощальна вечірка. Я теж трохи випила. Зовсім небагато. Проте голову втратила. І досі не збагну, як воно трапилося, що Геннадій Петрович опинився в моїй кімнаті. Напевно, замість вина напилася дурману. А вранці… – молодиця щільно зажмурила очі, похитала головою, – а вранці… Володя нагрянув. Він був у відрядженні в Запоріжжі й вирішив потішити мене. Коли я відчинила двері та побачила його на порозі, у мене голова пішла обертом. Отямилась – у кімнаті вже не було ні Геннадія Петровича, ні Володі – біля мене поралася медсестра.

Весь день пролежала, ніби в гарячці. Декілька разів намагався зайти Геннадій Петрович, але він став мені таким огидним, що ладна була власними руками роздерти його навпіл. Сором так пік, що несила було терпіти. Вирішила накласти на себе руки. Зв’язала два пояси від суконь, прилаштувала їх до ліжка і вже зашморг накинула на шию. А тоді мене наче струмом ударило: «Господи, що я роблю? Який гріх беру на душу? Хто ж моїм донечкам матір замінить…»

 

…Весь день пролежала, ніби в гарячці. Декілька разів намагався зайти Геннадій Петрович, але він став мені таким огидним, що ладна була власними руками роздерти його навпіл. Сором так пік, що несила було терпіти. Вирішила накласти на себе руки. Зв’язала два пояси від суконь, прилаштувала їх до ліжка і вже зашморг накинула на шию. А тоді мене наче струмом ударило: «Господи, що я роблю? Який гріх беру на душу? Хто ж моїм донечкам матір замінить…»

 

Одним словом, схаменулася. А додому їхати – не знаю як. І страх проймає, і сором пече. З Володею, думаю, життя вже скінчилося – він мене й на поріг не впустить або сам піде з дому – батьки його самі живуть у власному будинку.

Приїхала. Дівчата ще спали. Посхоплювалися, пораділи. А на чоловіка глянула – у душі похололо. Він аж чорний зробився. Я до нього не смію підійти, і він мовчить. А коли дівчата побігли в спальню приміряти подарунки, сказав: «Щоб не сиротити дітей, житимемо разом. Однак ти мені вже не дружина».

Ось так і живемо півроку. Ніби сусіди. Буває, на роботу йдемо разом. Інколи ходимо на гостини. Для людей – ми сім’я як сім’я. А насправді – чужа чужениця одне одному. Для мене таке життя – щоденна мука. Тільки Богу відомо, скільки я настраждалася, скільки сліз пролила, скільки разів просила у Володі пробачення, та серце його закам’яніло. Інша на моєму місці давно б уже розрубала цей Гордіїв вузол, а я не можу.

Часом надумаюся: «Усе, годі терпіти, краще світ за очі піду». Уже й речі почну збирати, а тоді охолону: куди їхати, до кого? Бачите, Володя мене зненавидів, а я його люблю, здається, ще більше, ніж раніше. Півроку ми майже як чужі, а я ладна його сліди цілувати. Та й дівчата… – при згадці про доньок заясніли очі молодиці, – вони до батька, як реп’яхи липнуть. І якби нам довелося розлучатися, то невідомо, з ким вони залишаться. А втім, яка різниця – хіба можна дітей сиротити при живих батьках? Гріх же великий!

Дочки помічають, що між нами чорна кішка пробігла, і приховувати правду від них стає дедалі важче. А як дізнаються? Мені страшно й подумати, яким це ударом буде для них. І Володю шкода: я ж бачу, як він страждає. Його душа болить, мабуть, не менше за мою. А затявся – не може забути образи. Ой, що я наробила! – затуливши обличчя долонями, хитала головою сусідка.

Декілька хвилин їхала мовчки, а потім знову обізвалася:

– Оце їду, а правду кажучи, не дуже й вірю. Я вже й до бабок зверталася, і до екстрасенсів – марно. А оце одна знайома порадила. Її подруга мало не розлучилася – чоловік загуляв. То вона кілька разів з’їздила до тієї жінки, й живуть тепер, мов голуб’ята. Може, вона й мені допоможе. Не чули про неї?

Благальний погляд її сумних очей вразив пекучим болем, що причаївся в глибині зіниць. Мені було ніяково, бо не знав, що порадити цій згорьованій жінці, якими словами втішити.

Уявив себе на місці її чоловіка. Хм… Зраду пробачити?

Сусідка здригнулася – в її сумочці озвався телефон.

– Мабуть, донечки побиваються за мною, – легенький усміх торкнувся зажурених очей. Дістала мобільник, глянула на екран, і її брови випнулися крутими коромислами. – Во-ло-дя? – з подивом прошепотіла. Кілька секунд тримала апарат перед собою, ніби не знала, що з ним робити, потім неквапно приклала до вуха. – Я слухаю… Дівчата сказали? Так, у справах їду… Увечері повернуся, можливо, завтра… Що-о?… Ой, на крилах лечу! – тремтячу руку з телефоном притиснула до грудей. Її обличчя враз засяяло радістю, із заплющених очей котилися сльози.

– Вибачте, пропустіть, – схопилася на ноги. – Зупиніть автобус! – гукнула водієві.

Не попрощавшись, жінка хутко вискочила з автобуса, перебігла на протилежний бік дороги й на ходу благально махала рукою машині, що мчала назустріч…

Григорій Фастівець

Передплата онлайн
FacebookTwitterPinterest