Справжній українець

Справжній українець
Справжній українець

Автобус швидко мчить шляхом. Біля вікна сидить молодий, проте з густо посрібленим волоссям, військовий і пильно вдивляється у знайомі краєвиди. Так ніби вперше бачить. А серце через край повниться радістю і хвилюванням. Ще зовсім трохи – і обійматиме своїх дівчаток!..

Заплющує очі. А там – картини малюються… Ось він, ще зовсім малий, у бабусі з дідусем у селі. Ганяють із хлопцями м’яча по дорозі. Дідусь сонячно мружить очі й усміхається.

– Козаки! – приказує лагідно. – Тіштеся, доки малі. Дитинство швидко минає…

Із хати виходить бабуся з тацею у руках. На тарілці – пахучі, ще теплі пироги із вишнями й велике горня молока.

– Бігцем підкріплятися! – гукає весело. – Уже, певно, добряче притомилисья…

– О-о-о! Той смак пахучої випічки, вишень та молока досі відчувається! А ще – дотики теплої бабусиної руки до голови. Вона завжди любила гладити його неслухняне волосся, що їжачилося на всі боки… Не раз у холодних та вогких бліндажах, коли короткий тривожний сон сковував тіло, чув схвальне дідусеве: «Козаки!». І тоді вже й не розрізниш, чи то сновидіння, чи насправді…

…Пробігає у спогадах кінострічка життя. Ось він – студент політехнічного вишу, майбутній інженер програмного забезпечення. Один із найкращих на курсі. Його помічають кілька великих компаній, пропонують гідний підробіток із перспективою подальшої співпраці. Чого ще бажати молодому й амбітному хлопцеві? Хіба лиш щирого кохання…

Із Христинкою познайомився в автобусі, коли їхав із навчання додому на вихідні. Тиха, скромна і симпатична дівчина одразу привернула його увагу. Щось у ній було таке заворожуюче, що сів поруч. Розговорилися. Виявилось, що живуть не лише в одному місті, а й на одній вулиці… Того ж вечора зустрілись у кафе… І закрутив їх вир любові. Та з такою силою, що й не випірнути… За рік і весілля відгуляли…

Ніби все вчора було, а вже донечка Ліна другий клас закінчила. Як швидко минають роки!

І як сильно сумує він за своїми дівчатками! За батьками і старенькими бабусею з дідусем, за теплою сільською хатиною зі свого дитинства, пропахлою розмаїттям трав і солодкої випічки…

Коротенькі звісточки з дому і спогади гріють душу у фронтових окопах та рятують од відчаю. Це те, що допомагає жити…

– Таточку, бережи себе! І швидше приїжджай додому. Ми дуже сумуємо за тобою…

– Добре, сонечко! Приїду.

– Обіцяєш?

– Обіцяю.

– Цілуємо тебе, татусю! І дуже сильно любимо!

– І я вас, рідненькі…

…Розплющує очі. Знову занурюється поглядом у вид за вікном. Так гарно й зелено! У садах достигають яблука, біля осель пломеніють вогнисті багрянці чорнобривців. А на полях, щедро висіяних золотом, дружно снують комбайни. Серпневі жнива…

Хтось легесенько торкається його плеча. Озирається. Старенька, зморщена, мов осінній листочок, бабця простягає йому кілька великих стиглих яблук.

– Візьми, синку, поїж. Солодкі, – лагідно гріє очима.

– Дякую, – розчулено киває і тулить пахучого гостинця до обличчя, вдихаючи дивовижний аромат на повні груди.

– Це ми маємо тобі дякувати, – хитає старенька головою і витирає хустинкою вологі очі. – Усім вам… Нехай береже вас Всевишній!

– Береже, бабусю… Вашими молитвами, – хрипко мовить і відвертається до вікна… Слова раптом стають зайвими і непотрібними, бо язик відмовляється слухатися…

…Автобус нарешті в’їжджає у рідне місто. Військовий жадібно прикипає поглядом до затишних вулиць і скверів, а душа фонтанує нестримним потоком емоцій.

Хитає головою. Шкірою шугають тисячі невидимих мурах. Він завжди пишався тим, що українець. І нехай друзі, окремі родичі та знайомі усмак дивуються, чому не виїхав за кордон, куди його кілька років тому запрошувала іноземна компанія! Жодної миті не шкодує, що вибрав шлях воїна! Бо коли на рідну землю ступив ворожий чобіт –питання вибору відпало одразу…

Записався до лав добровольців у перші місяці подій на Донбасі. І за чотири з гаком роки бачив стільки болю і відчаю, був у такому пеклі лютому, що й згадувати лячно… Проводжав в останній шлях побратимів, разом із ними вмирав і знову народжувався, беручи до рук зброю. Адже за ним – найрідніші люди і найкраща у світі земля…

І ось, нарешті, він приїхав додому! Зализувати рани, гоїти пошматовану душу. Хоч десять днів відпустки для цього й замало, та бодай трохи відігріється в обіймах родини…

На платформі автовокзалу – людно. Стомленим поглядом червоних від недосипання очей вихоплює із натовпу дві тендітні постаті. Дівчатка! Його кохані дівчаточка! Стривожені, розгублені й від того – неймовірно беззахисні. Не витримує – біжить до виходу. Автобус чмихає і зупиняється, він зіскакує з підніжки і стрімголов кидається до них…

– Таточку! – Ліна захлинається плачем і хапає його за шию тоненькими рученятами.

– Богдане… Нарешті дочекалися, – шепоче дружина, судомно схлипуючи.

Він теж плаче. Дужий, міцний, могутній… Та зовсім не соромиться своїх сліз. Бо вони – з самісінького серця, стужавілого за найдорожчими у світі людьми…

Так і стоять, обійнявшись… А довкола враз вибухають оплески. Жоден не залишається байдужим до зворушливої зустрічі.

– Слава Україні! – вигукує хтось із гурту людей.

– Героям слава! – гримить потужне, аж здригається земля.

Обіймає Україна свій народ блакиттю неба та золотом ланів, пригортає до гарячого й люблячого серця, усміхається. Розчулена. Стомлена. І водночас – невимовно горда, що має таких синів та дочок…

Ірина Ясінська

Газета "Уют"Газета "Погляд часу"Газета "Задавака"

FacebookTwitterPinterestViber

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *