Станція “Ранок”

Галина незчулася, як настала ніч. Краєвиди за вікном вже давно перетворилися на суцільний морок. Хтось із її сусідів вимкнув світло, і в купе стало темно. Дівчина сиділа на чистій постелі, слухала стукіт коліс і далі подумки перебирала всі можливі варіанти історії, яку має розповісти своїм батькам завтра вранці. А історія неодмінно має бути.

Спершу хотіла вигадати, що батько її дитини на війні. Пішов захищати Україну від ворогів. Пішов і зник. Але ж тоді почнуть просити адресу батьків, шукати, випитувати… Навіть якщо скаже, що загинув, виникне той самий ряд логічних запитань, на які не зможе відповісти.

Правду? Ні! Нізащо! Її родина надто консервативна для такої правди. О Боже, якщо вона скаже своїм батькам, що завагітніла під час курортного роману з одним синьооким шатеном, у якого навіть не попросила на прощання номер телефону, бо ж залишила свій і була певна: він сам неодмінно знайде її в Києві… Що це було її перше справжнє, може, найпристрасніше, а можливо, і єдине на все життя кохання… Що вона цілком піддалася своїм почуттям і відчуттям, не бажаючи замислюватись про наслідки, насолоджувалася кожною хвилиною, проведеною з коханим… Ні, її батьки до кінця життя не пробачать їй такої правди. Це ж буде найбільшою ганьбою для їхньої родини! Навіть страшно уявити реакцію мами. А батька? Вони виховували доньку так строго, так вірили в її порядність…

Провінційна дурепа! Може, й так. Та все ж таки у неї було, хай і нетривке, але справжнє щастя. І дитина – плід цього щастя. Тож про аборт навіть не думала. Пам’ятає, як кілька її університетських товаришок вдалися до такого гріха і потім дуже сильно каялися, бо майже щоночі їм снилися ненароджені діти із закривавленими очима і простягнутими руками, ніби благали про порятунок. Ні, Галина б точно збожеволіла від такого!

Вирішила нікому нічого не розповідати, поки не вигадає найкращий варіант історії. Чи, зрештою, поки не виросте живіт. Не казала ні шефові фірми, у якій працювала, ні своїм колегам, ні подрузі Марині, разом із якою вже кілька років винаймала в Києві житло.

Марина завжди глузувала з товаришки, називаючи її «ходячою цнотою», бо сама ж, відірвавшись від батьків, загуляла в столиці, як казала, «на повну потужність». Галина мовчки дивувалася їй: як може так легко міняти чоловіків? Як їй не бридко від самої себе?

І ось тобі на – сюрприз. Від «ходячої цноти». Марина відразу все зрозуміла. Довго випитувала всі подробиці, потім запропонувала Галині пошукати «того падлюку» і силоміць відвести його до РАЦСу. Але дівчина навідріз відмовилася. Зрештою, ніхто нікому нічого не обіцяв. Їм просто було добре вдвох. Це був період, епізод, про який він, можливо, уже давно забув. А от вона не зможе… Ніколи.

Запропонувала Галині пошукати «того падлюку» і силоміць відвести його до РАЦСу. Але дівчина навідріз відмовилася. Зрештою, ніхто нікому нічого не обіцяв. Їм просто було добре вдвох.

Погладила себе по животі. Відчула легенькі поштовхи зсередини. Зрозуміла, як сильно любить того, хто живе в ній. Здалося, що от-от розридається від власної любові. Обережно встала і вийшла в коридор. Поки йшла до вбиральні, мимохіть зазирнула в останнє купе, двері якого були відчиненими. Побачила там двох хлопців у камуфляжах, пляшку горілки на столі і… милиці. Коли поверталася, купе вже було зачиненим.

Заснути вона так і не змогла. Ніяк не могла вигадати історію для батьків. Залишався хіба що варіант – історія про зґвалтування. Але ж це так принизливо! Мама зомліє, а тато… Ні, краще про це взагалі не думати. Її батьки ніколи не зможуть прийняти дитину якогось маніяка…

Знову закортіло вийти. Біля туалету наштовхнулася на одного з солдатів. Він стояв біля відчиненого вікна і курив. На вигляд йому років тридцять, дуже худий, із неголеним обличчям і втомою в очах.

– Прошу, – чемно відступив перед Галиною і запитав: – Кого чекаєш?

– Лікар каже, що дівчинку.

– Це добре. Не відправлять на війну. Чоловік хоч не на війні?

– Ні.

– Це добре. Дай Боже, аби пронесло. Бо там немає нічого хорошого.

Хлопець замовк. Галина злякалася, що він може піти, залишивши її наодинці з власними гнітючими думками. Тому вирішила сама продовжити розпочату розмову.

– А ви давно на війні?

– Майже сім місяців. Мабуть, стільки, скільки вашій вагітності.

Галина вмить зніяковіла перед хлопцем.

– Повертаєтеся?

– Ні, супроводжую побратима.

– Він поранений?

– Якщо те місце, де раніше була нога, можна назвати раною, тоді так.

Дівчина відчула, як їй до горла підступає глевкий шматок повітря.

Хлопець знову заговорив:

– Без ноги можна жити. І без двох живуть. Але для мого друга це трагедія. Він пролежав у госпіталі півтора місяця, за цей час тричі намагався накласти на себе руки. Його батьки нічого не знають, бо він завжди їм каже телефоном: «Усе гаразд, живий-здоровий». Хочу відвезти його до себе. Може, вдасться знайти якогось психолога, аби повернув йому бажання жити…

– Без ноги можна жити. І без двох живуть. Але для мого друга це трагедія. Він пролежав у госпіталі півтора місяця, за цей час тричі намагався накласти на себе руки. Його батьки нічого не знають, бо він завжди їм каже телефоном: «Усе гаразд, живий-здоровий».

– А дівчина в нього є?

– Колись була.

Дівчина повернулася до свого купе і знову не могла заснути. Тепер вона думала про того хлопця. Її проблема порівняно з його трагедією просто смішна. Навіть соромно зіставляти. Може, його поранило так, що він позбувся не лише ноги, а й можливості бути з жінкою, бути батьком… Тому не бачить сенсу жити далі. На жаль, такі випадки не рідкість.

І раптом, мов спалах, прийшла ідея: запропонувати тому хлопцеві… ну, як би це правильніше сказати… руку і серце.  Так вона врятує і себе, і хлопця. Хоч би тільки він не вийшов раніше, ніж вона… Але як вона собі це уявляє? Увійде вранці до нього в купе, розбудить і скаже: «Прошу, стань батьком для мого байстряти». Ні, вона таки справді пришелепувата, якщо навіть припускає таку думку. Невже страх перед батьками аж настільки сильний, що готова пов’язати свою долю з першим-ліпшим чоловіком, якого досі навіть не бачила? Як вона житиме все життя з нелюбом, та ще й інвалідом? Так, це правда, він герой. Але ж не її герой! Бо вона його не кохає. Бо й далі кохає «отого падлюку», який, можливо, після їхнього роману змінив не один десяток дівчат… Хіба варто йти аж на такі жертви? Таки божевільна… Краще вже скаже батькам, що зґвалтували… Краще буде сама, без чоловіка. Головне, що вона скоро народить і вже ніхто не зможе відібрати в неї цього священного права – бути мамою, дарувати життя, радіти новому життю, любити свою дитину безмежною чистою любов’ю…

Галину розбудив дзвінкий голос провідниці:

– За півгодини прибуваємо! Здавайте постіль, вмивайтеся, бо я скоро зачиню туалет!

Дівчина хутко підвелася з полиці, схопила рушник, вибігла в коридор і… ледь не зомліла. Назустріч їй, опираючись на милиці, стрибав на одній нозі… її Богдан.

Анна Багряна