Степом, степом…

Микола Негода

«Чую завжди голос Ваш. Чую і вслухаюсь»

Павло Тичина

У цьому році минає десять літ відтоді, як не стало відомого українського письменника, автора пісні «Степом, степом…», яка облетіла увесь світ, Миколи Негоди. Йому було 80.

Незадовго до смерті він побував у рідному селі. Зберігся про це фільм, створений на телестудій «Рось». Понад тридцять років не був на своєму обійсті, від якого залишилися піски та акація… Не тому не приїжджав до Бузукова, що далеко (від Черкас до його рідного села – рукою подати). Йому так боляче було переступати межу між теперішнім і минулим.

І згадується, з яким хвилюванням і болем повертався Микола Тодосійович у минуле. Так влаштовано наше життя, що немає людині спокою, що немає таких ліків, які б к загасили той біль, який виринає з глибини серця. Ні на мить він не полишає, тягне до себе з неймовірною силою. І цьому неможливо протистояти. Та й навіщо?..

Чутка, що приїхав Микола Тодосійович, миттю облетіла увесь куток. Прийшли односельці. Серед них були ті, хто знали його з дитинства. Вони раділи один одному, як діти. Скільки було разом і пережито, і передумано. Вони впізнали один одного. Так, час залишає свій відбиток, але є щось таке, що ніколи не міняється. Це – душа людини.

Дивився Микола Тодосійович довкола і не впізнавав місцевість. Як все тут змінилося… Не вірилося, що колись була тут батьківська хатинка. І плакала мати, ховаючи дітей, які одне за одним помирали від голоду. І як безжалісно і байдуже вила тоді завірюха. Що їй до чужого горя…

І була осінь. Світлий день. І тонкі павутинки літали довкола, як ниті людських обірваних доль.

Микола Негода
Юний Микола Негода, з портрету засл. діяча мистецтв В. Кузнецова

– Все змінилося, все позаростало. Тут куток був, що звався Абісінією, – згадував Микола Тодосійович, – у голодний 33 рік він вимер майже увесь. Стоялиосиротілі хати через 100, 200, 300 метрів одна від одної… Колись тут були піщані кучугури. Вже після війни це місце зорали, насадили сосни. А де моя хата стояла? Не впізнаю нічого. І не згадаю, де чия хата була…

Абісінія. Тут стаж дало вразливе дитяче серце, тут лилися гіркі материнські сльози. У голодному 33-му смерть часто стукала у вікно до вдови своїми кістлявими руками.

– Коли я забрав матір до себе, і вона зі мною жила до своєї кончини, – не міг сюди приїхати. Все тут нагадувало голодне дитинство. Четверо дітей, батько і дід померли протягом одного року. Однією грабаркою вивезли їх на кладовище, загорнули землею. Тут я опух і висох від голоду. Звідси мене напівживим вивезли до Черкас, щоб хтось підібрав і віддав до притулку, інакше б я на тому світі був би давно…

Тепло зустрічали Миколу Тодосійовича земляки-старожили. Для них він той самий Миколка, який щось завжди писав, який під час німецької окупації подався до партизанського загону, командиром якого був Петро Дубовий. І шелестів сосновий ліс, ніби теж хвилювався, слухаючи про людські долі. Позаростало старе дворище, якого вже давно немає, акацією і високими травами. Не викорчувати, не скосити… Тут вперше у Миколці прокинувся поет:

– Я забирався взимку на піч, бо так холодно було, вікна замерзали білим варивом, – згадував Микола Тодосійович, – там, на печі, я написав перші вірші, одного із них надіслав Павлу Тичині. Такі вірші зараз пишуть поети вже у зрілому віці. А тоді ми, діти, швидко дорослішали. А нас у матері було семеро. Залишилось троє: я, Іванко, Ольга. І яка була радість, коли отримав від відомого поета листа, він схвально відгукнувся про мої вірші.

Ось так і зав’язалася дружба поміж академіком і сільським хлопчиком. А потім були нові листи. В одному з них Павло Тичина написав: «Чую завжди голос Ваш. Чую і вслухаюсь».

Ми побували в Степанках, там живе брат Миколи Тодосійовича, Іван. Коли його побачили, подумалось: «Це ж той самий Іванко, який врятував життя своєму брату Миколці, коли той ледве не помер від голоду. Вивіз на станцію, посадив на потяг, а сестра Оля довезла Миколку до Черкас. Це мати просила своїх дітей врятувати сина, залишити його на вокзалі. А може, знайдуться добрі люди?.. Яке ж буває немилосердне життя! Материнські благання немов було почуто. І підібрали помираючого хлопчика на станції ті добрі люди, привезли його до притулку. А Миколка був ще таким маленьким, що і не знав ні прізвища, ні ім’я свого.

А згодом його в притулку знайшов Іванко, обняв і сказав: «Поїхали, Миколко, мати пиріжків з пасльоном напекла». Восени вже було що їсти. От і оббігав брат чимало притулків, щоб забрати братика.

«Поїхали, Миколко, мати пиріжків з пасльоном напекла». Восени вже було що їсти. От і оббігав брат чимало притулків, щоб забрати братика.

Стояла глибока осінь, Миколку везли у кузові машини, а одягнений він був по-літньому. Довго потім хворів, мама ледве виходила його…

– Чую, Миколко, це ти. Не бачу тільки, – тихо промовив Іван Тодосійович, – а з тобою ще хтось прийшов?

Їм потрібно було побути на одиниці. І ми не хотіли, щоб Іван Тодосійовичзнав, що ще хтось присутній у кімнаті. Два брати були схожі і зовні, і духовно. Ніби дві великі гілки одного дерева, які переплелися. Вони обнялися. Згадали дитинство, юність. Іван Тодосійович з гіркотою сказав, що так сумує за покійною дружиною. Він теж поет: «В далеч мене помануло плетиво Свідівських, Рускополянських доріг, всюди за мною дивились втомлені очі твої…», – читав свій вірш, обхопивши руками молодшого брата. У незрячих очах Івана Тодосійовича з’явилися сльози.

Кілька років тому Микола Негода теж тяжко хворів. Не пам’ятав про себе нічого, не впізнавав рідних. До нього приходили діти Леся, Оля, Володя. Не впізнавав і їх. А побачивши перед собою дружину, пошерхлі губи прошепотіли її ім’я «Ліда». Це та сама Ліда, в яку він був закоханий здитинства. Кохання прийшло так несподівано. Разом вони співали, танцювали, навчалися в школі. В той день Микола Тодосійович побував у новій і старій Степанківських школах. Зайшов до свого класу. Підійшов до хлопчика, який сидів за партою біля вікна, розпитав його, як звати, хто його батьки, як вчиться. Погладив школярика по голівці і сказав йому, що колись і сам сидів на цьому місці.

Стара і нова школи знаходяться поруч. Неподалік від них – сільський клуб. З ним теж пов’язано багато спогадів:

– Якось зателефонував мені Анатолій Пашкевич, композитор пісні «Степом, степом…», і сказав: «Миколо, ми їдемо на концерт у Степанки. Поїдеш з нами?» – розповідав Микола Тодосійович учням. – Я відповів, що поїду за однієї умовою, якщо з Бузукова заберемо мою маму на концерт. Хай вона хоч раз в житті побачить живих акторів, почує у їхньому виконанні пісню «Степом, степом…». У залі було багато людей і серед них – моя мама. Коли Ольга Павловська заспівала – мурашки поповзли по шкірі. Їй люди дарували квіти. А співачка спустилася до зали і принесла ці квіти моїй мамі. Пам’ятаю, як потім мені сказала неня: «Синку, чогось сильнішого в житті я вже не переживу. Тепер мені можна спокійно вмерти». Я тільки здогадуюсь, що мені хотіла донести вона цими словами.

Микола Негода
На відкритті пам’ятника Тарасу Шевченку, м. Черкаси, 1957 р.

Що ж це за пісня, яка вже кілька десятків років має такі могутні крила, яка поєднала два закоханих серця?..

– Нас дійсно зріднила пісня « Степом, степом…», – якось зізналася Лідія Негода,– працювала я вчителькою на Буковині. А одного разу по радіо почула невідому мені пісню, та ще й яку! Запитала керівника нашого хору, хто її автор? І коли почула ім’я Миколи Негоди, ледве не зомліла. Я ж його знаю з дитинства! Написала листа, розказала Миколі Тодосійовичу, що чула його пісню і як вона вплинула на всіх, як хори її співають на Буковині, а він мені відповів :

І листок, як біла птиця,

Стукне в шибку. Пам’ятаю, жду.

І не раз ще Вижниця насниться.

Та, в якій я сужену знайду.

Пісня « Степом, степом…» вирвалася з душі, ніби магма вулкану, яка шукала вихід назовні, яку не в силі більше втримати ніщо на світі. Партизанські стежки. Вони незабутні. Автор пісні просто не міг не написати її:

– Я згадував Степанки, поле. Воно зараз розподілене на квадрати лісосмугами. А раніше розливалося ланом. Я пам’ятаю, як відступали наші бійці, – було нескошене жито, а у житі знаходили скошених снарядами воїнів. Ці спогади стали поштовхом до написання пісні. Люди, які жили неподалік від степу, казали : «Як він бачив? Ми за цим спостерігали, коли ворог бив по бійцях, а ряди рідшали…».А ми і справді жили біля берега. І не видно було за бугром поля. Але я його уявив.

Микола Тодосович згадав про те, як була створена пісня:

– Мене попросили написати до святкового концерту пісні для Черкаського народного хору, який базувався тоді в Золотоноші. У готелі я зустрівся з керівником хору, він порадив мені їхати до Києва і шукати композитора. А я чую – хтось так віртуозно варіює на музичному інструменті. Кажу, як було. – І Микола Тодосович посміхнувся, згадуючи першу зустріч із композитором. – «Це – Пашкевич. Я не знаю, як від нього позбавитись. Або він тут буде, або я», –так мені відповів керівник хору. А ще він придурком назвав того композитора. А я і думаю, якщо придурок, – значить талановита людина, бо талант – це завжди відхилення від норми. Тож попросив, щоб мене з ним познайомив. І ось вбігає Анатолій Пашкевич, з радістю випалює: «Миколо, як добре, що ти приїхав. Я хочу написати для композиції отаку пісню…», – а сам розмахує руками, підскакує, аж підлога задвигтіла. А увечері я сказав йому, що, якщо ми вже зустрілися, то треба створити таку пісню, щоб віки вона жила. «А про що?» – питає. І я тоді розповів йому, що назавжди в моїй пам’яті залишились нескошене жито і скошені кулями бійці. Ще під час війни у своєму записнику я написав: «Степом, степом падають солдати, а кругом шумлять жита…». Він як почув ці рядки, зразу ж підхопив мій задум: «Це те, що я шукав і не знаходив, пиши пісню, тільки аби там були слова про матір, бо це так мене хвилює». – І розказав, як під час гастролей в одному із сіл хористам показали могилу, до якої в будь-яку погоду приходить жінка, у неї син загинув на війні: «Ми її і зустріли біля тієї братської могили. Стали півколом і заспівали найкращих пісень про матір, які тільки знали. Але не було тієї пісні, яка б якнайповніше передавала материнську скорботу», – повідав мені таку сумну історію Анатолій Пашкевич.

І ось вбігає Анатолій Пашкевич, з радістю випалює: «Миколо, як добре, що ти приїхав.
Я хочу написати для композиції отаку пісню…», – а сам розмахує руками, підскакує, аж підлога задвигтіла.
А увечері я сказав йому, що, якщо ми вже зустрілися, то треба створити таку пісню, щоб віки вона жила.
«А про що?» – питає.
І я тоді розповів йому, що назавжди в моїй пам’яті залишились нескошене жито і скошені кулями бійці.
Ще під час війни у своєму записнику я написав: «Степом, степом падають солдати, а кругом шумлять жита…».

У номері готелю вночі я написав рядки майбутньої пісні, передав їх цьому композитору. А він і забув він, що була пізня ніч, що сплять люди. Йому стукали в стінку кулаками, навіть вранці скаргу до райкому віднесли. Я туди ходив, щоб погасити конфлікт. А через тиждень телефонує мені Пашкевич і каже, щоб я приходив послухати нову пісню. Я прийшов, слухаю, як він розспівує хор, налагоджує, мов інструмент. Вийшла Ольга Павловська, як заспівала, хор як підхопив… З місця не міг зрушити відхвилювання. Тоді я і зрозумів, що ми написали велику пісню.

Микола Негода
У холодноярському лісі, 1986 р.

Хто пройшов війну, той знає її смертоносні обійми. Той ніколи не побажає пережити це дітям. І нині актуальна пісня «Степом, степом…». Слова переплелися з мелодією так органічно, ніби душа з душею. Якби з дитинства кожна мати співала цю пісню дитині біля колиски, не було б загрози миру, цінувалося б людське життя.

Тож і згадалася одна велика доля, одна велика пісня.

Людмила Джулай

Газета "Уют"Газета "Погляд часу"Газета "Задавака"

FacebookTwitterPinterest

1 коментар до “Степом, степом…

Коментарі закриті.