Листи з полону: «Мамо, не хвилюйся, я поїв і в шапці»

Наприкінці серпня – на початку вересня родичі військовополонених отримали від них листи. Для більшості це єдина звістка за місяці полону. З дозволу родичів полонених публікуємо ці листи й розповідаємо, що між ними спільного.

«Кормят, поят, одевают»

Право полонених листуватися з родиною закріплене Женевськими конвенціями. А втім, за багато місяців полону деякі родичі лише тепер отримали перші листи, які були написані ще в кінці травня – на початку червня. Більшість родин навіть таких звісток не має. Листи ретельно перевірили – про це свідчить штамп на аркушах. До адресатів вони йшли довгих три місяці.

Три родини, з якими спілкувалися, зауважили, що в листах є одна й та сама фраза, яку лише по-різному сформулювали. Її можна звести приблизно до такого: «Добре їм, міцно сплю, одягнений як слід і ні в чому не маю потреби».

«Було помітно, що ця фраза була обов’язковою умовою написання листа», – каже мама військовополоненого Дмитра Селютіна.

У тому, що ці листи від їхніх рідних, родичі не сумніваються. Впізнали почерк і деталі, які міг знати лише той, хто писав.

Лист із помилками

Військова медикиня Марина Голінько
Військова медикиня Марина Голінько

Ранок 12 квітня для родини 28-річної військової медикині Марини Голінько розпочався з її короткого повідомлення. Жінка писала з Маріуполя, із заводу імені Ілліча.

«Написала, що дуже страшно, частина бомбосховища завалена, і вони не знають, що буде далі, – ледь стримуючи сльози, розповідає її рідна сестра Альона Коваль. – Додала, що вона нас дуже любить, і попросила, аби ми не плакали».

Після того повідомлення зв’язок із Мариною обірвався зовсім. Аж 28 квітня в одному з пропагандистських телеграм-каналів рідні побачили її фотографію. Зрозуміли, що Марина в полоні. Згодом отримали офіційне підтвердження.

«Відбувається обмін, читаєш список і розумієш, що твоєї рідної людини в ньому немає. Радієш за тих, кому вдалося повернутися, але на серці порожнеча. Бо для нас обох увесь цей жах продовжується», – каже Альона.

Лист, який написала Марина, датований 2 червня. Вона пише, що перебуває на території рф, почувається добре, з нетерпінням очікує зустрічі з рідними та просить їх не плакати. Альона каже, що сестра не вміє писати російською, через те у кожному рядку орфографічні помилки. Очевидно, що від Марини вимагали писати листа саме російською, щоб наглядачі могли зрозуміти, про що вона пише.

«Ще Марина попросила забрати її речі з Одеси, якщо є змога. Тобто, коли вона писала листа, не була впевнена, що Україна досі є», – думає сестра.

13 квітня Президент Володимир Зеленський нагородив понад 200 військовослужбовців. Орден «За мужність» отримала й старша лейтенантка медичної служби Марина Голінько.

Лист Марини Голінько, військової медикині

«Почти курорт»

Дмитро Селютін, бойовий медик 36-ї окремої бригади морської піхоти
Дмитро Селютін, бойовий медик 36-ї окремої бригади морської піхоти

8 березня Наталія Селютіна, мама бойового медика 36-ї окремої бригади морської піхоти Дмитра Селютіна, отримала останнє повідомлення від сина. Усю інформацію згодом жінці сповіщали його побратими й ті бранці, які поверталися з полону. Так вона дізналася, що в ніч із 11-го на 12-те квітня українські військові колоною проривалися з маріупольського комбінату Ілліча. Дмитро їхав у кузові з пораненими і саме тоді потрапив у полон. російська сторона підтвердила, що утримує Селютіна.

Наприкінці серпня Міжнародний комітет Червоного Хреста сповістив жінку: «Стан здоров’я сина задовільний, місце перебування невідоме».

«Ну як це так? Про стан здоров’я ви знаєте, а місце перебування – ні?» – запитує пані Наталія.

24 серпня телефоном їй повідомили, що на її ім’я надіслали лист, уточнювали адресу. Єдину конкретну звістку про сина матір отримала 30 серпня – рівно за три місяці після написання листа.

«Нас тут очень хорошо и вкусно кормят, мы спим по восемь часов в сутки, нас одели, обули, моют, отношение гуманное. В общем, почти курорт».

Син запевняв, що з ним усе добре. Що під час полону він кинув палити, робить зарядку, ходить на прогулянку, багато молиться. Просив вибачення у неї та батька.

Наталія віднесла листа військовому психологу. Той помітив безліч натяків. Зокрема, після фрази «в общем, почти курорт» стоїть смайлик.

«Військовий психолог сказав мені, що цим словам вірити не можна».

«Я обязательно скоро вернусь домой»

Олена Кривцова, медикиня 555-го маріупольського військового госпіталю ЗСУ
Олена Кривцова, медикиня 555-го маріупольського військового госпіталю ЗСУ

6 квітня Олена Кривцова, медикиня 555-го маріупольського військового госпіталю ЗСУ, востаннє вийшла на зв’язок зі своїм чоловіком.

«Відповіла, що зв’язку майже немає, є небагато технічної води. І сумнівалася, що найближчим часом вийде на зв’язок», – розповів Андрій Кривцов, брат чоловіка Олени.

Обоє Кривцових – медики. З 2020 року працювали в Маріуполі. Перед початком повномасштабного вторгнення Юрій перебував на передовій, Олена – на своєму робочому місці.

Про те, що вона в полоні, родичі дізналися 12 квітня. Тоді про це Юрію написала дружина одного з лікарів 555-го шпиталю. Відтоді багато тижнів жодної інформації від Олени не було. Офіційне підтвердження того, що Кривцова справді в полоні, надійшло аж у середині липня. А ще через місяць – 22 серпня – родина отримала від Олени листа, і Андрій Кривцов опублікував його на своїй сторінці.

«Лист прийшов не просто так. Перед цим матері Олени подзвонила Ірина Верещук, розповіла про нього й запевнила, що буде спостерігати за питанням жінок-полонених та особисто контролювати все. Тобто, мета нашого розголосу втілюється в життя – влада почала реагувати», – написав Кривцов.

За його даними, таких листів надійшло майже 700.

Свого листа Олена писала у другий день літа.

«Перепрошувала, що так склалося. Писала, що була хоч і примарна, але можливість просто все покинути і спробувати вийти із заводу Ілліча, але вона вирішила залишитися з пораненими. Не змогла їх покинути, бо відповідає за них. Олена віддала свою свободу за життя наших хлопців. Написала мамі, щоб трималася – у матері хворе серце», – каже Андрій Кривцов.

Нині він координує родини полонених медиків.

У листі Олена також згадала, що в неї не залишилося нічого матеріального, але додала: «Но все наживем!».

«Пишу текст, очень хочется плакать. Но пообещала себе, что мои слезы увидите только вы […] Берегите себя! А я обязательно скоро вернусь домой […] Я очень-очень сильно люблю вас! Просто безумно скучаю, и нет секунды, когда не думаю о доме. Но сейчас остается только верить и молиться».

Лист Олени Кривцової, медикині 555-го маріупольського військового госпіталю ЗСУ

***

Родичі написали листи у відповідь. Чи дійшли вони до рідних, не знають.

«Погляд часу» №43-27.10.2022

Газета "Уют"Газета "Погляд часу"Газета "Задавака"

FacebookTwitterPinterestViber

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *