Осколок увіп’явся в груди ангела…

Миколу в селищі називали Колькою. Так його кликала баба Настя, бо не любила внука. І батько сина не любив. А все тому, що Колька зовсім не був схожим на батькову родину.

Срібний образ з зображенням ангела

Надя, Колькова матір, присягалася чоловікові, що син його. Хіба вона вина, що в хлопця її сині очі, русяве волосся. Навіть ямка на лівій щоці. А Степан, чоловік, – брюнет, кучеряве волосся хвилями в’ється, очі карі.

Хлопець змалку відчував, що його не люблять. Навіть матір нерідко злість на ньому зганяла, коли батько її «пиляв».

А от сусідка, тітка Олександра, любила Кольку. І дядько Тарас також. Їхня донька Марта на три роки старша за Кольку. Марта недолюблювала хлопця. Злилася, що матір пригощала малого, розмовляла лагідно, по голові гладила…

Колька пішов до школи, а батько – з сім’ї. Степан закрутив роман із родичкою свого товариша з райцентру.

До школи Колька ходив неохоче. Надя не вельми переймалася синовими успіхами чи невдачами. І вчителям до хлопця було байдуже. Щоправда, вчителька висварила Кольку, що його матір не прийшла на батьківські збори. Він передав слова вчительки матері, а та кинула:

– У мене не було часу.

Заплаканий Колька сидів на старій гойдалці в садку.

– Чому очі на мокрому місці? – запитала тітка Олександра.

Колька все розповів сусідці.

– Учитися треба, Колю. Якщо закінчиш гарно школу, то зможеш вступити до технікуму чи інституту. А те, що вчителька насварила тебе… не бери до голови. Ти не винен.

Тітка Олександра завжди запитувала хлопця про його успіхи в школі. Колька старався, було приємно, коли сусідка його хвалила.

А Надя страждала за Степаном. І ненавиділа його водночас. І його лахудру. Так нарекла нове чоловікове кохання. Лахудра була молода. Працювала секретаркою в одній із районних установ.

Надя влаштувала лахудрі декілька скандалів. Погрожувала патли обірвати. Степан на те мовив:

– Якщо будеш продовжувати подібні концерти, заберу сина. Навіщо йому неадекватна матір?

– Можна подумати, що ти ним цікавишся.

– Аліменти плачу. Цього мало?

Більше Надя дружину колишнього благовірного не переслідувала. Але замкнулася в собі. А одного дня наклала на себе руки.

Степан не хотів забирати до себе сина – із новою дружиною очікували народження малюка.

Опікувалася Колькою Надина рідна сестра. Вона овдовіла. Свекри натякали, аби вступилася з хати, бо внуків Жанна не народила. Жінка перебралася в сестрину оселю і гляділа племінника.

Жанна слідкувала, аби Колька був чистий, не голодний. Але особливої любові до племінника не було. Вона намагалася вдруге влаштувати особисте й народити власну дитину.

Тітка Олександра й далі залишалася світлим промінцем у житті хлопця…

Марта вступила у виш. Тарас їздив на заробітки, аби доньці купити квартиру у великому місті.

– До диплому та гарного помешкання і гарний зять знайдеться, – жартував Тарас.

Кандидат у зяті знайшовся. Вродливий зарозумілий молодик. Нарцис. Владислав вважав, що всі планети повинні обертатися довкола нього. Марта виконувала всі забаганки коханого. Для нього ж їхні стосунки були просто вигодою.

Тарасові обранець доньки відразу не сподобався. Та й Олександра не була в захваті від Владислава.

– Слизький він, Марто, – висловила свою думку.

– Мамо, не лізьте в моє життя.

– Чому він роботи не має?

– Владислав книгу пише. Історичну. Коли видасть, отримає багато грошей.

– І ти в це віриш? Він закінчив історичний факультет. Міг би в школі чи в музеї працювати і водночас писати свою книгу.

Марта фиркнула у відповідь.

Марта з Владиславом побралися. Оселилися у придбаній батьком квартирі. Марта мала гарну роботу. А Владислав «писав» книгу…

Колька, тепер уже Микола, вивчав будівництво та цивільну інженерію в училищі.

Жанна влаштувала особисте на половину, як сама казала. Жила зі своїм обранцем Ігорем у цивільному шлюбі. Дітей не було.

Тарас помер раптово. Приїхав у відпустку із заробітків. І через кілька днів не стало. Тромб відірвався.

Після похорону Марта безцеремонно запитала в матері, скільки батько залишив грошей. Переполовинила. І подалася з чоловіком додому.

Приїжджала до матері зрідка – коли щось треба було. Коли ж Олександра якось напросилася в гості, сказала:

– У нас лише дві кімнати. В одній Ігор облаштував робочий кабінет, а друга слугує за спальню та вітальню.

– І що ж він робить у цьому кабінеті? Досі книжку пише?

– Та ні. Заздрісники його книгу «зарубали». У музеї працює. Тепер пише статті до газет.

– Друкують?

Марта, як завжди, фиркнула…

Микола працював у будівельній компанії в райцентрі. І далі був частим гостем в Олександри. Привозив добрій сусідці з міста смаколики, хліб… Допомагав на господарці.

– Золоті руки в твого племінника, Жанно, – хвалила Миколу Олександра. – Добре, що не відмовилася від Миколи як-то його батько. І серце в нього добре.

– Я не мала, де жити, от і… Якби не Колька, поїхала б звідси. Не щастить мені тут. Чоловік помер. Свекри з хати вижили. Живу з Ігорем на віру. Знаю, що деколи до колишньої бігає. Але ліпше хай буде такий, аніж узагалі ніякого.

– Така доля.

– Та й у вас, Олександро, не краща, – вколола Жанна. – Марта дорогу додому забула. Інша справа, коли був живий батько та надсилав гроші із заробітків. Усі про це пліткують.

Микола випадково підслухав цю розмову. Прикро стало. Вину відчув перед тіткою. А невдовзі Жанни не стало. Онкологія за декілька місяців «з’їла»…

Війна застала Владислава за кордоном. Гостював у двоюрідного брата. Додому не повернувся. Невдовзі поїхала до чоловіка й Марта. Матері зателефонувала вже із-за кордону.

Будівельна компанія, де працював Микола, призупинила роботу. Когось із працівників забрали на фронт, хтось пішов у тероборону. Микола також зібрався на війну. Добровольцем. Його проводжала Олександра. Обіцяла наглядати за хатою.

Маленький срібний образочок був дуже цінним для Олександри. Його привіз із сибірських таборів дядько – старший батьків брат. Образочка дав священник, якому дядько допомагав у неволі. І сказав: святиня оберігає того, у чиїх вона руках.

Невдовзі священник помер від застуди. А дядька через рік випустили з в’язниці. Відсидів шість років, хоча засудили за антирадянщину на сім з половиною. Вірив: ангел, зображений на іконці, став у помочі.

Образочок дістався у спадок батькові Олександри. А вона мала б передати святиню своїй доньці. Дядько просив, аби образок залишався в родині.

– Простіть мені, дядьку Макаре, – мовила до його світлини. – Я порушу ваш заповіт. Може, цей ангел врятує життя дуже гарній людині.

Олександра поцілувала образок. Покликала Миколу.

– Колю, я маю дещо для тебе. Це – образочок-оберіг. Розповім тобі його історію…

І знову ворожа артилерія накрила позицію, де був Микола. Якби не образок, цей день міг стати для нього останнім. Осколок увіп’явся в груди ангела…

Ольга Чорна

«УЮТ» №42-20.10.2022

Газета "Уют"Газета "Погляд часу"Газета "Задавака"

FacebookTwitterPinterestViber
Теми:

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *