«Після того, що я пройшов, усі страхи зникли»

Старший офіцер морської охорони Державної прикордонної служби України Олександр Морський рятував побратимів, втратив руку, повернувся з полону та звикає до протезу.

Олександр Морський народився на Івано-Франківщині. Проте його прізвище наче зобов’язувало чоловіка пов’язати свою долю з морем. Став прикордонником. Професію вдосконалював у Маріуполі, у 23-му загоні морської охорони Держприкордонслужби. У цьому теплому приморському місті знайшов дружину. У Маріуполі подружжя мешкало у власному будинку, розташованому неподалік заводу «Азовсталь».

Зі служби Олександр звільнився у 2019 році у званні капітана 2-го рангу. Проте продовжував працювати, але вже як цивільна особа. Чоловік каже, що завжди був готовий зустріти ворога в місті, яке вже стало для нього рідним, якщо буде напад на нашу країну.

Настав ранок 24 лютого…

«Я зрозумів, що починається щось серйозне. Зібрався і поїхав у свою частину. Ми спершу були в морському порту. Періодично виїжджали на позиції на околиці Маріуполя і тримали оборону. У море не виходили, бо місто було у щільній блокаді. У морі перебували кораблі ворога, оснащені ракетами. Ми займали оборону в порту», – почав свою історію Олександр Морський.

Від постійних рашистських обстрілів у місті щодня більшало поранених – і військових, і мирних людей. Коли не було можливості забирати їх автомобілями, тоді Олександр із друзями робив це катером. Часто – під обстрілами.

«Ми приїхали на «Азовсталь» і стабільним сполученням було тільки море. Були потрібні люди, які вміли керувати катером. Мене залишили для перевезення людей, боєприпасів і всього іншого. Робили стільки ходок, скільки треба. Бувало, що й не зупинялися, бо надходило багато поранених», – каже прикордонник.

Чоловік каже, що за раз на човні до «Азовсталі» евакуйовували в середньому по 10 осіб. Доправляли їх у медичний бункер «Залізяка», де лікарі їх рятували.

«Було важко вантажити людей на катер. Я не дуже великої комплекції, а хлопці мали і понад 100 кілограмів. До того ж вони були у важкому стані. І їх треба було спустити на човен із висоти півтора метра. При цьому необхідно орієнтуватися, щоб не нашкодити пораненому. Страшно було евакуйовувати контужених, бо люди себе не контролюють. Вилучали у них зброю, щоб не накоїли якоїсь біди», – розповідає Олександр Морський.

Так склалося, що 28 березня Олександр Морський вирушив у свій рейд востаннє. Тоді він із побратимами вчергове мав перевозити поранених. Катер ще не встиг рушити, як у нього двома ракетами влучив ворог. У той момент на човні було 12 українських військових. Четверо з них загинуло. Тіло одного так і не знайшли.

«Я був на катері. Бачив спалах – і все: звук пропав. Не знаю, через скільки часу, але побачив, що все навкруги палає. Слава Богу, що був у касці, у бронежилеті, і це, напевно, врятувало мені життя. Ми ще не встигли відшвартуватися, і я через палаючий вогонь перекотився, лівої руки не відчував, фактично вона була відірвана. Трималась у рукаві, хиталася. Перевалився через борт на берег, підвівся і зміг вийти самотужки з-під обстрілів до пункту укриття.

Хлопці казали, що я ще встиг по рації доповісти, що сталося. Але я цього вже не пам’ятаю. У той момент було дуже страшно, проте внутрішні сили і Божа допомога мені сказали, що я маю боротися до кінця», – зізнається прикордонник.

Медикам довелося ампутувати руку Олександра, вона була розтрощена до ліктьового суглоба. І навіть у такому стані чоловік намагався морально підтримувати бійців, які були у значно важчому стані.

«Настрій – триматися до кінця. Немає людей, які не хочуть жити. У нас була надія, що ми пройдемо до своїх коридором. Але потім усвідомили, що ми у глибокому оточенні, у трьох кільцях, що проти нас було приблизно 40 тисяч особового складу ворога. Це дуже багато.

А нас із «Азовсталі» вийшло близько 2500. Якби у нас було якесь постачання, якийсь коридорчик, ми б ще трималися, але до нас ніхто не міг дістатися. А так просто фізично не мали чим захищатися. Ми були для ворога просто мішенями», – ділиться Олександр Морський.

Українські захисники тримали оборону до 17 травня 2022 року. А тоді, виконуючи наказ, вийшли із заводу «Азовсталь». Серед них був і Олександр Морський. Полонених російські військові доправили у виправну колонію в Оленівці Донецької області.

«Судячи з того, що ми побачили, цю колонію готувалися зносити. Так звані бараки були без вікон або з частково вибитими, всі санвузли – пограбовані, рукомийники – відсутні. У нас стайня для худоби у кращому стані, ніж колонія, куди нас привезли, – описує умови в Оленівці військовий. – Туалет був надворі. Сміття – по коліна. Коли трішки оговталися, навели порядок, тому що нам там треба було перебувати. У них навіть віника не було. Для них такий стан і таке сміття було нормою. Ми віники з гілок дерев і кущів поробили і трішки поприбирали.

Із нами з «Азовсталі» приїхав котик. І це була наша розрада. Ми йому приносили щось їсти. Жив у бараці з нами.

Під час обшуку окупанти позабирали половину наших зубних щіток, зубну пасту… Ми підняли галас. І принесли нам одну щітку на трьох, два станки для гоління на весь барак, розрахований на 100 людей. А нас було понад 400. Вони навмисне хотіли спровокувати серед нас конфлікт, щоб ми не могли щітками поділитися чи станком. Але ми це зрозуміли…

Хлопці по-різному спали: на бетоні, карематах. Потім завезли матраци. А ліжок для всіх так і не привезли.

Оскільки у мене не було руки, то побратими мене поклали на ліжко, я мав спальний мішок, – продовжує розповідь прикордонник. – У їдальні стояли довгі дерев’яні столи і лавки. Сморід із тієї їдальні мене переслідує до сьогодні – це запах дохлої риби і квашеної капусти. Допити були постійно, знімали відбитки пальців, фотографували… Чинився сильний моральний тиск».

29 червня Олександр Морський потрапив у перший обмін українських захисників. Нині, хоча вже пройшов тривалий час, Олександр звикає до протеза. Каже, що не комплексує через відсутність руки. І наостанок додає: «Після того, що я пройшов, усі страхи зникли».

 «Погляд часу» №8-23.02.2023