Усе повертається сторицею

Дуже мені хочеться розповісти, як за вчинене комусь добро з’являється інше добро нежданно негадано, головне, коли воно дуже потрібне, просто необхідне!

Це трапилося років тридцять тому, коли я працювала в сусідньому селі у школі. Був надзвичайно теплий кінець весни, майже літо. Наших учнів відправили на колгоспне поле проривати капусту. Її було дуже багато, густо посіяно, і треба було її проріджувати, виривати, перевозити й садити на іншому полі.

Капусту поливали зі спеціальної машини, щоб була мокра. Учні купалися під тим «душем», бризки теплої води летіли і на дітей, і на дорослих, було весело. Усі ходили босоніж у теплій грязюці й раділи життю. Робота приємна й неважка. І всім здавалося, що капуста теж сміється. Міріади блискучих водяних краплин теж ніби дзвінко сміялися, розсіюючись на розсаду.

Капусти на полі було так багато, що можна було взяти на свої потреби, щоб і вдома посадити. Тож учні набрали мені повну сумку розсади, і от я з нею після роботи їхала додому, до батьків. Біля мене сиділа жінка з мого села – тітка Марія. Маленька худенька жіночка, але яке вродливе в неї було обличчя! Просто красиве, ще без слідів старості, ніжне, миле, добре, як ото колись малювали на іконах. Вона була самотня, бо її чоловік помер молодим, жила в невеликій хаті біля школи. І ми, звичайно, розговорилися. Я її запитала, чому в неї сумні очі в такий гарний день.

– Та їздила в місто на ринок. Раненько прокинулася, щоб купити розсаду капусти. Вистояла величезну чергу, і мені не вистачило. Оце їду додому без нічого. А вже ж крайня пора садити. Город біля Дніпра – враз прийметься…

Розсаду в мене в сумці вона не бачила – я ретельно закрила, щоб не пересихала, поки доїду. І от каже тітка Марія:

– Більше не поїду, втомилася, здоров’я й так у мене слабке. Ще раз їхати непосильно. Буду без капусти…

І тут я стала доброю чарівницею!

– Тітко Марусю, давайте сюди свою сумку. Ось вам капуста – безкоштовно і вчасно.

І витягую зі своєї сумки прекрасну, зелену, вологу, велику, блискучу розсаду! І всю віддаю їй (бо в неї ж не було сумки з вологою землею, накритої вологою ганчіркою). І думаю, що я собі ще привезу завтра.

Я ніколи не забуду здивовані очі тітки Марії і сльози радості:

– Спасибі, донечко, спасибі, Вірочко. Де ж ти взялася мені зараз, коли я, така втомлена, їду додому без нічого!?

– Як – без нічого, тітко Маріє? З капустою! Хай вродить велика і смачна, – пораділа я.

Потім тітка Марія переказувала мамі, що капуста вродила фантастична – біля Дніпра ж, води вдосталь, посадила вчасно! Вистачило і сусідів наділити, і трохи навіть продати. А там було багато розсади, я й не рахувала.

Капуста вродила фантастична

А тепер друга частина цієї історії. У 1992 році я поїхала в місто, щоб обміняти вчительські гроші на купони (тоді такий був час). Був грудень, люта зима. Мама просила не їхати: «Дивися, доню, обережно, зима яка!». Але я на свою голову таки поїхала. Гроші не встигла обміняти – послизнулася і невдало впала. Зламала руку в двох місцях. А в мене ж чужі гроші, й багато! Добре хоч, що «політ» стався недалеко від лікарні. Руку мені загіпсували. Довго складали, було дуже боляче. І підвісили руку на пов’язку. А коли дія анестезії закінчилася, ой як почало боліти! І сумка з грошима в іншій руці! А день коротенький, зимовий, треба встигнути на останній автобус, бо потім не буде чим додому доїхати, доведеться сидіти з гіпсом уночі на вокзалі! Знайомих у мене не було. І біль ставав дедалі нестерпнішим. А йти до вокзалу нагору далеко! Стояла поряд наша швидка, але лікарі мені відмовили, бо поспішали в інше село на виклик. Я зовсім розгубилася.

Так-от невдало поїхала до міста! І тут раптом звідкись узялася ота тітка Марія, про яку я розповідала. Вона була в лікарні, хотіла йти до знайомих, та, дізнавшись, що зі мною трапилося, скасувала свій похід. Заради мене! Однією рукою вона міцно взяла за руку мене, другою – мою сумку і, повірте, повела мене на вокзал. Я від болю вже світу білого не бачила. Подвійний перелом, складний! Повела, примовляючи ласкаві слова, щоб мені не так боляче було. Привела, взяла квитки і разом зі мною поїхала додому, як добрий янгол-охоронець. А дорогою тихенько мені нашіптувала:

– Вірочко, зростеться твоя рука швидко, бо ти добра душа. Ти мені таке добро зробила! А капуста була розкішна. Якби ти побачила! Усі заздрили! Бо від душі, від серця, від води, від вітру, від сонця, від неба! Спасибі, донечко, ніколи не забуду!

І я, усміхаючись крізь біль, казала їй:

– То дрібниці, тітко Маріє, ви мені вчасно допомогли, в мене ж чужі гроші. І на мене лікарі кричали: «Покладіть свою сумку, йдіть на рентген». А якби гроші вкрали?

Отакі були справи. І додому мене тітка Марія довела, і матері вручила. Мама розплакалася:

– Я ж їй казала. Не послухалася! Спасибі, Марусю!

Добра, мила, світла тітко Маріє! Ви вже давно на янгольських стежках, а я й досі вдячна вам за допомогу. Згадала і розповідаю, як добро обернулось іншим добром, дуже вчасним – такої скрутної хвилини! Добро за добро, вдячність за вдячність. І тепер щороку, проїжджаючи повз хатинку, в якій колись жила тітка Марія, я згадую ту капусту, свою зламану руку і прекрасні янгольські очі цієї жінки. І те, як дзвінко падали краплі води на ту зелену розсаду і як нам було весело від повноти життя. Тепер тут, де я живу, на нашому городі капуста не родить: не підходить ґрунт. Треба купувати готову, а це так дорого…

Віра Сліпинчук

«Погляд часу» №43-27.10.2022

Газета "Уют"Газета "Погляд часу"Газета "Задавака"

FacebookTwitterPinterestViber

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *