Свекор

Васильченко Степан
1911 рік

Тими сірими великими очима, що суворо оглядали всякого з-під великого чола, тією поважною ходою Василько завжди викликав усмішку в дорослих. Коли б хто почув, як було гукне він улітку, одвертаючи од гречки корову, то, не бачивши його, подумав би, що то гримає старий, бородатий Микита-чабан, а не малий Василько, якому тільки цієї весни пошили штани.

Дома Василько часом як почне «старувати», то всі тільки дивуються!

За обідом нехай тільки хто накришить хлібом на столі або розіллє борщ із ложки, – Василько так і гукне, чи то буде свій, чи чужий: «А нащо так накришувати та наляпувати!». Або забуде, хто шапку в хаті зняти, – він відразу видереться на лаву або на ослін, підбереться, скине шапку й пучкою на образи покаже, мовлячи суворо: «Он бач, що там таке!».

Не вподобається йому що-небудь – зараз на піч, укриється рядном і почне звідтіль вичитувати та всі непорядки в хазяйстві перебирати: і те в нас недобре, і те не так, як у людей ведеться!

Батько було слухає, а потім скаже:

– Десь ти, Василю, старшиною будеш колись, що такий сердитий!..

Отакий Василько. Недурно всі в сім’ї взивали його «свекром».

Свекор, свекор, а проте кожного ранку любив лазити під піч, де в його було сховане в куточку з деяких цяцьок ціле хазяйство. Часом із ранку до самого обіду сидить там, цяцьками бавиться, щось до їх бубонить собі.

– Ти б, Васильку, взяв краще букваря та азбуки вчився, – каже йому одного разу мати, – тебе он женити пора, а ти раз у раз шмаруєшся попід піччю.

– Ну, так і женіть, коли пора! – озвався з-під печі Василько.

– От такої!.. – сміється, дивуючись, мати, – а до школи ходити вже й не хочеш?

– Що мені та школа – хліба дасть? – старує десь у куточку Василько, перекладаючи бляшки та скельця.

Увечері до хати посходилась уся сім’я: батько, мати, два старших брати, сестра-дівка. Після вечері батько сів край столу, схилився на руку, глянув на матір, на дітей та й промовляє:

– Хай його батько стеряється!.. Не хочу вже робити: ось і ноги подерев’яніли, спину ломить, руки болять, – старий роблюся вже!.. Треба, мабуть, женити котрого-небудь із хлопців та й хазяйство з рук передати. Нехай хазяйнують молоді, а нам уже зі старою й відпочити можна!

Василько сидить на підлозі біля вікна, немов дивиться на місяць, як він срібні свої ріжки вистромив над вербами; а сам усе ж вухо наставляє, щоб почути батькову мову.

– Тільки котрого б нам із трьох женити? – міркує батько далі. – Миколі он на осінь у москалі треба йти, Петро не скінчив ще науки своєї… хіба Василь? Він уже й до хазяйства більше має охоти, ніж до вчення.

Василько спідлоба поглянув на батька й знову дивиться у вікно, немовби не про нього й річ…

– То як ти скажеш, Василю? – звернувся вже до нього батько. – Тебе будемо женити чи, може, почекаємо, поки Петро школу скінчить?

– Ги!.. – засміявся Василько, соромливо закриваючись рукавом. Батькова розмова йому до вподоби, проте він стережеться, чи не жартує батько.

– Ну, то чого ж там сміятися! – промовляє поважно батько. – Кажи: коли женити – будемо женити, коли ні – почекаємо.

– Кажи, Васильку, – то, може, сьогодні де-небудь і засватаємо дівчину, – обізвалася й мати.

Василько оглянув усіх – ніхто не сміється.

«Чому б і справді мені не женитись?» – подумав він собі. Було б добре, коли б у його була жінка: обід варила б йому, сорочки прала, а він лежав би собі на печі та погукував би до неї: «Стара, а принеси вогню, я люльку запалю!..»

– Ну, то як же? – казала мати. – Хочеш одружитися?

Василько витер рукавом носа, почервонів трохи й промовив, закриваючи рот рукою:

– Хо-чу!..

– Ну, от і гаразд! – каже батько. – Тепер тільки молоду треба йому вибрати. Чи, може, в тебе вже є на приміті яка?

А в Василька й справді є вже одна дівчина на думці. Давно вже сподобалася йому чорнобрива Ганна – ще тоді, як вирятувала його з багнюки, як він був загруз колись, повертаючись із церкви. Тоді Ганна врятувала спершу його самого, потім його чоботи, що тільки халявки визирали з калюжі; втерла йому носа, заплакане обличчя та на додачу й поцілувала ще.

– Ганну хочу, – промовив Василько сміливіше.

– Ганну, то й Ганну, – згоджується батько, – тобі видніше. Та коли казати правду, то й дівка вона хороша: доброго роду, й на вроду гарна, і здорова… та, може, ще й приданого сот п’ять дадуть!.. Поможи тобі боже, Василю!

Василько знає, що тут йому слід було б подякувати батькові, та чогось соромився й тільки чмихнув носом.

– Ну, то не будемо ж і гаятися, – каже далі батько, – будемо зараз одягатися та й по рушники підемо!.. Подай-но йому Петрову свитку! – гукнув до матері.

Мати стягла з жердки свитинку, червоного пояса – кличе Василька одягатися. Василько зліз, узяв палець у рот, боком виходить на середину хати. Трохи немов соромно йому, ну та в новину це, – то й не дивно. Одягла його мати в свитину, поясом підперезала, у кишеню поклала батькову люльку, папушу тютюну за пояс застромила. Батько взяв зі столу хліб, дає йому під пахву. Взяв Василько той хліб, обома руками вчепився в нього, насилу вдержить.

– Ну, сину, помолимося богу й підемо, поки зовсім не спізніло, – каже до його батько. – Тільки треба тобі ще дещо сказати, попереду, як іти. Чи будеш же ти за мене в громаду ходити, податки платити?

У громаду ходити – Василько залюбки ходив би, а от податки платити – то вже й не до душі йому…

– А де ж я грошей візьму? – запитав він.

– Як де грошей візьмеш? – дивується батько. – А ти ж будеш заробляти! Будеш орати, сіяти, косити… Ти ж тоді хазяїном будеш у нас. Ми тебе всі будемо слухати.

– Е-е!.. – протяг Василько з непевністю.

– Будеш уже сам усе робити – себе й жінку годувати й зодягати, сестру заміж віддаси, а мене з матір’ю до смерті доглядати мусиш. Будеш доглядати? – перепитав батько.

Василька в жар кинуло, а вуха зашарілися. Він уже й не радий був, що розпочав таку справу!

– Я не хо… – промовив він і схлипнув. Очі зразу налилися слізьми.

– Ну, а як же, сину? – ласкаво й тихо казав батько. – Хто ж нас із матір’ю стане годувати та доглядати? Поки ми здужали – робили, вас усіх годували, до розуму доводили, а як постаріли, то не вже ж ти поженеш із хати, щоб ми з торбинками пішли попідвіконню?

Василькові зробилось і боязно чогось, і, боже, як шкода тата з мамою…

Хліб випав у нього з рук, і він на всю хату так і заголосив:

– Я ма-а-лий ще!..

Усі, що були в хаті, далі не могли вже втерпіти й весело зареготали.

Василько глянув кругом і зрозумів, що то все були жарти. Він із радощів аж сам засміявся. Потім засоромився, закрився руками та, скинувши Петрову свитку, вистрибом так і метнувсь на піч!

Часто після того питали його:

– А що, Василю, швидко будеш женитися? Василько було помовчить трохи, а потім поважно одмовить:

– Так-то й женитись!.. Там тобі така морока, що нехай його й кат візьме!..

«Уют» №31-28.07.2022