Свідок

«Погляд часу» №14-2019

За вікном повниться бруньками весняна ніч, а у просторій, гарно вбраній кімнаті на ліжку, обмощена подушками, сидить бабуся. Всеньке її життя попливло перед нею, ніби річечка, тиха та спокійна. Незважаючи на те, що через два тижні їй мало виповнитися вісімдесят чотири роки, бабуся була дуже гарною: одягнена у все біле, щаслива усмішка цвіла на вустах. Думки повільно, але чітко та ясно пропливали в її уяві. Вона відчувала, що настає та урочиста мить, яку підсвідомо чекала. Ні, не чекала – жадала вже давно. Внучка, що забрала стареньку бабусю до себе і доглядала її останні чотири роки, спала в сусідній кімнаті. Але старенька не кликала – вона поринула у своє минуле.

«Ой, як же мені зараз добре! Як же довго я чекала цієї миті! Звичайно, внучка дуже зажуриться, коли я піду… Гарно мені тут живеться, думаю, що коли є рай, то він отут, на землі, зараз і є. Тепло, добре. Нагодована, доглянута, та головне – всі тут люблять мене.

Народилася я 18 березня 1905 року в родині залізничника Пилипа Надточія на станції Рублівка. Батько на державній службі отримував царське жалування. Було в мене ще двоє братів та сестра. Мама померла, коли мені було шість років, а у дванадцять – не стало батька. Була я найменша, то мене до себе забрав брат Іван, що теж жив у Рублівці. Мав він жінку Килину та двійко діток.

Почалося моє сирітське життя. Ой, і нелегким воно було: хоча все робила по хазяйству, дітей їхніх гляділа, невістка Килина увесь час дорікала шматком хліба. Та я, було, тихенько співаю собі, а вже як стане дуже важко, то поплачу, щоб ніхто не бачив. Гуляти на вулицю не ходила, бо й вийти не було у чому. Втішало ж єдине – всі казали, що я дуже гарна. Сама невеличка, чорноброва, з великими карими очима. Чорна коса нижче пояса, товста, мов праник. Килина сердиться, коли племінники обціловують мене: «Яка ви, тітуню, гарна, мов квіточка!» Я ж їх любила, жаліла, то і вони мене. Якось брат був обізвався, що пора мені справити гарний одяг, то невістка сказала: «Вона й так, як сонце світить, її й у ганчірці побачать! Та ще поки мала…»

А воно так і сталося. Як ото в пісні співається. Рано-вранці йшла від криниці, несла воду – два відра на коромислі. Солов’ї біля криниці на калині витьохкують один за одним – піснями озиваються, пару собі шукають. А моя душа ніби відчувала щось, якісь бентежні передчуття наповнювали серце… Вже біля самого нашого двору наздогнав мене хлопець, що їхав на коні, попросив напитися. Я винесла кухлик з водою, ледь тремтить рука, а на нього і глянути не посмію. Він дякує за воду і питає, як мене звати. А я мовчки голову нахилила, а сльози так і ринули з очей… Він теж мовчки сів на коня та й поїхав. Одягнений був гарно. Коли ввійшла до хати, брат спитав, хто то був. А невістка вколола, кажучи, що не про нас той парубок. Що то багатій Черевань, у якого четверо братів та сестра. Всі дуже багаті люди.

А вже в суботу до нашого двору під’їхала підвода: коні, мов змії, і на ній той самий парубок. Я на нього у вікно роздивилася, поки він ішов. Міцний, високий, а гарний – що і ввісні не зустрічала. Зайшовши, він сказав, що звати його Іваном Степановичем, що він із багатого роду Череванів, які колись заснували хутір Черевані; приїхав просити моєї руки, бо коли зустрів мене з водою, я йому дуже сподобалася. А Килина ж зраділа: «Ми не проти, тільки в неї все багатство, що на ній. Вона сирота, то й живе у нас приживалкою…» На те парубок відповів, що в людей уже розпитав про мене і все знає, і що йому не потрібне багатство, а потрібна розумна та гарна жінка… Коли я не проти, то він зараз же і забере мене з собою. Втрачати мені було нічого. То я зв’язала у вузлик свої пожитки, сіла, немов увісні, на підводу, та ми й поїхали… Дорогою я мовчала, а Іван мені одне сказав, що як побачив мене, то одразу відчув, що без мене світ йому не милий і, що, скільки житимемо, – сльоза не впаде з моїх очей, ніколи не зобидить – такого я ще у житті не бачила! Велика хата на дві половини, комори, погріб, клуня, через дорогу – тік, кошари, стайні, великий садок, млин.

Узяв мене Іван за руку і повів до хати, а там – мати та сестра Пистина. Батько його помер кілька років тому. Я стояла зі своїм вузликом і боялася очі підвести. Бо лише тепер збагнула, що наробила зопалу, погоджуючись їхати на цей хутір. У хаті було багато та гарно прибрано. Стояли великі ковані скрині, вся хата в рушниках, у дорогих іконах. Мати сиділа під образами за столом. Іван підвів мене до неї і сказав: «Ось, мамо, я привіз собі дружину в хату, а вам – невістку. Іншої не хочу. Якщо любите мене, то полюбите і її… Мати благословила нас і відвела у другу половину хати через сіни, де виділила нам житло та при цьому й сказала, що тут усе – тепер наше. Була там скриня повна всілякого добра, посуд, постіль. На найближчому ярмарку мене одягли, як личить бути одягненій молодій дружині заможного господаря. І зажили ми з Іваном у добрі та любові…

Його батько перед останньою дорогою відділив усіх чотирьох братів – Павла, Луку, Григорія та Михайла. Івана ж залишив при матері, на родинному дворищі. Кожен брат мав свою землю, своє хазяйство. Лише тік з усіма машинами, реманентом, стайні з худобою, кошари були залишені за Іваном, щоб не розпорошувати міцне господарство, як повелося із покоління в покоління. Брати жили дружно, під час польових робіт спільно користувалися машинами, реманентом, а також постійно могли користуватися млином.

Матері не стало через два роки, зовиця пішла заміж. Господь дав прожитии мені у добрі та злагоді дванадцять років. Іван гарно співав і грав на гармошці. Роботи вистачало, але жили ми в радості. Мали шість десятин своєї землі й орендували багатенько. За дванадцять років народилося у нас трійко діточок: 1925 року – Антоша, 1927 – Рая, а 1932 – Валя.

Але під час колективізації старші брати не бажали віддати нажите потом та кров’ю своє господарство до колгоспу; їх заарештувало ГПУ. Павла розстріляли зразу, а трьох інших відправили до Сибіру. Найменший, Іван, не став сперечатися – віддав до колгоспу усе господарство і млин, що був через дорогу. А також стайні, кошари, хліви з худобою та птицею. Нам залишили двір із 0,25 гектара землі. На основі нашого господарства створили колгосп «Згода». Та вночі 31 березня 1933 року забрали в ГПУ і мого Івана. Влада відібрала у нас усе, що було нажите тяжкою працею не одного покоління працьовитої родини Череванів. Не зачепили лише того, що було в хаті. Як сьогодні пам’ятаю, коли пішла я вдосвіта у Глобине у ГПУ, щоб дізнатися про чоловіка, а мені сказали: «Іди звідси і забудь, що і був такий, а то разом із дітьми підеш слідом…» А діток троє, одне – немовлятко.

Коли повернулася додому, то там уже похазяйнувала «місцева влада»: забрали все, що можна було винести, – одяг, посуд, постіль, меблі. Вигребли все. Та найстрашніше було потім. Уночі прийшли «активісти» з Пирогівської сільради, щоб познущатися наді мною, як вони казали, «недоступною красунею». Тоді я здогадалася, що мого Іванка вже немає живого, бо інакше вони б побоялися це вчинити. Погрожували – коли кричатиму, повбивають дітей. Я не проронила ні звуку. У ту ніч душа моя померла.

Лежу хвора, опухла від голоду, діти такі самі – побіч. Уже і їсти не просять, п’ють лишень воду. Не стало найменшенької Валі, і рочку не було… Взяла я її на руки та й понесла в садок, поховала, як змогла. А в мене шкіра на ногах тріскається, сукровиця із ран біжить… Цієї ж ночі навідалася сусідка Маруся Ковтун, яка таємно від рідних свою вечерю нам принесла. Потім ще приносила, так ми і вижили. Працювала в колгоспі на найтяжчих роботах. А там – війна, гірке існування. У дев’ятнадцять літ, десь під Ленінградом, пропав безвісти Антоша. Залишилася я з дочкою Раєю. Тепер в онучки доживаю своє життя.

Ой, як же мені зараз добре на душі, як легко! Усе життя промайнуло перед очима, мов стрічка кіно. Але як мені гарно тут жити, та дуже хочу до свого Івана!..»

Усі сумні довгі роки жила надією на зустріч із ним. Тішилась кожному прожитому дню, що наближав цю нашу зустріч. Цим і жила.

…Через вісімнадцять років, після смерті бабусі, в архівах СБУ, у документах, які на прохання онучки їй дозволили подивитися, вона прочитала, що її дідусь, Черевань Іван Степанович, 1901 року народження, бухгалтер-статистик, за брехливим доносом місцевих «активістів» 31.03.1933 року був заарештований і відправлений до Харківського ГПУ як «ворог народу». Двадцять три доби над ним постійно знущалися, вимагаючи підписати зізнання у звинуваченні. Онучка гортала ті протоколи допитів і на жодному він не визнав себе винним. На місці підпису заарештованого він писав: «Я – не ворог народу, я – господар». На перших протоколах допитів ці слова були написані гарним рівним почерком, далі – гіршим, а вже на останніх аркушах почерк став нерозбірливим, але ті ж самі слова залишилися: «Я – не ворог народу, я – господар». Зламати його волю катам не вдалося. Засудили його 22.04.1933 року на три роки каторги. Та у жодному із концта борів, що були тоді на території Радянського Союзу (підтверджено отриманими онучкою довідками з України, Росії, країн СНД), в’язня Черевань І. О. не було. Нескореного знищили десь там – у катівнях ГПУ…

І. С. Черевань був реабілітований лише 05.04.1990 року спеціальною комісією, тобто визнаний невинно знищеним. А в 2007 році ще одна «комісія» постановила виплатити онучці, як спадкоємиці дідуся, репресованого та реабілітованого, – 112 гривень 50 копійок компенсації за моральну та матеріальну шкоду… Та за отримання цієї «спадщини» – за її оформлення треба було сплатити 107 гривень у державну казну… Онучка відмовилася від того «спадку», вважаючи це знущанням над собою та наругою над пам’яттю знищеного роду Череванів.

Катерина Швидка, Полтавська обл.