Світ із нами

Розмова з іноземцем, який у режимі 24/7 живе Україною.

Тричі на рік – на Різдво, Великдень і День Незалежності – американський ревматолог, меценат Михайло Левко приїжджає з заокеанського Нью-Джерсі в Україну, на землю батьків, яку вважає другою своєю батьківщиною. Пан Михайло приїхав в охоплену війною Україну, щоб разом з її громадянами відзначити день народження нашої країни. А у ці дні з затамованим подихом, як і всі українці, слухає втішні новини про фронтові перемоги…

Американський ревматолог, меценат Михайло Левко

– З якими відчуттями ви їхали цього разу в Україну?

– У такий складний час дуже хотів побути з українцями. У Львові вперше у житті почув сигнал повітряної тривоги. Сидів у ресторані – і раптом сирена. Дзвонить моя стурбована родичка, просить бігти в укриття.

На початку мого нинішнього перебування в Україні було багато повідомлень про можливе різке загострення ситуації. Великі небезпеки прогнозували на 22-24 серпня. З Америки моя рідня просила дослухатися до застережень і покинути Україну. Але я не зробив цього…

– Ви вражені тим, як галицькі волонтери за пожертви громадян купують для фронту позашляховики…

– Їх у вас тут жартома називають «бандеромобілями». Увесь світ уже дізнався про ці акції, всюди звучить ім’я Бандери. Люди з усього світу, зокрема мої знайомі з Польщі, дають пожертви на ці автівки для українських воїнів.

– А громадяни США, наша українська діаспора долучаються до неї?

– Аякже! У США засновано фонд допомоги України, до якого роблять внески різні громадські організації. Світовий конгрес українців зібрав приблизно 30 млн доларів.

– Ви побували на українському весіллі…

– О, це було зворушливо! Виходила заміж Софійка з нашої родинної лінії Ярмол. Не забуду момент запрошення на весілля: прийшли дві дружки в українських строях, вклонилися, просили прийти на гостину і привітати молодят. Я тішився, що, незважаючи на певні обмеження, пов’язані з війною, українські традиції на весіллі збереглися: святкові короваї, обрядові пісні, велична церемонія у храмі, ікони і благословення батьків. Особливо вразило, коли, виходячи з церкви, молодята кидали цукерки… У нас такого немає. А які у вас розкішні столи! В Америці з таким розмахом не святкують…

– Як американці сприймають сьогоднішні події в Україні?

– Не так давно я у своїх лікарських справах був у Кентуккі і пересвідчився, як глибоко там переймаються війною в Україні, найперше – представники середнього бізнесу. Їх дуже вразили трагедії Бучі, Ірпеня, Маріуполя…

Завдяки неймовірній енергії, стійкості українців про них знають у світі, ними захоплюються, їм допомагають. Багато американських установ, одна поперед одною, намагаються надавати допомогу Україні.

– Ваші пацієнти про цю війну знають?

– О, так! Одна з таких жіночок, пані Дана, дала на оборону України 20 тис. доларів. Для збору коштів вона виготовляє віночки з квітів з українською символікою і продає їх на аукціоні.

Був ще один зворушливий випадок. 95-річна мати моєї адвокатки (сама походила з Польщі) перед смертю попросила, щоб замість квітів на її похорон люди переказували гроші на допомогу Україні. Зібрали десь 50 тис. доларів…

Мені було приємно, коли президент США Байден заявив, що Америка прийматиме українських біженців – раніше діаспора зверталася до нього з такою пропозицією. Багато американців висловлювали бажання стати спонсорами такого прийому.

– Які зміни у поведінці наших людей побачили під час війни?

– Українці стали згуртованішими. Кожен хоче чимось допомогти, щоб наблизити перемогу. У перші дні свого приїзду я зустрівся з вдовою воїна Андрія – на 40-й день його загибелі. Велике горе пережила та жінка! Я казав їй продовжувати життя, не жити тільки негативними емоціями. Казав: «Не можна бути весь час у жалобі. Тобі треба піднімати трьох дітей…» Життя має перемагати. Людина повинна заново знайти себе, не замикатися у своєму горі. Треба знайти нові сили і займатися добрими справами.

Часом чую від американців: в Україні – війна, а люди співають на вулицях. А я захоплений цим. Бо це теж патріотизм. Відповім тим критикам: вам у вашому трояндовому городі легко аналізувати, легко засуджувати. А жити тут – їм. Приїдьте сюди – подивіться. Попри війну, українці співають. Значить, мають надію на нове, щасливе життя.

Іван Фаріон

«Погляд часу» №40-6.10.2022

Газета "Уют"Газета "Погляд часу"Газета "Задавака"

FacebookTwitterPinterestViber

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *