Світ не почув би Карузо…

Один психолог сказав: «При кожній нагоді – беріть свою дитину за руку! Пройде зовсім небагато часу, і вона зовсім перестане протягувати вам свою долоньку!».

Батьківська підтримка дітей

Усе, що ми робимо у житті наших дітей, повертається сторицею. Якщо дитина зростає в довірі – вона теж вчиться довіряти іншим, якщо малюка люблять і підтримують, він сам стає уважним і турботливим.

Але є страшні помилки, які дорослі роблять під впливом гніву чи байдужості, не подумавши, чим це може відгукнутися в маленькій дитячій душі…

Ми дуже сильно ображаємо наших дітей, коли:

Не розуміємо. У 13 років я закохалася. Миколка був відмінником – самовдоволеним і підлим. Але мені здавалося, що він – ідеал. Однак ідеал зовсім не звертав на мене жодної уваги, і я плакала. А мама, намагаючись мене втішити, несла повну нісенітницю: «Та ти що! Це так несерйозно. Через рік усе пройде!». А мені зовсім не хотілося, щоб мій стан закоханості проходив. Потім я побачила цю ж картинку у фільмі «Вам і не снилося»:

– Мамо, я люблю Катрусю!

– Ой, не сміши. Таких Катрусь у тебе буде мільйон!..

– І чому ви, батьки, все заздалегідь за нас знаєте?

Не підтримуємо. Маленький Карузо прибіг зі школи в сльозах: «Мамо! Учитель співу сказав, що у мене голос, наче вітер у трубі завиває!». – «Ну, що ти, синку! Не слухай нікого. Ти співаєш, як найпрекрасніший соловей на світі. Я це точно знаю!»

Страшно подумати, що світ міг би ніколи не почути великого тенора, якби не ця мудра жінка. Постійно повторюйте своїм дітям: «Ти можеш! Ти з цим впораєшся!» – це дуже окрилює.

Порівнюємо з іншими дітьми. «Подивися, яка Анечка – чистенька й акуратна. Не те, що ти – порося!». Знайомо, чи не так? Одного не можу зрозуміти: чого хочуть домогтися матусі, вимовляючи ці слова? Крім ненависті до Ані, тут важко викликати інші емоції…

Насміхаємося! Ми з маленькою сестричкою зайшли до крамниці. Сестрі було 3 роки, її обличчя було розфарбоване плямами зеленки: підхопила вітрянку. Продавчині, які не мали чого робити, повернулися до нас і розсміялися: «Ой, яка красуня до нас прийшла! Ви тільки подивіться!». Мені в голову прийшла тільки одна думка: де б поблизу взяти автомат і розстріляти їх?..

Ображаємо словами і вчинками. У 8-му класі я вважала себе повністю дорослою і самостійною дівчиною. Одного разу ми засиділися з татом над геометрією, яку мій мозок геть відмовлявся розуміти. І тоді тато зі злості ляснув мене… по сідницях! Це було не стільки болісно, скільки неймовірно прикро! Я довго з ним не розмовляла. А він не міг зрозуміти, чому це так сильно мене зачепило…

Ірина Дніпровська, психолог

«Уют»  №32-5.08.2021

Газета "Уют"Газета "Погляд часу"Газета "Задавака"

FacebookTwitterPinterestViber

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *