Світла правди в тунелі не видно

Світла правди
Світла правди в тунелі не видно

Коли болячки допікають тілу, то бодай тимчасовий порятунок знаходимо в уколах, примочках, таблетках. А як болить душа — вони безпомічні. Брехня, негаразди, обкрадання болем осідають у свідомості. Біль душі невиліковний. І тільки дивуєшся, чому сьогодні скрізь панує несправедливість.

Вона криком кричить з екранів телевізорів, із газетних шпальт, здіймаючи галас, викриваючи злодіїв, хабарників, нечистих душею сильних світу цього. А результат — милосердя правоохоронців, усепрощення і всезабуття. Крадії мільярдів відкуповуються мільйонами і повертаються в свої крісла або вимочують зажирілі тіла на найдорожчих курортах світу. Хоча б один екстра-злодій за останні роки подивився на небо через загратоване вікно? Але ж ні.

Болить душа, бо щодня ота проклята з косою відраховує жертви. Гаряча кров патріотів багрянить святу землю, яку вони захищають. І це кровопролиття в нас досі не називають війною. Бо війна тільки для тих, котрі вже п’ятий рік у спеку й холод слухають стогін землі від розривів снарядів і мін. Для матерів, дружин і дітей, котрі повсякчас просять у молитвах Всевишнього відвернути від їхніх родин біду та з тривогою чекають вістей із фронту. Не чує ні столиця, ні сотні інших мирних міст вибухів, тріскотні кулеметів. їх заглушує весела ресторанна музика.

Під час війни вулицями столиці, ще недавно политими кров’ю Героїв Небесної Сотні, крокує велелюдне зборище «однофазних» істот, котрі нехтують загальнолюдськими і християнськими нормами. А їх, наче в почесному караулі, охороняють понад п’ять тисяч поліціянтів і військовиків, витрачаючи мільйони гривень із худенької державної скарбниці.

У час війни п’ять тисяч «патріотів» (мешканців України, а не українців), мабуть, у вишиванках і шароварах, шанобли-

во вклоняючись нормам гнилої демократії, поїхали до країни агресора на футбольне видовище, щедро поповнюючи скарбницю агресивного сусіда.

У час війни потряс душу болючий факт: правозахисниця Л. Денісова оббиває пороги в’язниці, де мордують 0. Сенцова, але їм не дозволяють зустрітися. Та коли вона зайшла в продуктовий магазин біля тюремної брами, то побачила, що його полиці завалені «рошенівсь-кими» цукерками. Дожилися!

Боляче й огидно дивитися, як можновладці ллють крокодилячі сльози над тілами геро-їв-захисників України, котрі загинули від снарядів, мін і куль, виготовлених за їхні ж гроші. Невже сумління не мучить?

Іде війна. І ще за рік до політичного землетрусу — виборів — заметушилися, забігали деякі «діячі», загорланили про божественне походження сильних світу цього і вже претендують на найвищі державні посади. Без сорому і скромності вони вже бачать себе у владних кріслах, з вилами і косою вже підбирають собі уряди. Мріють опинитися в президентському кріслі й уже обіцяють, що тоді за інтерв’ю з ними треба буде заплатити 10— 12 мільйонів. Усілякі бойки, шуфричі, мураєви, рабіновичі не злазять з екранів телевізорів, критикуючи навіть землю під ногами. Та коли знову візьмуть державні віжки до рук — райське небо зійде на землю.

Немає на телеекранах місця простому, розумному трудівникові села — таких наче не існує. Проте саме вони тричі на день кладуть кожному на стіл запашний, вирощений і виплеканий власноруч кусень хліба.

Кажуть, селюків в Україні — третина від усього населення. А політика щодо них проста: швидше б зникли разом зі своїми селами. А ось земля — неоціненний і вічний скарб, на який уже пороззявляли роти і зарубіжні товстосуми. Фактом, що підтверджує це, є щорічне зникнення з карти України щонайменше десяти сіл.

У кожному районі їх поки нараховуємо 50—60. Проте тільки в двох-трьох із них є офіси орендарів, комори, машинні двори, ще жевріє життя. А в інших — цвинтарна тиша. Молоді люди в світах, а старі й немічні приречені на вимирання в селах.

Моє рідне село через п’ять років відзначатиме 800-річчя з часу першої писемної згадки про нього: славна історія, райська природа. Тепер у селі вмирають за рік десятки людей, а народжуються двоє-троє діток. На моїй вулиці колись було 18 господарств, а залишилося сім. На сусідній — з одинадцяти зосталося два. Більше 120 дворів пустують.

Безробіття вигнало людей із сіл, а до нього додалися ще й бездоріжжя і горе-медицина. Набридливо нам гундосять про якусь реформу в медицині. Господи, та від неї душа волає до правди: люди, схаменіться! Те американське диво, котре очолює міністерство «життя і смерті», настільки «реформувало» систему, що народ гуде ненавистю. Але ця пані на цьому місці комусь вигідна — і крісло її непохитне.

Реформа змушує нас обирати собі власного лікаря. А як вибрати його, коли від села до району і до області — по 70 кілометрів. До райцентру через погані дороги й автобус не ходить. Колись цю смугу перешкод називали дорогою, а тепер це — танкодром. У засніжені зими село місяцями було відрізане від світу. Одного року породілля дитинку привела на світ на санях посеред поля, в страшну хурделицю.

Нависла реформа загрозою над сільською амбулаторією. У будні й свята за будь-якої погоди вони «ремонтують» людей із дев’яти сіл.

А нехай спробує селюк потрапити в міську лікарню не обманним шляхом. Не вийде. А якщо й потрапить, то місячної пенсії вистачить на три-чотири дні лікування. Коли потрібна операція — шукай десятки тисяч.

Дискримінація селян гнітить. В обласному центрі й у громадському транспорті селяни мають платити більше. А ціни в сільських аптеках на десять відсотків вищі, ніж у Тернополі. Ніби ми заможніші. Ціни на ліки й лікування в нас захмарні, порівняно із зарубіжними. Але за кордоном рівень життя людей у рази вищий.

Рятуючись від передчасної дороги у вічність, селяни ще хапалися за корову, але її молоко стає непотрібним, як і вона сама.

На всі свої листи хоча б про ремонт доріг селяни отримують відписки: немає грошей. Господи, заради кривди і справедливості, якби опухлі від багатств «уболівальники» за народ поділилися б із ним бодай мізерною частинкою награбованих грошей, то надія на порятунок села з’явилася б.

…Уже починається гризня між можновладцями за правлячі крісла, накочується хвиля обіцянок. Але народ знову залишиться обманутим, як і завжди. Тому й болить душа, що світла правди в кінці тунелю не видно. Надія — лише на милість Отця Небесного.

Григорій ШЕГЕРА.

Газета "Уют"Газета "Погляд часу"Газета "Задавака"

FacebookTwitterPinterestViber

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *