Така її доля
Таня закінчувала школу і мріяла стати вчителькою англійської мови. Дуже любила розмовляти іноземною мовою, хотіла й діток цього навчати. Але доля вирішила інакше.
Якось раптово на маму звалилася ціла купа хвороб, і серед них – найстрашніша. Матінка ослабла, лікування не давало помітних результатів. Ледве ходила хатою. Як же залишати її саму з батьком? Потрібно ж і на городі працювати, і в будинку лад наводити. Про навчання не було й мови. За рік поховали маму…
Батько дуже зажурився і теж занедужав. Сестра навчалася в місті, додому часто не могла приїздити. І тому Таня взяла на себе обов’язок доглядати й батька. У повсякденних клопотах пролетіло ще два роки. Поховали батька. Сестра тим часом вийшла заміж, народила донечку. Але пологи були важкими, після них вона важко захворіла. Добре серце Тані не могло залишитися осторонь її біди. І вона переїхала жити до сестри, щоб їй допомагати й доглядати дитину. Знову довелося забути про свою мрію навчатися, хоча з гіркотою в душі іноді думала про свою нещасливу долю.
Минуло ще декілька років, і сестру теж поховали. Своє життя Таня присвятила племінниці. Минули роки, видала її заміж. А сама? Повернулася в село, працювала, думала про рідних більше, ніж про себе. Розумна, симпатична, бідова й добра, а така нещаслива… Односельці їй казали іноді: «Коли ж ти, Таню, про себе подумаєш? Заміж уже час». А вона з усмішкою відповідала: «А я за вдівця вийду заміж та й житиму». І наче у воду дивилася…
Ранки – вітряні чи туманні, світлі чи бузкові, холодні чи теплі – зустрічала завжди в дорозі: бігла на ферму, де працювала обліковцем. І так воно в житті буває, що ходиш щодня поруч із людиною, яка колись стане для тебе найдорожчою і найріднішою, але не знаєш, не здогадуєшся про це.
Так було і в Тані. Якось непомітно, а згодом дедалі частіше вона ніби ненароком зустрічалася поглядом з Іваном. Він нещодавно поховав дружину і ходив пригнічений. Таня співчувала чоловікові. Розмовляли з ним на різні життєві теми. Згодом у їхніх душах зародилося й розквітло палке кохання. Таня й не сподівалася, що зазнає такого щастя.
«І звідки в цього небалакучого, простого чоловіка стільки ніжності й ласки?» – дивувалася вона.
Таня як на крилах літала, вся робота в неї, немов горіла. Гори перевернула б, хоча їй уже було за 45. За деякий час вони почали жити разом. Коли Тетяна прийшла в будинок Івана, його тесть, старий і набожний чоловік, радісно посміхнувся, промовивши: «Тебе, дитино, нам сам Бог послав!». Після їхнього невеселого буття оселя сповнилася веселим голосом жінки, її турботливі руки навели в усьому лад, доглядала вона й дідуся.
Варто сказати, що в Івана від першого шлюбу був син, але він не підтримував зв’язку з батьком.
Друга Іванова дружина переписала свою хату на Івана, шлюб оформили. Жили з її батьком. А потім, після смерті доньки, старий батько залишився жити з зятем.
І ось тепер Іван пропонував Тані узаконити їхні стосунки. Але вона відразу відмовилася: не штамп у паспорті тримає людей разом. Була щасливою, і того їй було досить.
Її хату вони з Іваном продали. Обдумували і планували все разом, робили все разом. Саме в той час вони втратили роботу: ферми почали розвалюватися, колгоспів не стало. Доводилося тримати багато худоби, щоб якось жити.
Півтора року щасливого життя минули швидко. А потім у чоловіка почалися проблеми зі здоров’ям. Таня хвилювалася, возила його до лікарів. Ніби спочатку й допомогли, чоловікові стало легше. А на зиму він знову захворів. І ось після аналізів і різних досліджень за допомогою сучасної апаратури пролунав страшний вирок: саркома легенів.
Жінка боялася навіть думати про те, що її чекає. Іван знову запропонував одружитися. Але тепер вона остерігалася людського поговору, мовляв, вигоди шукала. Так і залишилася неофіційною дружиною. Скільки вона пережила за ті декілька місяців, лише Бог знає! У боргах потонула, адже потрібно було Івана лікувати. Але він танув, наче віск… І ось навесні, коли вся природа пробуджувалася, все починало розвиватися, цвісти, чоловік згаснув, наче свічечка, на руках у своєї коханої Тетянки. Згасла й надія на щастя в бідолашної жінки.
Поховали чоловіка, відбули поминки. Приїхав і його син провести батька в останню дорогу. Тетяна наготувала йому гостинців, ще й сотню дала, хоча не одна тисяча боргу висіла за нею. Син поїхав. Залишилися вони вдвох із дідом у хаті. Двоє чужих людей…
Поки ще справляли дев’ятини, сороковини, було спокійно. Тетяна навела лад на городі, продала худобу, повіддавала борги. Ось тоді й почалася катавасія.
У діда було ще дві доньки. Одна в цьому ж селі жила, а друга – в місті. Почали вони Тетяні дошкуляти, наполягати, щоб вибиралася з хати. Справжню війну затіяли. Але куди піти жінці без грошей і без власного житла? Часом одна з доньок приходила і влаштовувала скандал, аж до бійки. Дід мовчав. Це найбільше обурювало Тетяну, адже вона доглядала його, варила йому їсти, прала одяг…
Куди піти? Зверталася до адвоката. Але ніяких прав вона не мала в цьому домі, хоча колись гроші від продажу її хати пішли на ремонт цієї господи. Як бути? Одна з доньок забрала старого батька до себе, але не прожив він у неї й двох місяців, як відправила його до другої, в місто. А Тетяна ж стільки років мирилася з ним і не сварилася…
Настала весна. Справила Таня рік після смерті чоловіка, поставила пам’ятник на його могилі. Усе – як і слід порядній дружині. Сама, ніхто не допомагав. Далі жила в цьому будинку. Іванів рідний син оформив документи на спадщину, адже хата була велика й гарна. Та добра душа в нього, у суперечки не вступав.
…Нарешті після довгих пересудів і розмов у сільраді вирішили, що Тетяна виплатить за хату гроші й житиме в ній.
Ось така доля цієї жінки. І чому так у житті буває: один живе, як по воді пливе, а другий увесь час ніби у вирі крутиться, увесь час тоне?..
Валентина Кунденко
«Погляд часу» №4-26.01.2023
