Така її доля

доля

Багатьох людей у селах знають на прізвиська. Навіть забувають їхні імена й прізвища. Буває, «йдуть» за людиною прізвиська ще від дідів-прадідів. Трапляються в одному селі люди з одинаковими прізвищами, та їх розрізняють за прізвиськами. Ось, наприклад, Ярослава Кота всі у селі називали «Марцьовий», а його однофамільця Павла Кота кликали по-чудернацькому – «Ляпундра». Ніхто не знав, що означає це слово, та один старенький чоловік пояснив: якийсь прародич Павла перекрутив «полундра» на «ляпундра» – і воно помандрувало за всіма його рідними крізь покоління…

Галинка-Соломинка

Тоненьку, мов билинка, Галю у селі називали Соломкою. Не раз можна було почути: «Олена? Яка Олена?..» – «Яка, яка… мама Соломки».

Галинці було тільки 11 років, як селом прокотилася страшна звістка: «Горе яке, горе! Мама і батько Соломки втопилися в озері, рятуючи одне одного». І двоюрідний брат батька, дядько Мирон, забрав сиротинку до своєї сім’ї, де було аж четверо дівчат різного віку.

Галя мала величезні очиці кольору достиглих слив, кучеряві каштанові коси. Була тихою, слухняною, доброю, ніколи ні на кого не сердилася. Як навчалась у восьмому класі, товариші піджартовували над нею піснею «Несе Галя воду», бо й справді барвінком «вився» довкола дівчини Іванко.

Із роками він став кремезним, але надзвичайно лагідним, душевним юнаком і ставився до Галі, як до сестри. Мав п’ятеро рідних братів, серед яких був наймолодшим, і завжди мріяв про сестру. Таку, як Галинка-Соломинка, бо вона вирізнялася з-поміж крикливих і вреднючих дівчат із його класу тим, що була сором’язливою і доброю.

Після закінчення десятирічки у рідному селі поїхав Іван до міста. Там навчався і працював. А перед тим, як пішов на службу до армії, сказав Галі: «Дочекайся мене, Соломинко-билинко. Підростай».

Галинка закінчила медучилище та повернулася на роботу у сільську амбулаторію. Мешкала й далі у дядька Мирона. Одна з його дочок уже вийшла заміж та виїхала у сусідній район до чоловіка. Друга дочка ось-ось мала побратися з хлопцем із рідного села, який поставив майбутньому тестеві умову: «Мушу жити у вас, але хай Соломка, та Галька, шукає собі інший прихисток». Мирон не сперечався, адже його доця була вагітною.

Справив друге весілля, прийняв зятя. А через три місяці задзвеніло селом: «Чули? Чули, Соломку засватав Гриньо? Наш Гриньо! Наш Грицько буде одружуватися із Соломкою».

Гриньо

«Наш Гриньо» був красенем, рухливим, експресивним, здавалося, і хвилинки не міг на місці встояти. А що працьовитий – усе горіло у його руках. Любили Гриня люди, бо не пив, не курив, добре господарював і допомагав у всьому всім, хто просив. А тим проханням кінця-краю не було:

– Гриню, завтра їду у лісництво, дрова виписав. Поможеш?

– Гриню, хочу свинку заколоти. Прийдеш?

– Гриньку, мені треба скирту скласти!

– Гриню, пральна машинка поламалася. Хто ж мені її поремонтує, як не ти, Гринюсю?

А як Гриця поважали і любили всі дівчата, молодиці, вдовиці! Був уважним, добрим до жіноцтва, та не одружувався, хоча вже й 45 добігало. Тепер ось жениться! І на кому?! На Соломці! Та він з її татом кавалєрував. На танці разом ходили. Що ж то таке діється? Здурів на старість чи що?

Галинці ж лише вісімнадцять. Тільки працювати почала. Така молоденька. Сиротиночка. Галасували, перешіптувалися, обмовляли, судили люди: «Щось наш Гриньо таке чудить!» Учудив – одружився. Щоправда, тільки розписався з Галею. Ні вінчання, ні весілля не було.

Гриньо турбувався про Галинку, та мав до неї тільки запізнілі, досі незвідані батьківські почуття. Коли дивився на її тоненькі ручки, в її великі очі, у яких віддзеркалювалися зворушливо дитяча вдячність і сором’язливість, хотів захистити цю юнку від усього світу.

Гриньо звикав, що має дружину, що у хаті чисто, завжди є смачна їжа. Галинка вже перестала його соромитися, але фізичної близькості між подружжям не було. Обоє часто розмовляли вечорами, а потім розходилися по своїх кімнатах.

Прокидаючись уночі, Гриньо часто згадував своє дитинство: красуню матусю, котра пішла на Небеса, коли він щойно закінчив перший клас. Через два місяці батько підчепив якусь молодичку й гайнув у світи, залишивши малого Гриня на бабусю. Він пам’ятає, як вона плакала, просила тата: «Залишайся тут, Петрусю, адже дитинка, Гриньо, круглою сиротою буде. Я ж не зможу». У відповідь на бабусине прохання батько грубо, безсердечно сказав: «Ваша дочка померла. Я що, також маю тут здохнути? Мені потрібна жінка. Синові висилатиму гроші». І поїхав. І ніколи не писав та не давався чути.

Понад п’ятнадцять років тому Григорій узявся шукати батька. Було йому тоді 32, саме померла бабуся. Підтримувало хлопця подружжя Рузанчиків – батьки Галинки. Гриньо товаришував із її татом Романом ще з дитинства. Тож не дивно, що впродовж життя хотілося йому захистити Соломку. Мав борг перед товаришем, та й розумів дівчину, як ніхто.

Як батько з донькою

Минуло чотири місяці з часу одруження Галі й Григорія. І в їхню сім’ю ввірвалася біда. Чоловік пішов допомагати сусідові перекривати хату, й уже перед самою «квіткою» один необачний крок перекреслив усі його мрії та плани. Упав Гриньо з висоти. Потрапив до реанімації. «Жити буде, але ходити – ніколи», – сказав лікар.

І стали дні та ночі для Гриня невимовно довгими. Не уявляв, як має жити далі. Але нікому не жалівся. Галя ж турботливо, віддано, ненав’язливо доглядала за чоловіком. І від неї теж ніхто не чув нарікань. Однокласник Гриня Богдан щодня надвечір приходив, щоби помити й переодягнути товариша.

Сільське жіноцтво ґелґотало, як зграя гусей. Але не тих, котрі врятували Рим. Жінки нагадували галасливих гусок. Думали, що праві, що все знають, а насправді.

– Галька тепер стала така гарна. Що, буде з калікою жити?

– Дивіться, вже два роки возить його у візку.

– Хіба буде каліки триматися? Дітей нема. Та й Іванко недавно повернувся. Сохне за нею.

– Нехай би Галя згрішила з кимось. Вони ж із Гриньом не вінчані.

Якось одну з таких розмов почув сам Гриньо. Жінки говорили собі під магазином, а він зненацька виїхав на візку з-за рогу. Поривчасто війнув вітер, обпік протягом, а в Григорія шарпонулося серце. Заболіло йому від тих слів.

Гриньо не почувався перед Галею винним, бо любив її, як дочку. «Доню, я прийшов! Подивися, що купив тобі», – так звертався до дружини. Тепер думав, що має робити. Досі вважав, що люди йому співчувають, а вони плетуть суди-пересуди. Аж раптом побачив Іванка і швидко під’їхав до нього. Почали розмовляти.

«Кого ж їй любити?»

Літо саме передавало права осені. У селі святкували День урожаю. На стадіоні зібралися майже всі мешканці. Тут експонувалася виставка мистецьких робіт сільчан, столи вгиналися від наїдків і напоїв, звучала музика, линули пісні, молодь гуртувалася у танці. І нараз усі затамували подих, бо заспівав Гриньо. Він багато років брав участь у сільських концертах, мав сильний, чуттєвий голос. І тепер ось під’їхав своїм візком під саму сцену і співав:

Така її доля… О, Боже мій милий!
За що ж ти караєш її, молоду?
За те, що так щиро вона полюбила
Козацькії очі?.. Прости сироту!
Кого ж їй любити? Ні батька, ні неньки…

Люди слухали заворожено. Здається, навіть вітерець ущух. А потім скупали Гриця у таких оваціях, яких уже давно село не чуло. «Браво!», «Молодець!» – захоплено вигукували односельці. Та Григорій підняв руку – й оплески вщухли.

– Послухайте, люди! – звернувся до односельців. – Галинка – сирота. Вона така молоденька, чиста, як сльоза. Іванку, ходи ближче! – покликав хлопця і знову мовив до громади: – Дивіться, люди, той дужий, добрий хлопець іще зі школи любить Галю. І я дуже хочу, щоби вони поєднали свої долі.

Односельці загомоніли, зашуміли, та сильний голос Гриня змусив їх замовкнути:

– Вони мені – як діти. І, дасть Бог, я ще внуків дочекаюся. Галя поки не знає, що я тут засватав її за Івана, та вдома я з нею поговорю. Знайте: не пробачу, якщо хтось щось погане навіть пікне про Івана чи Галю. Клювати їх не дозволю! Не думайте, не говоріть, що я бідний-нещасний. Не судіть нікого, люди, і несудимі будете.

А вдома Григорій завів із Галею розмову. Дівчина дивилася на нього збентежено, а з її великих очей крапотіли сльози.

– Я тебе, Гриню, поважаю, люблю і не хочу робити з нас посміховисько, – мовила Галя. – Як це так?

– Галю, дитинко, ти любиш мене, як батька. Тобі що, Іванко не подобається?

– Він мені – наче брат. Ми не зустрічалися, не цілувалися.

– Ось бачиш: ти його любиш, як брата, а я тебе – як дочку. Хотів захистити, але не зміг. Тепер прошу у тебе й Іванка захисту, опіки над собою.

– Я вдячна тобі, – пильно-пильно глянула Галя на Григорія. – Заміж виходила не з примусу. Дядько Мирон запевнив, що ти будеш мені надійним захисником. І ти справді став мені рідним, таким, як був для мене мій тато. Я ж пам’ятаю, як ви товаришували. Для мене ти – як місточок, що з’єднує мене з тим дитинством, коли ще жили мої батьки. Тепер не знаю, як ми житимемо. Ти, я і Іванко? Це неможливо. Нас задзьобають. То ж гріх.

– Ні, малечо, не задзьобають, – мовив по-батьківськи лагідно. – Не бійся, ніхто нічого не скаже. Забудуть, щойно з’являться нові приводи для пліток, нові сенсації. А ти ще така молоденька, тобі треба справжнього жіночого щастя, пізнати дар материнства. Не жалій мене. З Іванком я вже говорив. Як чоловік із чоловіком. Повір: таке кохання, яке він відчуває до тебе, – це рідкість. У вас буде гарна сім’я. А я стану найщасливішим, коли ти народиш дитинку. Іванову дитинку, бо він гідний тебе, Галю.

І невдовзі Іван із Галиною побралися, повінчалися.

***

Шість літ минуло. Сивочолий Григорій сидів у саду в альтанці, яку колись збудував власними руками, з внучатами-двійнятами Іванкою і Грицем та читав їм казку «Дике каченя». Дослухавши її до кінця, малий Григорій раптом сказав:

– Коли я виросту, всі називатимуть мене так, як тебе, дідусю: Гриньо – майстер на всі руки!

– Дідусю, – притулилася до Гриня-старшого Іванка, – а нові ноги для тебе можна змайструвати? От би завезти тебе в якусь казку, далеко-далеко, у якій би у тебе виросли нові ніжки.

І руки Гриня, такі міцні та працьовиті, обняли внучат. Притулив малих до себе, сплакнув од ніжної, теплої любові до них, до своєї сім’ї. «Людина таки спроможна зробити сама себе щасливою», – подумав. На серці стало погідно. Здавалося, тіло набирає сили. Чи здалося, чи справді струмінь життя дійшов і до його зболених ніг і – заворушилися пальці. Здалося? Чи сталося так, як у добрій казці? Гриньо не знав, проте вірив. Усе його єство переповнилося радістю, вірою, надією.

Віра Фрейчак,
с. Долина, Теребовлянський р-н

Передплата онлайн
FacebookTwitterPinterest

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *