“Таке не забувається», – висловлює свій біль політв’язень Тереса Мілян
Цю сивоволосу жінку у Слобідці більше знають як вчительку. Навчала у школі тих, котрих уже сьогодні можна назвати літніми людьми, їхніх дітей… І мало залишилося ровесників Тереси Остапівни, котрим відомо, як у патріотки склалося замолоду життя.
– Через те, що відмовилися вступати до комсомолу, мене й моїх товаришок відрахували з педучилища. Тож змушена була виїхати. Пізніше навчалася у Львівському університеті, потім перевелася на заочне відділення, влаштувалася на роботу. Моя колега, навіть колежанка, видала мене енкаведистам – розповіла, що я мала зв’язки із повстанцями.
Жахливі допити у тюрмі – виклики тільки по ночах, очні ставки із запроданцями… Однак дівчина не здалася, нікого не видала. Засудили на 25 років – молодій учительці дали більше, аніж мала від роду. Відбувала строк у спеціальному режимному таборі Кенгірі (Карагандинська обл., Казахстан). Так, так, це той самий Кенгір, який «прославився» повстанням політв’язнів.
– Кажу «прославився», але й сьогодні, за незалежної України, небагато моїх земляків про нього чули, – гірко зітхає пані Тереса. – Та й не всі хочуть знати…
І жінка пригадує страшні події 1954 року, свідком яких була.
– Таке не забувається, – каже.
…Повстання тривало 42 дні. Табір представляв собою прямокутну площу, обведену високим муром і поділену на три менші табори. Тут нараховувалося понад 10 тис. політв’язнів, близько3,5 тис. жінок. Працювати змушували по 12 годин щоденно.
– Душевний біль ще дужче гнітив наші серця, – згадує Тереса Остапівна. – Якось привезли у чоловічий табір десь із шістсот кримінальних злочинців. Начальство сподівалося, що ті ідейно розкладуть політв’язнів і почнеться бійка та різанина. І тоді з’явиться привід для другого суду. Але так не вийшло… Кілька «битовиків» вилізли на високий мур і попросили закурити. Наші хлопці, зазвичай дуже щирі і не скупі, зібрали цигарки, шматки хліба і пригостили їх. Запросили також до себе на Великдень. На свята (то якраз була Великодна неділя) українці, хто що мав, викладали на стіл. З’явилися і кримінальники та політв’язні інших національностей. Гліб, провідник «битовиків», поцікавився, за що наші сидять, а коли дізнався, був дуже зворушений. Гліб тоді ж зізнався, як табірне начальство нацьковувало їх на політв’язнів.
Домовилися разом розпочати повстання. Наші спільники взялися до роботи – вночі вони розбили мури, тож шлях став відкритий в усі табори та в ізолятор. З ізолятора вийшло чотири сотні в’язнів, які були дуже худі і безсильні. Серед них був і мій земляк – молодий хлопець Гриць Михайлишин.
Був створений комітет самооборони, до якого входили в’язні різних національностей. Хлопці виготовили радіоприймач і намагалися передавати події за кордон. Вимоги до керівництва були такими: встановити восьмигодинний робочий день, поліпшити харчування, зняти грати з вікон, дозволити писати листи до рідних без перешкод (до того можна було лише два на рік), розглядати справи політв’язнів, давати дозвіл на побачення з рідними тощо.
І ось почалося найстрашніше. Табір обступили солдати. З’явилися танки, панцерні машини, літаки-винищувачі. Енкаведисти нападали з різних боків по кілька разів на день. Жінки почергово, цілими бараками, йшли у чоловічі табори, аби заступати собою в’язнів, тому що у жінок менше стріляли під час наступу. Вночі 26 червня табір освітили тисячами ракет, а з гучномовця лунало: «Увага! Наступаємо на ворогів народу!» Несподівано з усіх боків у переходи муру рушили танки, у небі з’явилися літаки-винищувачі і водночас вдерлося багато військових. Почалася стрілянина. В’язні повтікали у бараки, та кати через вікна кидали гранати, неможливо було дихати. Ми повибігали надвір, але там на нас чекало ще більше горе, – із жахом, якого не може позбутися донині. Між двома бараками, де я була, з обох боків стояло багато солдатів зі зброєю, націленою на нас. Посередині ж «гуляв» танк із кулеметом. Народу вийшло багато, а простір – невеликий, тож від танкиста-п’яниці втекти було майже неможливо, це вдавалося лише одиницям. Мені закарбувалося у пам’яті, як один чоловік зловився руками за грати. Тоді танкіст повалив стіну, безжалісно кинувши людину під гусениці…
Розповідали пізніше, що жінки, коли рушили танки, бралися за руки і ставали проти них. Нелюди поїхали по в’язнях… Було дуже страшно – одна молода жінка вмить посивіла, а моя знайома, яку звали Параскою, втратила мову – пізніше її наново вчили говорити. Як свідчать історики, розстріляли тоді близько шестисот політв’язнів…
Здавалося, що Україна, здобувши незалежність, буде шанувати тих, хто загинув за неї. А кому і за які заслуги присвоюють звання Героя України? Це питання звучить риторично…
Я відкладаю написане вбік і телефоную до пані Тереси.
– Як Ви там? – запитую.
Привітний голос старенької:
– Кликали на зиму до себе внуки. Але між рідними стінами мені найтепліше. Тепло у хаті, тепло й на душі, затишно за столом. А мені пригадалося, як ми на каторзі святкували: дорожили своїми українськими традиціями, не зрікалися християнської віри. А після вечері колядували, вертеп ставили. Я була ангелом. Інші дивилися на все це, як на диво. Мене святою називали…
Полишає бабуся гіркі спогади там, на чужині, і знову повертається до сьогодення. Хоч одна у хаті, каже, та не почувається самотньою. Навідуються сусіди – близькі і дальні. Поговорять, допоможуть, що треба. А колишній сільський голова, добрий чоловік і приятель ще чоловіка, хоч і оддалік мешкає, але також не обходить її обійстя.
Ярослава Штокало-Пархомчук
