Талісман

Олексій задоволено розглядав свій будинок. Ось яку двоповерхову споруду придбав на березі Дніпра. Та й до столиці – рукою подати. Мрія здійснилася. Вийшов на пенсію, мав садочок, шмат землі і дах над головою. Сюди б ще господиню вправну, та не задалося. Розлучились із Людмилою вже років з десять тому. «Людмила, людям мила», – жартував він, обіймаючи. А вона дійсно була мила всім, не тільки йому.

Будинок на березі річки

Він – льотчик, вірний небу до останку. У літаку минало життя. Шаленів, коли піднімався над хмарами, купаючись у світанковій блакиті. Відчував машину кожним нервом. У різних перипетіях побував, світ побачив. Працював у цивільній авіації, останнім часом підробляв на чартерних рейсах, а тепер списали. Здоров’я почало давати збій, та й роки на спочинок покликали.

Із Людмилою познайомився ще на початку своєї кар’єри, вона працювала диспетчером. Запав, як кажуть, одразу. Кому ж така не сподобається! Дійсно, мила: і красива – очей не відірвеш, і щебетала – не наслухаєшся. Так могла підійти та заворожити, що не вирвешся. Одразу і квартиру в Києві купили, в новобудові – простору, розкішну. Двійко дітей виростили. Сім’ї віддавався сповна, тільки вдома рідко бував, усе гроші заробляв, щоб відмови ні в чому не знали. Вони і не знали, жили на широку ногу. Людмила роботу покинула, дітей виховувала, собою займалася. Виглядала завжди шикарно. Відпочивати любила за кордоном, багато країн об’їздила. А потім довідався, що її красою милується не лише він…

Розлучилися. Їй залишилася квартира. Діти свої сім’ї мають, потрапили в правильне русло і сторонньої допомоги не потребують, а його дорога привела на розкішну дачу найліпшого друга, теж льотчика. Вона більше пустувала, от і приглядав, щоб непрохані гості не завітали, а тепер викупив. Господарює. Сам із села, нудився в квартирі. Завжди мріяв яблуко зірвати у власному садочку, вина надавити з винограду.

У приватному будинку нудьгувати не будеш. Тут до всього потрібно рук докладати. От і копирсається цілісінький день. А вечорами сусід на посиденьки приходить, він теж на пенсії, працював начальником у пожежній частині, а тепер із дружиною сюди перебралися. Тепер разом і ганяють сум по закутках, обдурюють самотність: то шашлики, то лазня.

Якось був Олексій на місцевому ринку, туди з сіл домашні продукти привозять. Купив в однієї жіночки молочне, а вона заметушилася: немає двох гривень, щоб решту дати.

– Та нічого, дві гривні – не гроші, хату на них не купиш, – засміявся та й пішов.

– Та як же це так, та я так не можу, – чулося навздогін.

За тиждень – знову ж сюди, робити припаси. Аж раптом:

– Ой, як добре, що я вас побачила. Ось вам дві гривні, я так хвилювалася, що вже не зустріну.

Перед ним стояла струнка гарна жінка років за сорок і сором’язливо протягувала купюру. Олексій не міг збагнути, про що мова. За той борг він одразу забув, а коли згадав – усміхнувся:

– Та що ви, залиште їх собі, я не візьму.

– І мені чужі гроші не потрібні, – жінка вклала банкноту у кишеню його куртки і повернулася до прилавка.

Вдома Олексій не міг заспокоїтися. Виявляється, ще є такі люди – порядні, чесні, які тиждень думають, як віддати чужу копійку. Згадав обличчя жіночки – вона ще й гарненька, дарма, що працює важко. Всі дні думав про неї, а в неділю вже просто біг до молочного павільйону. Скупився, погомонів та й знову чекає наступних вихідних. Так тривало недовго. Якось вона допродувала товар. Купив все, що залишалось, і запропонував:

– А давайте посидимо з вами у кафе, я пригощаю.

Жінка знітилася, стала поспіхом складати речі:

– Ні, я поспішаю, вибачте, до побачення.

Олексій аж розгубився, такої реакції не чекав. Бачив, що цим запрошенням злякав її не на жарт, тому і залишився стояти, дивлячись їй услід.

Хтозна, що сталося з ним, але тепер він будь-що хотів ближче познайомитись із продавчинею, дізнатися про неї все. Він навіть не допускав думки, що вона може бути одружена: все свідчило про те, що сама вибирається із життєвих негараздів, важкою працею заробляє копійку, чоловічої підтримки не має. І чомусь думав, що саме така жінка може розділити його самотність. Уявляв, як вона насадить троянд, як вони будуть мати власні огірочки, помідорчики. Хотілося простого домашнього затишку, поряд – рідну близьку людину, яка б не за доларами ганялась, як його Людмила, а приготувала смачний борщ, вареники… Замріявся, а в неділю – знову по молочне. Та ні в ці, ні в наступні вихідні його чарівної незнайомки вже не було. Так минув рік.

Якось влітку, після триденного теплого дощу, сусід запропонував провідати невеличкий соснячок, що кілометрів за двадцять звідси.

– Маслюки з’явилися – косою коси, – розповідав він дорогою. – Знайомий три відра на одній галявині зібрав. Саме їх час: тепло, волога.

Поставили машину край дороги, а самі – на тихе полювання. Грибів дійсно було багато. Траплялись галявини, де півтора відра відразу назбираєш. В Олексія розбігались очі. Кидався то в один, то в інший бік, зрізав, не оббираючи сміття, кидав у кошик: удома часу буде багато, дасть раду.

І раптом, перечепившись через гілку, відчув страшенний біль у нозі. Аж в очах потемніло. Спробував стати на ногу – не може. Зателефонував сусідові. Той був неподалік, допоміг дійти до машини і повіз у найближчий медичний пункт.

– Тетяна Іванівна вас на ноги поставить, – сказав чоловік, вказуючи на будівлю сільського ФАПу.

Сусід зупинив машину просто перед дверима і побіг по допомогу. На порозі з’явилася жінка в білому.

– Ну давайте я вас огляну, – звернулась до Олексія, і очі їхні зустрілися.

Чоловік закляк від несподіванки: то була вона, його таємнича продавчиня, яка безслідно зникла рік тому. Вона теж була вражена.

– Це ви? – тільки й спромоглася запитати, отямившись.

Далі допомогла зайти в приміщення, оглянула хвору ногу.

– Вивих, я накладу шину.

За пів року Тетяна Іванівна вже господарювала разом з Олексієм у його двоповерховому будиночку. Вона дійсно чоловіка не мала, розлучилися. Виховувала доньку, яка навчалась у виші, от і змушена була підторговувати, щоб дати змогу їй одержати освіту. На заробітну плату фельдшера небагато собі дозволиш! А на ринку не з’являлася – відчула небезпеку, боялась, що знову може закохатись, а вдруге наступати на одні й ті ж граблі не хотіла. От і змінила пункт реалізації своєї продукції, хоча дуже хотіла зустріти сивого красеня. Гнала від себе цю думку, знала: такі самотніми не бувають, а з одруженими зустрічатись – не в її правилах.

– А хочеш, я тобі покажу мій талісман, – сказав Олексій, обіймаючи Тетяну.

Він підвів її до шафи і вийняв зі схованки дві гривні.

– Пам’ятаєш? Це вони причаклували мене то тебе.

– А мене – до тебе, – Тетяна лагідно пригорнулася до рідного плеча.

Ольга Блінова

«Погляд часу» №16-14.04.2022

Газета "Уют"Газета "Погляд часу"Газета "Задавака"

FacebookTwitterPinterestViber

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.