«Тату, ще не вечір…»

Тату, ще не вечір
«Тату, ще не вечір…»

«УЮТ» №25-2019

– У нас новенька учениця, – сказала класна керівничка п’ятикласникам. – Ангеліна. – Її сім’я переїхала в наше місто. Покажіть Ангеліні на перерві школу, аби не заблукала, – пожартувала Неоніла Петрівна.

Мабуть, Яків із тієї миті, коли Ангеліна переступила поріг їхнього класу, закохався в новеньку. Ангеліну посадили за сусідню парту. Замість того, щоб слухати вчителів, він підглядав за однокласницею.

З гарненькою дівчиною у старших класах хотів дружити не один хлопець. Яків також. Тільки Ангеліна була до нього байдужа. Він, аби ніхто не бачив, клав записки в її портфель. Але Ангеліна обдаровувала ніжним поглядом Тольку, який чомусь подобався всім дівчатам.

Усе ж Яків таки провів кілька разів Ангеліну додому після шкільної дискотеки. І наважився сказати, що вона подобається йому відтоді, коли вперше побачив.

Ангеліна не відповіла нічого. А Яків мовив:

– Я все одно дочекаюся тебе. Тобто, перечекаю всіх твоїх кавалерів.

Певно, у таку хвилину ті слова з уст зірвалися. Бо таки дочекався, коли дівчина відповіла взаємністю. І ось весілля…

Яків був щасливий. Усе в нього було: кохана дружина, гарна робота, достаток.

Коли Ангеліна завагітніла, був упевнений: у них народиться донечка. З маминими синіми очима, з її чарівними ямочками на щічках.

– А якщо буде син? – жартувала Ангеліна.

– Також буде схожий на тебе. Але це буде доня.

– Батьки синів хочуть.

– А я – інший. Ми її назвемо… назвемо… Ганнуся. Аня і Ангеліна. Гарно. Правда?

Пологи були передчасними. Яків не міг усидіти на місці – туди-сюди міряв лікарняний коридор нервовими кроками.

– Молодий чоловіче, заспокойтеся, – невдоволено мовила санітарка. – Наче не дружина народжує, а ви. Підлогу не даєте помити. І так щодня.

У Якова бентежно калатало серце. А коли до нього дійшли слова лікарки, воно на якусь мить, здавалося, перестало битися.

– Ми рятували обох. Зробили все, що могли. Але ваша дружина… Її більше немає. Зате народилася здорова донечка.

І в цю мить щось зламалося в душі та свідомості Якова. Він не відчув радості, що на світ з’явилася доня, яку він любив усі ці місяці. Яку так чекав… З цієї хвилини Яків усе життя звинувачуватиме доньку, що та забрала життя його коханої Ангеліни. І не зможе полюбити Ганнусю…

Теща з тестем забрали крихітку до себе. Бабуся Люба була для маленької замість матері. Ганнуся спершу й кликала Любу мамою.

Яків приносив дочці іграшки, смаколики, гроші. Віддавав Любі та йшов геть.

– Що з тобою, Якове?! – совістила Люба зятя. – Хоча б поглянув на Ганнусю. Вона – копія своєї мами. Ти ж кохав Ангеліну!

Від того, що донька «копія» покійної дружини, чоловікові ставало ще тяжче…

– Одружуйся, Якове, – радили його батьки. – Доки будеш сохнути за покійницею? Її вже не воскресиш, а твоє життя триває. І до доньки треба признаватися. Бо вже люди пліткують. Чим дитина завинила? Думаєш, їй добре без матері? А ти коники викидаєш.

– Не змушуйте мене робити те, чого я не можу!

…Яків часто ходив на могилу дружини. Каявся, що не любить Ганнусю. І просив за це прощення в покійної.

Він так і не одружився вдруге. Сенсом життя стала робота.

– Доньці на придане заробляє, – казали Любі.

– Краще б він побавився з нею.

Бувало, Яків спостерігав за Ганнусею. Звіддаля. Щось заважало підійти до доньки. Навіть шкільну лінійку, коли Ганнуся пішла до першого класу, підглядав.

Часом Люба впадала в нерви:

– Не треба нам твоєї допомоги! Хіба не розумієш, що дитина при живому батькові почувається круглою сиротою? Чого ж ти такий упертий, як баран? Що тобі дитина заподіяла?

«Позбавила життя мою дружину», – відповідав подумки.

Ганні пояснили: тато дуже сумує за мамою. Йому потрібен час. Він любить тебе. Але дівчинка відчувала: ні, не любить.

Чим старшою ставала Ганна, тим більше хотіла довести батькові, що гідна його любові та уваги. Вона розумна. Старанна. Батько може гордитися нею.

Ганна була відмінницею. І мала гарний голос. Жоден концерт без неї не обходився. Вона співала для батька. Так собі вирішила. Вірила: він десь тут. Він чує. І одного разу підійде, похвалить її. А може, ще й квіти подарує. Вона завжди чекала букета від батька.

Інколи Яків приходив на концерти, аби послухати доньку. Але без квітів. Ховався за чужі плечі. Зате його бачили люди, тож будуть менше обмовляти.

…Яків приніс Любі гроші, аби справила сукню доньці на випускний. Обіцяв допомогти коштами, коли Ганна вступатиме. Донька почула батьків голос. Вийшла зі своєї кімнати. Мовила:

– Добрий вечір, тату.

– Мені пора, – сказав Яків і похапцем залишив квартиру.

Ганна заплакала.

– Чому він не любить мене, бабусю?

– Бо він дуже любить… любив твою маму. Він вважає…

Люба замовкла. Ганна все зрозуміла.

…Ганна закінчила університет і там залишилася працювати. От тільки з особистим не складалося. Боялася, аби чоловік, якого вона кохатиме, який буде їй потрібен, не почав ставитися до неї так холодно, як батько. Так і сказала бабусі Любі, коли та запитала, чи має Ганна кавалера.

При зустрічі з Яковом Люба вкотре не стрималась:

– Через тебе Ганна заміж не виходить. Бо гадає, усі такі… бездушні. Вона давно вже доросла, а ти жодного разу не поговорив з нею. Не запитав, як її справи. Вона завжди цього чекала. І досі чекає… Ти відштовхував її. У чому її вина? Що Господь забрав матір? Якове, коли я втратила свою єдину дитину, то зібрала всі сили, весь дух, аби жити для внучки. І щодня дякувала Богові, що Ганнуся здорова, розумна, має добре серце. Що вона є. Мій чоловік того страшного дня посивів. Та ти знаєш… Ех, Якове, Якове… не можна бути таким однолюбом.

– Я ж не цураюся Ганни.

– А ти хоча раз по голові її погладив? На руки взяв, коли була маленька? Похвалив, коли в школі вчилася? Запитав, як їй працюється? Просто побув батьком?

…Ганна прийшла привітати з днем народження дідуся – татового батька. Зібралася близька родина. Бажали здоров’я і прожити ще купу літ.

– Заспівай-но щось, внучко, – попросив дідусь. – Шкода, що не здобула музичної освіти. Могла б співачкою стати. Такий голос маєш. У телевізорі бачили б тебе.

Ганна віднікувалася. Але дідусь наполягав. І вона заспівала: «Тату, ще не вечір, ще кує зозуля, ще у трави падає роса.

Може, недоречно, та тебе прошу я, щоби ти мені сказав:

Послухай, донечко моя, усе минає…»

Усі глянули на Якова. Він опустив голову.

А Ганна співала. Як колись у дитинстві – для батька…

Ольга Чорна

FacebookTwitterPinterest

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *