Таємниця Казенної гори

Таємниця Казенної гори
Фото – Володимир Бирка, директора Кліщинського музею М.П. Старицького. На фото: директор Кліщинського НВК “Дошкільний навчальний заклад – загальноосвітня школа І-ІІІ ступенів” імені М.П. Старицького Валентина Волошин з учнями біля пам’ятного знаку на честь Кліщинського селянсько-козацького повстання 1767—1771 років

“Ніч яка, Господи, місячна, зоряна…». Ця пісня на слова Михайла Старицького по-особливому трепетно звучить на його батьківщині – в селі Кліщинці, що на Чорнобаївщині. Мабуть, саме це небо, де яскраво вимальовується Чумацький Шлях, він згадував, коли писав ці щирі, прості слова:

Ніч яка, Господи, місячна, зоряна,
Видно, хоч голки збирай!
Вийди, коханая, працею зморена,
Хоч на хвилиночку в гай!

Сядем укупочці тут під калиною –
І над панами я пан!
Глянь, моя рибонько, – срібною хвилею
Стелиться полем туман…

 Історію рідного села школярі вивчають не тільки з книг, а й з пісенної творчості, архівних джерел, з музейних експонатів. Їх гордість – оновлений літературно-меморіальний музей у рамках відзначення 175-річного ювілею корефея українського театру Михайла Старицького. Рік тому вони стали активними учасниками знаменної події: на горі Казенній було встановлено пам’ятний знак із нагоди 250-річчя Кліщинського селянсько-козацького повстання 1767—1771 років, що вибухнуло за рік до Коліївщини. А цього року відбулися заходи, присвячені 250-ій річниці початку гайдамацького повстання. Тут, над замріяною рікою Сула, – лівою притокою Дніпра, про яку вперше згадано у поемі «Слово о полку Ігоревім», витає патріотичний дух. І перегортаємо книгу минулого, сторінку за сторінкою, стоячи на Казенній горі.

Про події давнини розповідає Валентина Волошин, історик, директор Кліщинського навчально-виховного комплексу “Дошкільний навчальний заклад – загальноосвітня школа І-ІІІ ступенів” імені М.П. Старицького Чорнобаївської районної ради Черкаської області:

– Черкащина – козацький край, з нею пов’язане зародження гайдамацького руху, що досяг кульмінації в 1768 році, коли спалахнула Коліївщина. Жителі села свято бережуть пам’ять про повстанців козацького краю. Давно це діялося, але героїчні події навічно закарбовано у документальних свідченнях. Місце, де стояв укріплений табір повстанців, як і самі села Кліщинці та Галицьке, омиває древня річка Сула, її видно звідси, з Казенної гори, що ніби споглядає, як розбиваються об берег хвилі, та тяжко зітхає, зберігаючи тільки їй відомі таємниці. Деякі з них відкриваємо ми. Тому актуальними є в наш час бурхливого національного відродження пророчі слова філософа Григорія Сковороди: «Пізнай свій край… себе, свій рід, свій нарід, свою землю – і ти побачиш свій шлях у життя…». А поет Максим Рильський говорив: «Мало любити свій рідний край, його треба знати».

– Вочевидь, як свідчать історичні джерела, ті, хто оселилися біля Сули, мали непокірну вдачу?
– Так, це були хоробрі люди. І, звісно, історія виникнення нашого села має козацьке коріння. До речі, попереду – ще один ювілей: згідно переказів, у 1640 року в урочищі Бурти на берегах річки Сули поселився козак Кліщ зі своєю родиною, який і є засновником села Кліщинці, сюди, в цей мальовничий куточок, переселятися інші козаки. Спочатку село було вільним. Але в часи посилення феодально-кріпосницького гноблення козаків позбавляли прав. Саме це і стало причиною виступу селян і козаків у селі Кліщинці Жовнинської сотні, Лубенського повіту проти незаконного позбавлення їх права на землі, що дісталися їм у спадок від пращурів. На їхні скарги ніхто не реагував.
У 1737 році генеральний суддя Лисенко отримав села Кліщинці і Галицьке. Першим його бажанням було збільшити кількість селян. Тож відбувся перепис козаків у селяни. З кожним роком посилювалася експлуатація, коли життя стало нестерпним, селяни, починаючи з 1758 року, стали клопотати перед Лубенським полковником про повернення їм козацьких прав. І, як наслідок цього, – скаржників намагалися приборкати, щоб настрахати, зі зв’язаними руками повкидали у льох і тримали там два тижні, а потім жорстоко били. У 1764 році комісія, на чолі з місцевим сотником Махновським, у списки селян занесла імена нових козаків, як підданих Федора Лисенка і його зятя, генерального писаря, Василя Туманського. Вільнолюбиві люди не побоялися написати скаргу в Малоросійську колегію. Тож нарікань бідноти не було почуто.
Після смерті Федора Лисенка захопленими землями кліщинських та галицьких козаків заволодів його син Йосип Лисенко та Василь Туманський, – так від батьків передавалася влада до дітей. Та нащадки вдалися до радикальніших методів, щоб навернути у своє підданство нових козаків: було відібрано майже тисячу голів худоби, чимало особистого майна. Козаки і селяни не дочекалися «милостивої резолюції» від полкової Лубенській канцелярії, генерального суду, Малоросійської колегії. Щоб залякати непокірних до села прибув Лубенський полковник Кулябка з чотирма гарматами і загоном козаків.

– Чи відмовилися сміливці від «послушання»? І як далі розгорталися події?
– Це не ті були люди, щоб пасувати. Вони знову звернулися до суду з позовом, щоб дозволили їм числитися козаками. І, звісно, їх знову не почули. І тоді, переповнені ненавистю, протестувальники розгромили будинки господарів. Полковнику Кулябку було наказано покарати кліщинських ватажків і повсталих. Люди вирішили стояти на смерть і в село його не пустили. А козаки з команди Кулябки перейшли на бік «бунтівників».
Повстання почалося у травні 1767 року із будівництва укріпленого табору під проводом козаків Ворони і Білима. До речі, одним із ватажків заворушення був козак Максим Огієнко, пращур Івана Огієнка, Митрополита Іларіона, – першого ректора Кам’янець-Подільського державного українського університету, який нині носить його ім’я, голови Українського наукового богословського православного товариства в Канаді.
Не вдалося придушити повстання команді з Іркліївської і Канівської сотень, тож на підмогу прийшли козаки Золотоніської та Кропивнянської сотень. А Катерина II направила загони на чолі з Требинським і Ярошкевичем. Повсталі не здавалися. І тоді нападники підпалили хату. Мужні бунтарі, на чолі з ватажком Прокопом Білимом, вириваючись з полум’я. Требинського було поранено, а його козаки кинулися врозтіч, залишивши напризволяще свого ватажка.

– Це означало, що вони дали можливість повсталим вирватися з палаючого села?
– Звісно. Але частині команди вдалося оволодіти укріпленням та заарештувати тих, кому не вдалося втекти. До Сенату канцеляриста було подано список повсталих, всього – 176 осіб. Тривалий час відбувалися пошуки тих, кого збиралися покарати. Жителів сусідніх сіл зобов’язували повідомляти про утікачів. А тих козаків і старшин з команди Требинського, які проявили йому непослух, наказали карати військовим судом: 120 чоловік засудили до довічного ув’язнення, 185 – до побиття кончуками. Суворий вирок було затверджено сенатом і Катериною II. До речі, копії цих документів знаходяться в нашому сільському музеї М.П.Старицького. Пошуки повстанців тривали декілька років. І протягом цього часу дух непокори Туманським і Лисенкам витав над селами і містами Подніпров’я та Посулля.

– А чи досягли своєї мети Туманський і Лисенко?
– За ними було збережено права на володіння землями, угіддями кліщинських і галицьких селян і козаків.

 – Ось така була «справедливість»? Невже марно було пролито стільки крові?..
– Це ще не все… Старожили згадують перекази про те, що, маючи мету залякати селян, над непокірними чинили розправу на Казенній горі, де ми зараз знаходимося. Казенна гора… З цією назвою пов’язано багато трагічних подій. Страшно й уявити, як знущалися пани над кріпаками навіть за найменшу провину. До стова прив’язували вирізану пуповину. І той, хто виконував роль ката, бив людину щосили батогом, ганяючи навколо стовпа. Вимотувались кишки, а людина кричала від болю і водночас вона сміялася від лоскоту, помираючи… І все це було тут… А тепер про це засвідчує і нагадує нам пам’ятний знак: навіть такою страшною карою неможливо було вбити вільнолюбивий дух кліщинських козаків. Відомий черкаський художник Віктор Клименко відтворив ці події на полотні, він написав картину «Кліщинське повстання 1767 -1771 років».
Кліщинці надихають на творчість і своїм великим минулим, і теперішнім.

 – А чи бував тут, у Кліщинцях, композитор Микола Лисенко, автор музики гімнів «Молитва за Україну» та «Вічний революціонер», опери «Тарас Бульба», «Наталка Полтавка»?.. До речі, він же написав музику на слова Михайла Старицького «Ніч яка, Господи! Місячна, зоряна…».
– Неодноразово щоліта приїздили сюди, до свого товариша, пана Валентина Магденка, Михайло Старицький і Микола Лисенко. Тут милувалися неповторними краєвидами, слухали про бувальщину далеких часів… Вони були родичами, троюрідніми братами. А Михайло Старицький одружився із сестрою Миколи Лисенка, Софією Віталіївною. Словом, все у цьому житті переплетено…

На горі Казенній казнили повстанців.
Аж клубок у горлі й досі підступа:
Вирізали нелюди пуповини бранцям
І прив’язували міцно до стовпа.
Били батогами. Бідні, оббігали
Стовп той ненависний. Чують всі віки
Сміх – від лоскотання, крикняву – від болю.
Так вимотували пращурам кишки.
Та лунає світом пісня поза часом…
В ній – любов і помста за народ згорьований.
Лисенко й Старицький заспівали разом:
«Ніч яка, Господи! Місячна, зоряна…».

 Ольга Гриценко

Газета "Уют"Газета "Погляд часу"

FacebookTwitterPinterestViber