“Ти живеш на вершині писанки…”

"Ти живеш на вершині писанки…"

Пташинка сподобала місце над її вікном. Поверхом вище живе щаслива молода сім’я з бешкетниками-близнюками. А через стіну – бабуся Соня, яку маленькі правнуки називають Сонечком. Діти і внуки Соні-Сонечка мешкають окремо, проте навідуються майже щодня. Їй уже за сімдесят, але інтелігентність надає віку особливого шарму, а доброта скрашує роки.

Біля вікон цих людей потрібно було б пташці “будувати” свою хатинку. Але вона вибрала вікно самотньої молодої жінки.

Мініатюрна “пучка духу” приносила в дзьобику малесенькі гіллячки та іншу всячину й мудрувала над “апартаментами”. І щось “розповідала” на своїй пташиній мові.

– Юлечко, ви бачили “квартирантку” над своїм вікном? – запитала Соня-Сонечко.

– Їй із сусідами вище, або з вами було б веселіше.

– Дорогенька, птахи і щастя знають, де вити гнізда.

Юля сумно усміхнулася.

…Вона купила квартиру в цьому будинку недавно. Місцевих пліткарок розпирало від цікавості, “що то за одна тут поселилася”. Ні чоловіка, ні дітей. Модно одягається. Кропиться парфумами, які “коштують, певно, з холєри дорого”. Вечорами бігає в парк, “може, там з якимось сімейним хлопом зустрічається”. Поки вона пробігала коло-друге, пліткарки “намотували” кілька кіл довкола її персони…

Юля перебралася сюди, де колись училася й познайомилася з Іваном. Вони обоє народилися і виросли в одному місті й, можливо, ніколи б не зустрілися, якби не навчання в університеті в сусідній області.

…Іван любив розфарбовувати писанки, дряпанки, крапанки. Цим мистецтвом володіли його дідусь із бабусею. Від них і перейняв талант. В університеті навіть мав виставки. А потім це різнокольорове диво дарував сиротинцю.

Хлопець навчав писанкарству і Юлю. Вона вперше від Івана почула про стародавні крапанки, які, за традицією, повинні мати не більше трьох кольорів. А які гарні мальованки в нього виходили – квіти, мініатюрні пейзажі, різні картинки перетворювали кожне яйце у своєрідний шедевр.

Юля зберігає великодні дарунки коханого. А ще колись він прочитав їй чийогось вірша, з якого запам’ятала строфу: “Ти живеш на вершині писанки…”. А він жив на вершині її щастя. Тепер живе на вершині смутку й спогадів…

…Після весілля молодята поїхали в Карпати. Іван любив гори. І освідчився Юлі на високій полонині, де квітне рододендрон, який називають червоною рутою.

Гірські річки після рясних дощів були повноводними. Юля з Іваном дійшли майже до середини кладки, коли почули крик на березі. У воді борсалася дитина.

– Хапайся за щось! – гукали дорослі малому.

Вода була холодна, а течія сильна. Переляканій дитині годі було впоратися.

Іван віддав наплічника Юлі й побіг на допомогу. Йому вдалося врятувати малого, а в самого ввечері підстрибнула температура. Господиня, в якої винаймали помешкання, покликала стару гуцулку, котра зналася на травах. Вона поїла Івана відварами. І мовила біля нього чи то молитви, чи заклинання. Коли стало трохи легше, порадила їхати додому.

Юля почула крізь відчинене вікно, як знахарка сказала господині:

– Йому суджено стати її ангелом.

Навіть не здогадувалася, що йшлося про неї. Стара гуцулка ще й уміла читати долю…

Гірська річка забрала в Івана здоров’я і життя, а в Юлі – чоловіка. Молода вдова замкнула себе у світі, де була тільки вона, її смуток, дім і робота. Батьки пропонували доньці куди-небудь поїхати. Просили навчитися жити без Івана. Але їй було так важко…

У річницю весілля вперше за кілька років зібралася в Карпати. Перед тим зателефонувала до господині, в якої колись зупинялася з Іваном. Та її пам’ятала.

Юля сиділа на березі, де Іван кинувся рятувати малого. Тепер річка не була повноводною. Можна вбрід перейти.

– А ти прости її, – почула позад себе чийсь голос.

Гуцулка-знахарка, яка поїла Івана травами, присіла поруч.

– Річку прости. Вона жива. Така, як ми з тобою. Ніхто не винен. Така доля. Скільки написано на небесах людині прожити, стільки й проживе. Вилий свої смутки з душі. Легше стане.

– Як жити далі? – запитала Юля в гуцулки.

– Ангел підкаже, – мовила знахарка і, спираючись на різьблений ціпок, подалася до кладки.

Гори огортали вечірні сутінки. Холодало. Юля зачерпнула води в долоні, змила сльози.

– Ніхто не винен, ніхто, – шепотіла.

Річка щось жебоніла з маленькими камінчиками і великими камінцями. А може, дякувала за прощення…

Коли повернулася додому, їй уперше приснився Іван. Стояв на протилежному боці вулиці в місті, в якому познайомилися, і кликав її. Сни повторювалися. Юля сприймала їх з острахом. І одного дня вирушила за порадою до старої гуцулки.

– Нічого лихого в снах нема, – сказала та. – Твій чоловік підказує, де можеш знайти спокій, а може, й долю. Він як ангел для тебе. Любив на землі – любить і на небесах.

Юля сказала батькам, що шукатиме собі житло в сусідньому обласному центрі. Засмутилися, але не перечили. Допомогли купити квартиру. І з роботою все влаштувалося.

Місто було для неї, мов людина. Обіймало теплими спогадами. Водило вуличками, де колись ходила з коханим. Якось опинилася біля сиротинця, якому Іван дарував свої писанки. Подумала: варто пригадати чоловікові уроки.

У вільний час розфарбовувала писанки. Почала в’язати з білих і кольорових ниток ажурні павутинки й “одягала” в них крашанки. Декорувала ґудзиками, стрічками… Навчилася виготовляти великодні “деревця” і віночки.

Батьки часто навідувалися до єдиної доньки. Раділи, що вона повернулася до життя. Хвалили її вироби, які Юля називала “наївним мистецтвом”.

Перед Великоднем склала своє “мистецтво” у коробки, присмачила ласощами і відвезла до сиротинця.

Завітав із подарунками й Іванів одногрупник, а заодно й товариш, Сергій. Був на їхньому весіллі. Здивовано глянув на Юлю. Не знав, що вона тепер живе тут.

– Колись з Іваном приходив сюди. Писанки приносили. А коли його не стало, я вирішив… заради нашої дружби і пам’яті… Паски дітям привожу, солодощі… Маю приватну пекарню. От і…

– Я також тут… заради пам’яті…

– Відпусти таксі, я підвезу тебе.

Дорогою додому Сергій зупинився біля кафешки, де любили “зависати” студенти. Смакували кавою і спогадами. Сергій лише не зізнався, що Юля колись йому подобалася. Навіть по-доброму заздрив другові, що ця мила дівчина закохалася в Івана, а не в нього. Сказав тільки, що й досі холостякує.

Він цілий вечір думав про неї.

Вона одягала крашанки в ажурні льолі й думала про Івана.

Наступного дня зателефонував, запитав, як справи, де буде святкувати Великдень.

Сказала, що збирається на свято до батьків.

Поклав слухавку. Висварив себе, що не те хотів сказати. А може, ще не пора…

Поїхав у пекарню, щоб вибрати найкращу пасочку, великоднього баранця і найсмачнішого печива. Привітає Юлю зі святами. У неї ж тут нікого близького нема… крім нього.

Ольга Чорна

FacebookTwitterPinterest