«Тримаю двері у ванні і не знаю, чи решта квартири ще існує»

Сім’я пережила бомбардування в 2014 році, вдруге їхнє житло не встояло.
Після російського авіанальоту їхньої квартири не стало

«Ми з Краматорська. У нас був авіаналіт. Кинули бомбу. Ми залишилися без квартири. Жили в 14-поверховому будинку. Я думала, що він валиться. Не знаю, як це все сталося. Я маму під пахви взяла і за секунду з нею у ванній опинилася, а син закрив дочку собою, і вони в тамбур вискочили».

Щодня у містах на заході України приймають українців, життя яких скалічила війна. Кожна їхня історія – це розповідь про біль і втрату. Багато з них залишилися без даху над головою і не мають куди повернутися після Перемоги. Але попри весь пережитий жах, вони вважають себе щасливчиками, бо змогли вижити. Ось так війна змінює пріоритети.

«У нас більше немає дому»

Жінка разом зі сім’єю мешкала в Краматорську. Постійні обстріли в їхньому місті розпочалися з першого ж дня широкомасштабної війни. Родина до останнього сподівалася, що зможе залишатися вдома. Проте 18 березня їхнє помешкання рознесло вибуховою хвилею. У цей час родина перебувала в квартирі на п’ятому поверсі. Дивом вони уціліли.

«Це був третій авіаналіт. Вони бомбу на СБУ кидали, але не долетіло, ближче приземлилося. Ударною хвилею почало зносити будинки. Я з мамою була на кухні, син збирався йти в магазин. Ми не зрозуміли, що відбувається. Це був жах. Якось я опинилася з мамою у ванній. Рукою тримаю двері, а в цей час подружка телефонує і каже: «У мене квартири немає, я в крові», – розповідає Олена. – А я ж не знаю, що в нас, чи наша квартира ще існує».

Їхньої квартири не стало. Як і квартири тієї подруги, яка мешкала через дорогу. І квартири сина подруги. І десятків інших квартир. Подругу Олени поранило осколками. Жінка в той час витирала холодильник і саме нагнулася. Це зберегло їй життя. Невдовзі швидка забрала поранену, зараз її продовжують рятувати медики.

«У нас були зібрані документи, дещо докинули в сумки і до ранку переночували у знайомих в іншому районі. Ми не мали уявлення, як будемо добиратися. Бабуся старенька, на ходунках. У неї складна травма, вона далі своєї кімнати не ходила», – додає мешканка Краматорська.

До Хмельницького Олена, її 85-річна мама, син з дружиною і десятирічна внучка добиралися потягом. Рейс тривав 24 години.

«Їхали без світла. Не дозволяли його вмикати. Довго стояли біля Слов’янська, десь години зо дві. Чекали поранених, але не дочекалися, поїхали далі», – згадує Олена.

«Мер три тижні благає: «Виїжджайте!»

У Краматорську залишається дуже мало людей. Як каже жінка, ті, хто перебуває там, напевно, до кінця не розуміють, що на них чекає. Тим часом міський голова щодня закликає людей виїжджати.

«Місто в кільці. Ні Слов’янська, ні Краматорська не буде, їх беззупинно бомблять. Там сирени не вимикаються. Наші всі знайомі виїхали. Не буде міста, а воно дуже гарне. Поки не зітруть із лиця землі, не зупиняться, – каже вона, дивлячись у простір. – Наш мер три тижні благає: «Виїжджайте, виїжджайте». Не буде ні води, ні світла, ні газу. Магазини всі зачинені, аптеки теж. Залізницю розбомбили. Її відремонтували і потяг подали. Але замість тридцяти вагонів було десять».

Олена зізнається, що вони теж не збиралися виїжджати: «Ми вже знаємо, що таке війна. У 2014 році її пережили. І цю сподівалися пережити. Думала, може, треба зачекати день, два, три, тиждень…»

«Мамо, не плач»

Вісім років тому вони вже сиділи у підвалах, ховалися в коридорах від бомбардувань. Жили поруч з аеродромом, бачили все, що відбувається.

«Ми нашу бабусю в 14-му році так видресирували. Вона була молодша, без ходунків. Як тільки тривога – вона вже в капцях у коридорі. Вона все розуміє, але їй важко усвідомити, що дому в неї немає», – каже про свою матір Олена.

Раїса Лук’янівна лежить поруч і періодично схлипує. Каже, що хоче миру і додому. Згадує, якого вона року народження, що їй має виповнитися 86 років. Просить доньку розповісти про трудовий стаж, їй це важливо, адже жінка 49 років трудилася на машинобудівному заводі. Працювала на верстаті. Тоді вона була щаслива. А зараз їй облаштували особливе місце в пункті переселенців. На відміну від інших, старенькій на підлозі постелили відразу кілька матраців, щоб їй було зручніше лежати. Через травму сидіти вона не може. Поруч із нею її родина, які люблять стареньку й оберігають, як можуть.

Підвал – це могила

«Здається, що це довгий страшний сон. Вранці 24 лютого, коли війна почалася, я міцним сном спала. Подружка зателефонувала, запитує: «Ти спиш?». Каже: «Лєно, війна». Невже знову? – згадує жінка. – Живеш і не знаєш, з якого боку прилетить, куди бігти. Бомбосховищ у нас тільки кілька в місті, їх мало. Напевно, не вірили, що знову буде війна. Підвал – це небезпечно. Підвал – це могила. Як туди спускатися, якщо дім руйнується? У вас тут є протиповітряна оборона, а в нас немає. Наліт, який у нас був, ми не бачили, але люди кажуть, що літаки летіли на рівні п’ятого поверху. Їх навіть радари не зафіксували».

Куди далі – вирішують. Імовірно, своє життя вони продовжать за кордоном. До рідного дому повертатися не будуть.

Дарія Пастернак

«Погляд часу» №23-2.06.2022

Газета "Уют"Газета "Погляд часу"Газета "Задавака"

FacebookTwitterPinterestViber

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.