У теплих обіймах

Повільно йшла тротуаром і насолоджувалася тишею та свіжим повітрям перших заморозків. На якусь мить затрималася біля трояндового куща. Торкнулася бутона, вкритого кіркою криги. Він так і не встиг розквітнути.

Достоту, як вона сама. Бо десь так нині й почувається – безживно та приречено, ніби ця мертва квітка.

Коли зібралася заміж у неповних дев’ятнадцять – рідні та друзі неначе змовилися проти неї: чого так рано, навіщо себе обтяжувати сімейними буднями, краще б іще погуляла, це ж тільки перший курс інституту, а як діти підуть… Стільки наводилось аргументів проти їхнього з Віталієм шлюбу, що не встигали відбиватися від порад експертів. Першим здався її батько.

– Роби, як знаєш! – махнув рукою. – Але щоб потім не скаржилася…

Ліда тільки безжурно засміялася:

– Тату, він добрий. І ми кохаємо одне одного. Це буде щасливий шлюб – от побачите!

Мама іронічно скривила губи. Батько лише мовчки кивнув. Більше вони до цієї розмови не поверталися. Почалася підготовка до весілля…

Якби ж їй тоді та теперішній розум! Знала б, що Віталій виявиться таким негідником і бабієм – десятою дорогою обходила б! Але… Тепер їй за тридцять. Рік тому розлучилися. Ні дітей, ні радості в житті. Питається: чого стільки часу терпіла чоловікові вибрики? Знала ж добре, що гуляє. І про його сина, народженого від однієї з коханок, теж знала. Водночас у шлюбі він дітей не хотів та постійно казав, що треба пожити для себе, трохи світу побачити, а тоді вже й планувати поповнення у родині. Звісно, гріх нарікати – Віталій їй показав майже всі країни Європи. Було й Різдво у Парижі, і дні народження в Мадриді, Римі, Відні… Його підприємницька діяльність була максимально прибутковою і невпинно розвивалася.

Та все ж настав той момент, коли Лідія поставила крапку, спакувала речі й пішла в нікуди. Бо одна справа – лише здогадуватись про його походеньки, а зовсім інша – прийти раніше з роботи й застукати чоловіка з коханкою у подружньому ліжку. Це й стало останньою крапкою. Ілюзії про щасливе майбутнє розвіялися разом із залишками кохання.

Віталій ще кілька разів телефонував, виправдовувався, навіть просив пробачення. Та вона для себе все вирішила. Досить! Скільки можна дозволяти витирати об себе ноги? Врешті-решт, вона жінка чи якась ганчірка? Зібрала в кулак залишки власної гідності й подала заяву на розлучення… Довелося Віталію трохи витрусити гаманець. На поділ майна вона не претендувала, але й кочувати орендованими квартирами не збиралася. Тож зійшлися на невеличкому будиночку на околиці міста і розбіглись у різні боки, ніби й не було ніколи дванадцяти років у шлюбі. А Ліда перегорнула нову сторінку книги свого життя…

Доки облаштовувала нове помешкання – минуло чимало часу. Це реально відволікло від гнітючих думок… Та врешті ремонт закінчився, і жінку поглинули довгі самотні вечори. Не рятували навіть посиденьки з подругами. Бо що ті: посидять трохи й розходяться по домівках, до чоловіків та дітей. А вона знову сама залишається. Тоді навіть невеличкий і затишний дім здається холодною кам’яницею.

Співчутливо погладила пальцями бутон, зітхнула й попрямувала до продуктової крамнички. Тут завжди купувала свіжий хліб для тостів. Та й решту необхідних продуктів. Власники крамнички дбали про престиж свого закладу, тому асортимент товарів приємно тішив розмаїттям і привітним обслуговуванням. У приміщенні крамнички було тепло, пахло цитрусовими. Біля хлібного відділу вишикувалася невеличка черга. Лідія мимоволі прислухалася до розмови двох панянок попереду.

– А де ж ми тих людей наберемо? Я вже всіх своїх родичів і друзів залучила. Навіть стара й завше сердита сусідка напросилася допомогти, – невисока зростом молодичка жваво жестикулювала.

– Олена Харитонівна? – її співрозмовниця округлила очі. – Нічого собі! Хто б міг подумати? А коли вона приходила?

– Сьогодні. Ти була на роботі… Тільки уяви: майже весь день сортувала, пакувала коробки. Лише раз виходила на вулицю, щоб купити чаю. І ти зараз будеш шокована: принесла мені склянку кави! – у неї ж, виявляється, онук на фронті! Казала, десь зараз біля Бахмута. А там пекло… Я сьогодні вперше бачила в її очах сльози…

Обидві важко зітхнули. Притихли. Лідія не витримала й порушила їхню мовчанку:

– Перепрошую, що втручаюсь, але випадково стала свідком вашої розмови… Ви з волонтерської організації?

Одночасно кивнули. Низенька панянка зацікавлено прикипіла до неї темними смоляними очима.

– Якщо потрібні зайві руки – то ось вони, – простягнула свої делікатні долоні, що давно відвикли від фізичної праці.

– Ох, пані! – засміялась вища. – Зайвих рук у нас не буває. Всі – на вагу золота. Але ж ви навіть не запитали, що треба робити.

– Байдуже! Чого не вмію – навчуся.

– Ну, наука не складна, – засміялась. – Сортуємо гуманітарну допомогу для людей на звільнених територіях. Одяг, взуття, ковдри, посуд, постільна білизна… Там зовсім без засобів для існування лишилися. Голі й босі… Про те, що голодні й не мають ліків – узагалі мовчу!

До речі, для пакування продуктів теж бракує помічників. Маєте бажання – приходьте! Наш пункт розташовується біля стоматології «Смайл». Знаєте де це?

Лідія кивнула.

– Я прийду. Завтра маю вихідний. О котрій ви відчиняєтеся?

– Із сьомої ранку вже робота кипить. Плануємо кілька машин завантажити, щоб раніше виїхали. Дорога не близька…

– Тоді до зустрічі! – усміхнулась.

Підійшла черга волонтерок купувати хліб. Розрахувались, кивнули Лідії на прощання і вийшли з крамниці.

– Знаю цих дівчат, – подивилась їм услід продавчиня. – Невтомні бджілки! Мій племінник ще з чотирнадцятого року на війні, то казав, що весь час підтримують військових. А нині – й поготів!

– Наш народ завжди готовий допомогти.

Жінка поклала на прилавок хліб для тостів і стиснула губи.

– Ну, не скажіть! Є різні люди…

Лідія швидко розрахувалась і пішла до виходу. Щоки мимоволі спалахнули соромом. Вона також усі минулі роки тільки для себе жила.

За кордоном часто відпочивала. Лише з лютого цього року, коли з усіх боків посунула на українську землю московитська орда, збагнула, що не має жодного морального права ховатися у мушлю затишку й достатку, коли на війні гинуть люди… Відтоді щомісяця більшу частину заробітної платні донатить на потреби захисників…

Суботній ранок розпочався звичним горням міцної кави. За вікном ще стояла щільна темрява. А стрілка годинника наближалася до шостої. За десять хвилин треба виходити. Тож хутенько взула зручні хутряні унти, пірнула в теплий пуховик і вийшла з будинку. Біля воріт уже чекав знайомий таксист.

– Доброго ранку! – привітався. – Куди сьогодні? Ніби ж вихідний…

– Вітаю! – усміхнулась. – До стоматології «Смайл», будь ласка.

– Зуби?

– Робота.

– Змінюєте фах? – його брови чорною волохатою гусінню поповзли вгору.

Засміялась. Знизала плечима.

– Можна й так сказати…

 Пункт волонтерського збору був уже відчинений. Лідія постукала в двері. Зайшла. Колись давно в цьому приміщенні був склад-магазин господарських товарів. Такий собі довгий ангар, заставлений усім на світі… Нині тут вишикувались гори взуття, одягу, уздовж стін – незліченні коробки з консервами, крупами, мішки з овочами, ящики з яблуками… Всього одразу й не роздивишся.

– Доброго ранку! – пурхнула їй назустріч учорашня низенька пані. -Не сидиться вдома?

Лідія діловито тицьнула руку:

– Вчора не познайомились… Я Ліда.

– Дуже приємно! Ніна… Катю, ходи ближче! Ліда прийшла.

За годину в ангарі стало зовсім тісно від помічників. Але робота закипіла, тож до десятої години посортували все необхідне, завантажили буси й навіть спакували торбинки в дорогу водіям і волонтерам, котрі повезли допомогу на фронт. Від незвичної втоми трусилися руки. Ліда вийшла на вулицю – перевести подих. У найближчій ятці купила каву. Присіла на лавочці, відпила й заплющила очі. На довгих віях одразу ж примостилась пухнаста сніжинка.

– Не заважатиму? – тихий чоловічий голос раптово висмикнув зі стану невагомості.

Спантеличено кліпнула. Незнайомець привітно усміхнувся і кивнув головою на волонтерський пункт:

– Бачив, як ви звідти виходили. Машини вже поїхали?

Миттю наїжачилась.

– Чого питаєте? Навіщо це Вам?

Він знизав плечима:

– Один із тих водіїв – мій молодший брат. Обіцяв забігти до мене в клініку і забув. Та я вже звик. Він такий з дитинства.

– Перепрошую, – тихо сказала. -Вашого брата випадково не Сашком звати?

– Сашком… Високий балакучий козак із чубом. Говорить, наче в гучномовець. І регоче так, що в іншому кінці вулиці чутно.

Він говорив про брата з таким теплом у голосі – аж заслухалась. Врешті стрепенулась, обережно торкнулась його руки:

– Не хвилюйтесь. З ним все буде добре…

– Знаю, – коротко видихнув, а тоді несподівано запитав: – Пообідаєте зі мною?

Ковзнула поглядом на його правицю. Здригнулась і почервоніла від іронії в голосі:

– Немає обручки, якщо це Вас лякає. Два роки тому віддав якомусь

безхатьку на вулиці, щойно вийшов із зали суду після розлучення.

Її щоки запалали. Ото зганьбилася!

– То як – ходімо їсти чи Ви не голодні?

Ковзнула пальцем по екрану смартфону. Скоро полудень. Дівчата сказали приходити аж після першої дня… Пильно подивилась на чоловіка.

– Не надто пристойно обідати з незнайомцями.

Миттю простягнув їй руку.

– Денис. Стоматолог…

– Ліда, – занурила тонкі пальці в обійми його широкої теплої долоні. – Адміністраторка готелю. А від сьогодні – підсобний робітник волонтерського пункту. Люблю набувати нового досвіду. До речі, також розлучена. Тож можу спокійно знайомитись і обідати з чоловіками.

Вже за кілька хвилин прямували до затишного ресторанчика за рогом вулиці. Він обережно підтримував Ліду за лікоть, щоб не послизнулась на заледенілому тротуарі. Вона тамувала схвильоване серцебиття, бо цей імпозантний чоловік із добрими очима кольору кави збурював у ній не просто хвилю емоцій, а справжнє цунамі. А коли того ж вечора зголосився підвезти її додому й торкнувся теплим цілунком щоки – ледь не зомліла. Посунула до воріт ватяними ногами й спромоглася лише помахати йому на прощання.

Наближалось Різдво. Звісно, святкувати цього року ніхто не планував. Принаймні з її оточення. Коли українськими землями тече кров співвітчизників, матері ховають синів і дочок, сиротіють діти, то які можуть бути веселощі? Єдине, на що вистачило сил після того, як кілька днів поспіль не виходила з кухні, випікаючи різдвяні кекси для захисників, – зробити грецький салат і запекти курча на Святвечір. Батьки попросили приїхати. Та й давно вже з ними не бачилась. Таксі повернуло зі шляху до її рідного села. Ліда занурилась поглядом у зимовий краєвид за вікном автівки. Гарно! Але серце стискається від неспокою. Денис цього разу поїхав разом із братом, щоб підстрахувати його за кермом. Дорога неблизька. Ще й небезпечна… І от вже третій день поспіль вона не може дати собі раду. Годі зібрати думки докупи, бо голова тільки одним зайнята: хоч би все було добре! Швидше б вони повернулися! Авто зупинилось біля кованих воріт батьківського дому. Зайшла у двір. Старий пес Любчик ліниво помахав хвостом. Батько вийшов із хати й радісно гукнув:

– Надійко, Лідочка приїхала! – а тоді ступив кілька кроків назустріч, обійняв. – Доню, ми скучили!

У оселі пахло ваніллю, корицею та імбиром. Сяюча від радості мама засипала Ліду цілунками.

– Знімай пальто, мий руки і будемо вечеряти, – лагідно пригладила її злегка скуйовджене вітром волосся. – Знову без шапки?

– Як завжди, ма! Хіба ти не звикла?

Доки мила руки й перевдягалась у зручний домашній костюм, мама з татом накрили стіл до вечері. Та варто було сісти, як у дворі нестримно розгавкався Любчик.

– Сиди, тату! – махнула рукою. – Я гляну, хто там прийшов.

Відчинила двері й миттю опинилась у теплих обіймах. Зойкнула. Денис весело розсміявся:

– Я ж казав, що встигну повернутися до Різдва!

– Казав! – радісно потягнулась до нього губами.

– То ми так до ранку будемо цілуватися? – прошепотів за хвилину. – Чи ти мене запросиш до хати й познайомиш зі своїми батьками?

Її обличчя розквітло щасливим усміхом. Рішуче взяла його за руку й повела в дім, просочений різдвяними пахощами й наповнений любов’ю справжньої родини…

Ірина Ясінська

«Погляд часу» №7-16.02.2023