«Україна – моя батьківщина і будь-які негаразди у ній стосуються мене особисто»
Єдина українка – повний кавалер ордена Слави Мотрона Наздрачева.
Мотрона Наздрачева, у дівоцтві Нечіпорчукова, одна з чотирьох жінок Радянського Союзу, які були удостоєні звання повний кавалер ордена Слави. Нині у живих залишилася тільки 91-річна Мотрона Семенівна. Коли журналіст зв’язалася з легендарною українкою по телефону, то дізнавшись, що кореспондент дзвонить з України, жінка дуже зраділа і тут же попросила: «Мила, скажіть що-небудь на рідній мові, адже Україна – моя батьківщина!»
Мотрона Семенівна народилася у 1924 році у селі Вовчий Яр Балаклійського району Харківської області у багатодітній родині. У 1933 році, коли на Україні лютував голод, померли її бабуся з дідусем, батьки і четверо братів. Мотрона залишилася зовсім одна.
– Ніколи не забуду, як на моїх руках від голоду помирав дворічний братик, – зітхає 91-річна Мотрона Наздрачева. – Він дивився мені в очі і просив хоч що-небудь їстівного. Я вмивалася гіркими слізьми й умивала ними малюка. Пам’ятаю, як самій моторошно хотілося їсти. Відчуття голоду було настільки сильне, що затьмарювало біль втрати близьких людей. Чому я вижила, не знаю, завжди цьому дивувалася. Люди у той час вимирали цілими селами.
Дев’ятирічну сироту визначили в інтернат, а й там було дуже голодно. До весни з 35 дітей у живих залишилися тільки троє, у тому числі Мотрона. Продовжуючи навчання в інтернаті, дівчинка вирішила стати медиком. На вибір майбутньої професії вплинула дружба з місцевим лікарем Ликерою Медведєвою.
– У 1939 році, після закінчення семирічки, вступина до Балаклійської дворічної акушерсько-сестринської медичної школи, – продовжує Мотрона Семенівна. – Щоб прожити на крихітну стипендію, доводилося економити на всьому, адже розраховувати мені не було на кого. Після закінчення навчання мріяла поїхати на молодіжне будівництво у Комсомольськ-на-Амурі. Але не довелося. 22 червня 1941 року, у теплий сонячний день, ми з подружками пішли гуляти у парк. У понеділок залишилося здати останній іспит, щоб отримати диплом медсестри. Ми були щасливі, веселилися. Раптом у парку замовкла музика, з репродуктора пролунало страшне повідомлення про початок війни. Від потрясіння ми не знали куди бігти, що робити.
Випускниць направили на риття протитанкових ровів. Нальоти ворожої авіації почастішали, лінія фронту невблаганно просувалася на схід. Балаклея була майже порожня, більшість жителів евакуювалися. У жовтні німці зайняли райцентр, Мотря не знала куди їй податися. Вирішила відправитися у село Вовчий Яр в інтернат, у надії когось там застати, але установи вже не існувало. На щастя, дівчина зустріла колишню завідувачку інтернатом, яка прихистила її у себе вдома.
– У лютому 1943 року, як тільки звільнили від фашистів Балаклею, тут же помчала до військкомату, – згадує Мотрона Наздрачева. – Але мені відмовили у мобілізації, я була маленька на зріст і дуже худа. Воєнком порадив їсти побільше каші і відправив додому. Засмучена зайшла провідати подругу Феню, яка старша за мене на кілька років, вона як раз хворіла. Побачила на її столику направлення і застрибала від щастя. Я запропонувала подрузі відправитися замість неї воювати, вона погодилася. Так я потрапила на фронт. Тільки перебуваючи у військовій частині, назвала своє справжнє ім’я.
Мотрона отримала посаду санінструктора 100-го полку 35-ї гвардійської дивізії 8-ї гвардійської армії. Свою першу нагороду медаль «За відвагу» і звання гвардії сержанта вона отримала у боях за Дніпровський плацдарм. 19-річна Мотя у числі перших подолала річку і тут же, на березі стала надавати допомогу пораненим. При форсуванні Дніпра тендітна санінструктор винесла з поля бою кілька десятків тяжкопоранених бійців і командирів, більше сотні надала медичну допомогу.
– Людина сама по собі важка, але якщо вона безпорадна, то ще важча, – пояснює Мотрона Семенівна. – І я тягнула поранених на собі. Де бралися сили, важко сказати. Пам’ятаю, ми працювали, не присідаючи, три доби. Боялися зупинитися, щоб не заснути. Нас бомбили цілодобово. Береги річки були буквально червоними від крові, поранених тьма. Удень і вночі ми відшукували їх, розміщували під стрімкими берегами Дніпра. Іноді поранених засипало землею. Тоді доводилося їх голими руками відкопувати, перебинтовувати і тільки вночі переправляти у більш безпечне місце.
Запам’ятався один випадок, біля бліндажа командира батальйону розташувалася група бійців, – розповідає далі Мотрона Наздрачева. – Раптом почалася стрілянина, я помітила, як в одного з бійців побігла з-під пілотки кров. Метнулася до пораненого, вихопила з сумки пакет і стала перев’язувати йому голову. Кулі свистіли над нами, але в той момент я їх не помічала і продовжувала робити свою справу. Пізніше начальник штабу спочатку подякував мені за те, що не розгубилася і стала надавати меддопомогу, а потім вилаяв. Він сказав, що не слід було ризикувати своїм життям, тому що загинути на війні заслуга невелика. А вранці почалася атака. Під час бою нас разом із фельдшером засипало землею. Падаючи, він спеціально ліг на мене, прикривши своїм тілом. Коли трохи стихло, я пожартувала, що вже пора злазити. Але не почула відповіді. Виявилося, що мій колега віддав своє життя за мене.
Першим орденом Слави 3-го ступеня Мотрона Наздрачева була нагороджена у липні 1944 року у боях за Магнушевський плацдарм і форсування річки Вісли на території Польщі. У той день під градом куль вона винесла на собі 64 поранених бійців. Орденом Слави 2-го ступеня її удостоїли у квітні 1945 року у результаті клопотання поранених солдатів на ім’я командира полку.
– Наші зайняли польський Радом і пішли вперед, – згадує Мотрона Семенівна. – Я зі старим фельдшером і тридцятьма пораненими залишилися у селі недалеко від міста очікувати транспорт санітарної роти. Раптом почула автоматну стрілянину. Виглянувши на вулицю, побачила фашистів. Як пізніше з’ясувалося, це були солдати, що відбилися від своєї частини і пробиралися до Одеру. Схопивши автомат, я відкрила по них вогонь. Мене підтримав фельдшер, який став стріляти з горища. За зброю взялися також поранені бійці. Без втрат ми відбили напад противника.
Орден Слави 1-го ступеня Наздрачева отримала за проявлений героїзм у боях на вулицях Берліна. Будучи сама пораненою, Мотрона, відмовившись від госпіталізації, продовжувала рятувати бійців і офіцерів. У поданні до нагородження сказано: «У вуличних боях за оволодіння Берліном під безперервним обстрілом винесла з поля бою 78 поранених бійців і командирів. Разом із бійцями переправилася по штурмовому містку через річку Шпрее і під вогнем противника, незважаючи на власні рани, продовжувала надавати допомогу іншим». Командувач 8-ї гвардійської армії генерал-полковник Чуйков на нагородному документі власноруч написав: «Гідна нагородження орденом Слави I ступеня». Так 22-річна дівчина стала повним кавалером ордена Слави.
Звання повний кавалер ордена Слави за всю історію удостоїлися тільки чотири жінки. Повітряний стрілок-радист росіянка Надія Журкіна (Кийоко), снайпер теж росіянка Ніна Петрова, кулеметниця литовка Дануте Юргіо Станілієне (Маркаускене) і санінструктор українка Мотрона Наздрачева (Нечіпорчукова).
За кілька днів до Перемоги, вранці 5 травня 1945 року, сидячи у напівзруйнованій кімнаті у центрі Берліна, втомлена Мотрона робила перев’язку, схилившись над тяжкопораненим солдатом-азербайджанцем. Це помітив військовий художник Віктор Клімашін, який зобразив українську медсестру. Його вразила побачена сцена, і він негайно почав робити начерки. Так з’явилася всесвітньо відома картина «Лагідні руки». Малюнок був опублікований у лютневому номері журналу «Огонек» за 1946 рік.
Мотрона Семенівна демобілізувалася у 1945 році у званні гвардії старшини медичної служби. Вона ще п’ять років жила і працювала у Німеччині. Одного разу у Берліні до неї підійшов офіцер, привітався, зняв із руки годинник і простягнув Мотроні: «Це вам, сестро, я вас довго шукав. Пам’ятаєте Одер? Острівці посеред річки, а на березі місиво. Ви витягли мене з-під провалених стін. Німець кидав тоді бомби, снаряди, будинки зносило. А ви витягли мене, не побоялися. Зробили перев’язку, а потім, такого величезного, дотягли до особняка. Пам’ятаєте? Якби не ви, я б пропав». Але Мотря не згадала цього офіцера, тому що таких врятованих на її рахунку було безліч. Бійці називали її «ласкаві руки» або «ангел-охоронець».
Там же, у Німеччині Мотя познайомилася зі своїм майбутнім чоловіком Віктором Наздрачевим. У травні 1950 року вона з сім’єю повернулася у Радянський Союз, влаштувавшись у російському Ставрополі, батьківщині чоловіка. Усе життя працювала медсестрою місцевої лікарні. Зараз у легендарної українки дві дочки, п’ятеро онуків і стільки ж правнуків.
Військова гімнастерка Мотрони Семенівни Наздрачевої експонується у Центральному музеї Збройних Сил у Москві. А нагороджували Мотрону Семенівну і після війни. Одна з нагород знайшла її через 28 років. У травні 1973 року українці була вручена медаль «Флоренс Найтінгейл» Міжнародного комітету Червоного Хреста, що присуджується за виняткову самовідданість при порятунку поранених під час стихійних лих і воєн.
– Незважаючи на час, мені до цих пір сниться війна, – зізнається Мотрона Семенівна.
– Незважаючи на час, мені до цих пір сниться війна, – зізнається Мотрона Семенівна. – Сниться, як тягну на собі поранених бійців і прошу: «Потерпи, миленький, тобі потрібно вижити, тебе чекають вдома». Війна не забудеться ніколи, до кінця життя буду її пам’ятати. Раніше я думала, що тільки голод страшніший за війну. Але я помилялася, немає нічого жахливішого і безглуздіше воєн.
– Зараз іде війна між Росією й Україною. Що ви думаєте з цього приводу? – цікавлюся у легендарної українки.
– Війна між державами, це не бійка між сусідами чи родичами, – відповідає Мотрона Наздрачева. – Зараз знову йде війна на моїй батьківщині – Україні. Обстановка там гірше не придумаєш. Там же пройшла Друга світова. Якщо раніше ми знали, що потрібно бити спільного ворога – фашиста, то тепер відбуваються просто жахливі речі. Рідних на Україні у мене, на жаль, не залишилося. Але є друзі, живі бійці, з якими ми воювали пліч-о-пліч. Життя розпорядилося так, що вихідці з Росії зараз проживають в Україні, а я, українка, живу в Росії. І всі ми любимо нашу Україну і хвилюємося за неї. Україна завжди залишається моєю батьківщиною, і будь-які негаразди у цій країні стосуються мене особисто. На нас, українців, зазвичай нападали чужі країни, але те, що твориться зараз – не піддається поясненню. Дуже хочу, щоб знайшлися добрі, розумні люди, які зможуть загасити безглузду пожежу.
Олена Бичковська
