Усе навпіл

Усе навпіл
Усе навпіл

Про любов не всі можуть розповісти. Одні – тому що прожили довго на світі і закохуючись не раз, так і не встигли зловити цю «синю птаху» щастя. Інші вдячні долі, що вона один раз подарувала їм любов, але утримати її вони не змогли, і серце болить досі.

А от майже 80-літній Семен Петрович, висловився про те, як потрібно і як важливо берегти, леліяти любов!

Під час сповіді його очі, такі молоді, блакитні, ніби озерця, наповнювалися слізьми.

“У моїй душі завжди, все життя було бажаним слово «щастя”. Щастя – коли ти не один, поряд дорога, близька тобі людина, яка тебе розуміє. Щастя, коли поряд із тобою все життя крокує твоя подруга, і ти ділиш із нею навпіл і радості, і горе.

Я познайомився зі своєю половинкою випадково. Коли побачив, відразу зрозумів – це моя доля. Це була дівчина невисока, струнка, як очеретинка. У неї було темне волосся, ніжне личко. І було їй 15, а я був старший від неї на 9 років. Було це у 1960 році.

Я навчався у будівельному інституті, у селі проходив практику. І поки я ще навчався два роки, моя дівчинка підростала і чекала мене. Одержав направлення на Донбас. Ми одружилися. Весілля було, але дуже скромне, без білої сукні і навіть без обручок. Ні в її, ні в моїх батьків не було коштів. Приїхали ми майже з порожніми руками. Дали нам кімнату у гуртожитку. Помаленьку стало наше життя налагоджуватися не без допомоги добрих сусідів. Але головне, з перших днів раз і назавжди у нашій сім’ї були довіра, повага одне до одного, любов. За що я обожнював свою дружину? Для мене її зовнішність, маленький зріст, освіта сім класів – не мали значення. Головною була краса її душі. Для жінки душевна краса – це вірність, почуття відповідальності за іншу людину, ту, яка поряд із тобою. Це – уміння чекати, хвилюватися за чоловіка, який працює на шахті, уміння радіти його поверненню, коли він бачить, як світяться щастям її очі.

Коли нас стало троє, потім четверо, ми з дружиною працювали позмінно. Якщо Ліда у другій зміні – я зварю обід і поперу білизну. Чоловік у домі повинен усе уміти: і проводку полагодити, і побутову техніку відремонтувати, і огорожу поправити, і з господарством впоратися. У нашій сім’ї не було поняття: це – твоя робота, а це – моя. І дітей так навчили.

Коли народилася друга дитина, я задумався – чи зможу, я своїми силами дім побудувати? І вирішив – зможу, Лідочка спочатку була проти, боялася – надірвусь, але потім благословила. Побудував. Люди допомагали. Восени сім’я переселилась у свій перший власний дім. Завели курей, корову. Молока вистачало і нашим дітям, і сусідським.

10 років відпрацював я на будівництві шахт, а потім потягнуло на малу батьківщину. Була тому серйозна причина – у дружини після пологів стали проявлятися симптоми серйозної хвороби. Поставили діагноз – порок серця. Потрібна була термінова операція. І ось настав той день, коли я Ліду відвіз до столиці, а сам із двома дітьми залишився вдома. Дружина пролежала у лікарні не місяць і не два, а шість! А я працював і доглядав за дітьми. Я не хотів, щоб Лідині батьки допомагали. Мені так було легше, я просто не міг без цих домашніх клопотів, без хлопчиків, яким замінив і маму. Коли Ліда ще була у лікарні, відбулася радісна подія – нам дали квартиру, про яку ми і мріяти не могли. Обставив її новими меблями, розвісив нові гардини, посадив улюблені Лідині калачики (герань) червоні, білі, рожеві, китайську троянду. І все так гарно росло і цвіло у нас, чекало на Ліду.

Пам’ятаю, як тремтіла рука, коли набирав номер телефону лікарні. Операція пройшла успішно. Я щиро молився, і здійснилося диво – мою кохану Лідусю повернули з того світу. Я поїхав за своєю «берізкою», яка після пережитого і вистражданого, стала мені ще дорожчою, ріднішою…

Перед від’їздом зайшов до академіка Амосова подякувати за працю, і він сказав, що порок серця нікуди не зник, але лікарям вдалося посилити динаміку серця, тому дружині не можна тепер важко працювати. І щоб жодних стресів. І вагітність протипоказана.

Їй дали інвалідність другої групи. Я слухав його і не вірив, що після такої операції Лідуся довго проживе, якщо дотримуватиметься режиму. Але вона прожила 30 років. Щоправда, за ці роки не раз лежала у лікарні і пережила ще дві важкі операції.

Я хочу пояснити, як вийшло, що приречена людина прожила 30 років? Ви скажете, дякуючи тому, що вона була оточена любов’ю. Так! Але тепер я точно знаю, що таке любов.

Дружина в останні роки важко хворіла і біль переносила мужньо. Проживши зі мною 44 роки на цій землі, вона подарувала мені безмежне щастя.

Мені вже 80 років. Життя прожите. Злий рок розлучив нас. Але там, на небесах, ми знову зустрінемось. Обов’язково зустрінемось і навічно будемо поряд.

Худорляве обличчя чоловіка від хвилювання розчервонілось, очі горіли любов’ю, і весь він був як згусток енергії, непереможної сили і молодості.

Подумалося, шкода, що зараз його не бачать молоді чоловіки, які не вірять у такі сильні почуття до однієї, єдиної, а як метелики літають з однієї квітки на іншу, шукаючи примарних відчуттів…

Семен Петрович здивував мене гарною пам’яттю, прочитавши вірш поета Дмитра Луценка: «Усе навпіл і хліб, і сіль, і радість, і досаду, і прикрий біль і горе, і відраду…»

«Отак і ми, ділили все навпіл із Лідочкою. І вона мені і досі сниться, така гарна і молода…»

А молодим людям я побажаю: «З коханими не розлучайтесь! Бережіть їх і пам’ятайте, що потрібно цінувати кожен день, прожитий поряд із тим, кого любиш. І потрібно боротися, коли хвороба вириває її із твоїх рук. Я так робив 44 роки…»

Розмовляючи він ніжно гладив фотографію, де вони вдвох, коли їм було років по тридцять… Хвалився онуками і малесенькою правнучкою і все допитувався: «Правда ж, вона схожа на Ліду? Її теж Лідуся звати…»

– Правда! – запевнила його я.

А тоді Семен Петрович вигукнув:

– Ви ще не бачили квіти… їх ще Ліда садила. А я щовесни пересаджую, доглядаю, розмовляю, і вони віддячують мені цвітом…

Любов Матвієнко

Газета "Уют"Газета "Погляд часу"Газета "Задавака"

FacebookTwitterPinterestViber

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *