Усе життя – на передовій

Нині в Україні війна. Серед інших патріотів із російськими окупантами воюють навіть вісімнадцятирічні, а в тилу хлопці й дівчата такого ж віку, а то й молодші, збирають для солдатів усе необхідне для потреб наших військових. Коріння цього притаманного українцям патріотизму – з минулого. І наочним прикладом цього є кіровоградка Варвара Муха, якій у грудні виповнилося 90 років.

Уродженка села Піски-Радьківські Борівського району Харківської області в 1941 році, після закінчення школи, пішла працювати табельницею на залізничну станцію. Туди ж повернулася нормувальницею після звільнення її рідного району від німців, та за кілька місяців 18-річною за направленням райкому комсомолу разом зі своїми подругами-однолітками пішла на фронт.

– Свою військову службу я розпочала в складі 2-го гвардійського окремого моторизованого понтонно-мостового батальйону 4-ї окремої моторизованої понтонно-мостової бригади (наприкінці війни вона вже називалася 4-ю окремою моторизованою Червонопрапорною ордена Кутузова другого ступеня Дніпропетровською понтонно-мостовою бригадою), – розповідає Варвара Яківна. – У липні 1943 року наш батальйон, у якому я служила телефоністкою, було направлено на форсування Сіверського Дінця неподалік від міста Ізюму. Там я забезпечувала зв’язок штабу батальйону з переправою, яку весь час бомбардували та обстрілювали німці.

У другій половині дня, 19 липня, під час ліквідації пориву на одній із ліній зв’язку мене поранили, після чого я потрапила на лікування в санчастину, яка розмістилася в землянках у лісі, – згадує Варвара Муха.

Своїх фронтових товаришів дівчина після лікування наздогнала вже тоді, коли бригада готувалася до форсування Дніпра вище Дніпровської ГЕС. Більше місяця через ніч дівчина переправлялася першим понтоном на правий берег Дніпра, на плацдарм завглибшки півкілометра і завширшки півтора. Там вона з іншими телефоністами забезпечувала зв’язок на переправі, яка діяла лише вночі. На правий берег прямували радянські бійці й техніка, на лівий переправляли поранених солдатів і офіцерів.

Форсування Дніпра радянськими військами

– Пам’ятаю, як на світанку ми пливли на лівий берег останнім понтоном, – згадує ветеран війни і праці. – Багато понтонерів було поранено, ті з них, що мали змогу, взялися за весла. І тільки завдяки їхній допомозі наш понтон не затягнуло в заміновану греблю Дніпрогесу (пізніше за форсування Дніпра п’ятьом нашим понтонерам присвоїли звання Героя Радянського Союзу). А я сиділа в понтоні та просила поранених не кричати, не стогнати, бо німці стріляли навіть на звук…

За налагодження зв’язку на переправі через Дніпро дівчина одержала свою першу бойову нагороду – медаль «За відвагу», а її фронтова подруга Катерина Баранова – медаль «За бойові заслуги». Після форсування Дніпра батальйон, у якому служили дівчата, брав участь у бойових операціях у складі 3-го Українського, 2-го Білоруського і 3-го Білоруського фронтів – у форсуванні річок Дністер, Неман, Вісла, Одер.

Як розповідає Варвара Яківна, особливо вона запам’ятала форсування Одеру, де переправу навели на місці зруйнованого мосту. На палях і дошках під щільним ворожим вогнем вона з котушкою дроту й телефонним апаратом у руках прокладала лінію зв’язку й лагодила її. За участь у цій переправі її нагородили другою бойовою нагородою – орденом Червоної Зірки.

Під час оголошення капітуляції Німеччини рядова Варвара Муха перебувала у складі свого підрозділу в місті Свенемюнде, тоді його ще обстрілювали німецькі бойові кораблі з Балтійського моря. Згодом дівчина разом зі своїми побратимами побувала в Берліні, де разом із ними сфотографувалася на фоні декількох архітектурних пам’яток.

Після демобілізації, у 1945 році Варвара Яківна вступила на навчання до Харківського інституту радянської торгівлі, який закінчила в 1949-му. Тоді ж приїхала до Кіровограда. За участь у війні 1941-1945 років після її завершення ветерана війни і праці нагороджено орденом Вітчизняної війни першого ступеня, орденом «За мужність» третього ступеня та багатьма медалями. Та навіть після виходу на пенсію Варвара Яківна не полишила активного життя й трудилася до вісімдесяти років архіваріусом та бібліотекарем у медичному училищі ім. Є. Мухіна (зараз – медичний коледж).

Вона й зараз, через десять років, залишається такою ж життєрадісною, тішиться зустрічам із рідними і друзями, яким їй є що розповісти зі свого насиченого труднощами й радощами життя. А вони всі разом збираються й бажають їй мирного неба, здоров’я і душевного спокою.

Юрій Лісниченко

«Погляд часу» №10-11.16.03.2022

Газета "Уют"Газета "Погляд часу"

FacebookTwitterPinterestViber

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *