«Усі чотири роки моє життя наповнювали квіти від Дениса. Як тепер буду без нього?»
З початку повномасштабного вторгнення рашистів 22-річний вертолітник Денис Луков побачив усе – війну, смерть, відчайдушність, доблесть, героїзм та… любов. Але війна забрала його у вічність.
Щовечора біля вікна сидить мати, яка переглядає фото з сином у телефоні та чекає на дзвінок.
«Як ти там, матусю? Бережи себе. Я тебе дуже люблю», – кілька таких жаданих слів, що надають силу та бажання долати всі перешкоди. Але вона більше ніколи їх не почує, бо її Дениса вже немає…
Денис ніколи не мріяв сісти за штурвал вертольота. Не марив і офіцерськими погонами. Як розповідають батьки, він був звичайною дитиною. У школі зірок із неба не хапав. Тихий, ввічливий, дещо сором’язливий хлопець. І хобі в нього було непоказне – Денис постійно грався у комп’ютерні ігри, ховаючись від батьків, які не схвалювали його захоплення.
У хлопця була головна позитивна риса, яку відзначали всі – і батьки, і друзі, і вчителі, і побратими: Денис умів товаришувати.
«Ще коли Денис навчався у школі, до нас постійно прибігала велика компанія хлопчаків, щоб кудись його забрати. І на випускному в школі класна керівничка, вручаючи атестат, зауважила, що Денис у житті буде для всіх найкращим другом», – згадує Сергій Миколайович.
Батько Дениса – хірург, і хотів, щоб син пішов по його стопах. Але зрозумів, що сину не до вподоби професія лікаря. Тоді у Сергія Миколайовича, який має багато друзів серед військових, виникла ідея – він організував сину політ на вертольоті.
«Після польоту емоції в Дениса били через край, – розповідає Сергій Миколайович. – Я тоді запитав: «Ну що, не злякаєшся літати?» Відповів: «Ні, тату, не злякаюсь! Це моє, я літатиму!»
Пів року активних тренувань, сидіння за підручниками, і ось Денис Луков – курсант Харківського національного університету повітряних сил ім. Івана Кожедуба. Кожен рік навчання показував, що хлопець обрав «свою професію». А викладачі відзначали, що курсант Луков – цілеспрямований, дисциплінований, як справжній офіцер.
Під час навчання в Харкові в Дениса сталася ще одна щаслива подія – він познайомився зі своєю майбутньою дружиною. На той час Каріна вже закінчила військовий ліцей. Хлопця здивувало, що його нова знайома, як і він, носила форму.
«Дениса це дуже вразило. Тоді ж, у 2018-му, у військових ліцеях дівчат практично не було. Запитав, чи я писала вже курсові роботи, і попросив розповісти, як це правильно робити. А я тоді стояла і думала: ми на вечірці, навколо музика та веселощі, а до мене залицяється хлопець, який розпитує про навчання. Ну звідки ж він такий!?» – згадує дівчина.
А потім на свій день народження Денис, відпросившись із льотної практики, прийшов до Каріни з величезним букетом квітів і запропонував зустрічатися. За кілька місяців пара почала жити разом.
«Я ще тоді пожартувала, що день народження в нього, а квіти – у мене. Усі чотири роки, що ми були разом, моє життя наповнювали квіти. Квіти від мого Дениса. Він часто зустрічав мене з роботи з букетом. А цього року в липні, на мій день народження, подарував 101 троянду», – розповідає Каріна.
Проте розпочалася велика війна. Лейтенант Луков уже проходив службу як льотчик-штурман вертолітної ланки однієї з авіаційних бригад. 24 лютого розпочалось із бомбардування ворогом аеродрому. Усе навколо вибухало та палало. Денис встиг зателефонувати рідним, попросити в кожного пробачення та попрощатись. Екіпаж кинувся рятувати свій борт. Двері у кабіні гвинтокрила заклинило вибуховою хвилею. Командир розбив скло і через маленьке віконце закинув Дениса в кабіну, і той уже зміг відчинити гелікоптер. Члени екіпажу швидко зайняли свої місця, машина почала набирати висоту. Водночас на зліт пішов винищувач, але його уразило уламками ворожої ракети. Літак вибухнув.
«Тоді Денис уперше на власні очі побачив смерть. Вертоліт кидало в різні боки, відлетіти змогли на кількасот метрів. Приземлилися, познімали мішки з кріплень і взяли курс на інший аеродром, – розповідає Сергій Миколайович. – У Дениса залишилися шрами на руках від порізів склом. Він потім казав, що в той день наново народився».
Так для молодого офіцера розпочалася бойова робота. У травні, ризикуючи життям, екіпаж гвинтокрила Мі-8 виконував польоти на знищення бойової техніки та живої сили противника на Донеччині. Про те, що син літає за лінію фронту і щоразу ризикує життям, батьки дізналися лише з мимолітної фрази: «Тату, я бачив Донецьк…»
Загалом екіпаж із льотчиком-штурманом Луковим успішно виконав до 30 бойових вильотів.
«Денис дуже хотів жити, але передусім думав про бойове завдання, яке потрібно було виконати, – розповідає командир екіпажу. – Він жодного разу не сказав: «Не можу, нехай хтось інший». Увесь час на службі, весь час готувався. За це його називали «дитям війни». Денис – старанний хлопець, який одразу здобув авторитет серед побратимів. Вразило інше: попри такі юні роки, хлопець був дуже вмотивованим. Вислів «Крізь терни до зірок» – це про Дениса. Це його вирізняло серед молодих товаришів. Постійно уточнював, які будуть наступні завдання, до чого готуватися. Ми запам’ятаємо його таким – молодим та мужнім. Навіки Герой».
За особисту мужність і самовіддані дії, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі Денис Луков нагороджений орденом «За мужність» III ступеня.
***
Поміж бойовими вильотами Денис зміг-таки викроїти час, щоб одружитися з коханою. То був найщасливіший день для родини Лукових. Після шлюбної церемонії молоде подружжя і батьки Дениса поїхали на дачу, щоб влаштувати собі маленьке свято.
«Ми були, як частинки, які склалися у пазл. Як чоловік Денис був ідеальним. У нас ніколи з ним не було конфліктів чи сварок. Уважний, ласкавий, веселий, спокійний, врівноважений, він ніколи не підвищував на мене голос. Я почувалася з ним щасливою та коханою. Він завжди давав мені право вибору робити те, що я хочу. Денис дуже любив дітей. Наші друзі часто казали, що хотіли б мати такі стосунки, як у нас», – зізнається Каріна.
А потім Денис загинув.
«Для нього було дуже важливим, щоб я пишався ним, – каже Сергій Миколайович. – Один із викладачів Дениса розповідав про те, як він вчиться, про його здобутки. Він вірив, що за моїм сином – велике майбутнє. Уже після похорону, багато товаришів Дениса підходили до нас і казали: «Таких людей, як ваш малий, мало. Він не відмовлявся від жодної роботи, жодного завдання. Коли його запитували, полетить він чи ні, завжди казав: «Так!»
«Погляд часу» №4-26.01.2023
