Відлуння блокади продовжує звучати у мені

Хліб блокадного Ленінграду

Наша сім’я вижила тільки завдяки бабусі Шарлоті – татовій мамі.

Вона була німкенею за походженням, і тому прищеплювала нам залізну дисципліну. У першу, найстрашнішу зиму 1941-1942 років, ленінградцям видавалося по 125 грамів хліба – цей маленький шматочок треба було розтягнути на увесь день. Деякі відразу з’їдали добову норму і незабаром помирали від голоду, тому що їсти більше не було чого. Тому бабуся увесь контроль над нашим харчуванням узяла у свої руки. Вона отримувала за картками хліб на всю сім’ю, складала його у шафу з масивними дверцятами, замикала на ключ і строго по годинах видавала по крихітному шматочку.

У мене до цих пір часто стоїть перед очима картинка: я, маленька, сиджу перед шафою і благаю стрілку годинника рухатися швидше – так сильно хотілося їсти… Ось так бабусина педантичність врятувала нас.

Розумієте, багато хто був не готовий до того, з чим довелося зустрітися. Пам’ятаю, коли восени 1941 року до нас зайшла сусідка і попросила у борг ложечку манки для свого хворого сина, бабуся без різних позичань віддсипала їй невелику жменьку. Тому що ніхто навіть не уявляв, що чекає нас попереду. Всі були впевнені, що блокада – це ненадовго і що Червона Армія скоро прорве оточення.

Так, багато хто загинув від обмороження. Тому у нас у квартирі постійно горіла буржуйка. А вугілля з неї ми кидали у самовар, щоб завжди напоготові був окріп – чай ми пили безперервно. Щоправда, робили його з кориці, тому що справжнього чаю дістати вже було неможливо. Ще бабуся нам видавала то кілька гвоздичок, то дрібку лимонної кислоти, то ложечку соди, яку потрібно було розчинити в окропі і так виходило «ситро» – такі ось блокадні ласощі. Іншою розкішною стравою був холодець зі столярного клею, у який ми додавали гірчицю…

Ще справжнім святом ставала можливість помитися. Води не було, тому ми розгрібали сніг – верхній, брудний шар відкидали подалі, а нижній збирали у відра і несли додому. Там він відтавав, бабуся його кип’ятили і мила нас. Робила вона це досить регулярно, оскільки під час голоду особливо небезпечно себе запустити. Це перший крок до розпачу і загибелі.

У другу зиму з продуктами дійсно стало легше, тому що нарешті налагодили їх доставку у місто з «Великої землі». Але особисто мені було важче, тому що улюбленої бабусі вже не було поруч. Її, як спадкову німкеню, вислали кудись до Сибіру чи  Казахстану, вже не пам’ятаю. В ешелоні вона померла… Їй було всього лише 68 років. Я кажу «всього лише», оскільки зараз я значно старша за неї.

Мене теж могли вислати з міста, але батьки на той час змогли записати мене як росіянку і тому я залишилася.

…На збірний пункт бабусю ходила проводжати моя мама. Там перед посадкою в ешелон на платформі стояли величезні котли, в яких варили макарони. Бабуся відламала шматок від свого пайка і передала нам. У той же день ми зварили з них суп. Це останнє, що я пам’ятаю про бабусю.

Незабаром після цього я захворіла. І мама, боячись залишити мене у квартирі саму, кілька днів не виходила на роботу на свій гільзовий завод, за що була звільнена і залишилася без продуктових карток.

– Ми б дійсно померли з голоду, але сталося диво. Колись дуже давно мама вигодувала чужого хлопчика – у його мами не було молока. Під час блокади ця жінка працювала у міському відділі охорони здоров’я, якось вона знайшла маму і допомогла їй влаштуватися бухгалтером в ясла. Заодно туди влаштували і мене, хоча мені тоді вже було майже вісім років. Коли приходила перевірка, мене ховали у лазарет і закутували у ковдру.

Я, звичайно, розповідаю своїм онукам про всі ці жахливі події, але їм важко це зрозуміти, як і будь-якій людині, яка не пережила особисто цю трагедію – війну. Минуло стільки років, але відлуння блокади продовжує звучати у мені. Наприклад, я не можу бачити, якщо у тарілці щось залишилося недоїдене. Кажу онукові: «Поклади собі стільки, скільки зможеш з’їсти, краще потім ще добавочки візьмеш». Він сердиться, мовляв, вічно бабуся лізе зі своїми примхами.

Просто він, як нормальна людина мирного часу, не може уявити, що ця крихітка хліба може раптом стати порятунком від смерті.

Записала Вікторія Іванютин
«Погляд часу» №51-2019

Газета "Уют"Газета "Погляд часу"

FacebookTwitterPinterestViber

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *