Війна і долі

Війна і долі
Війна і долі

Розповім невелику історію життя моєї бабусі, дідуся і прадідуся по батьковій лінії. Мій прадід, Степан Андрійович Дмитрук, та дідусь, Степан Степанович Дмитрук, застали початок війни 22 червня 1941 року, коли біля їхнього будинку у селі  Ворончин на Волині упав німецький літак із трьома німецькими льотчиками. Мій прадід підбіг до літака і запитав німецькою, чи всі живі і чи не потребують медичної допомоги (прадід знав добре німецьку мову, тому що навчався до Першої світової війни в Університеті у Києві).

У салоні літака було троє німців, в одного з яких була зламана нога. Прадід посадив їх на воза та завіз до найближчої лікарні. У госпіталі лікарі, як виявилося пізніше, не надали потрібної допомоги, а натомість викликали НКВС, і німців замордували до наступного дня НКВДисти. Після приходу німців у село, вони розстріляли усіх, хто був причетний до смерті трьох льотчиків. Мого прадіда допитали, оскільки він знав німецьку, і загалом сказав, що він хотів врятувати їм життя. Його послухали, відпустили і навіть подякували (фрагмент літака досі знаходиться у селі Ворончин та використовується як двері у сарай одного з будинків моїх родичів).

Наступним епізодом стали примусові роботи у Німеччині, де мого діда, Степана Степановича Дмитрука, примусово забрали на роботу до Баварії. Дід працював перекладачем між робітниками та німцями. Після війни дідусь опинився на американській зоні впливу у Німеччині, але, будучи ще молодим (19-20 років) і наївним, вирішив повернутися додому у рідне село і перейшов з американської зони у радянську зону окупації Німеччини. Спочатку радянська влада сприйняла його як американського шпигуна, і він просидів півроку у слідчому ізоляторі. Зрештою, його відпустили, не знайшовши причин оголосити його шпигуном. Потім просили залишитися в одному з німецьких містечок під радянською окупацією, де він ще рік до 1946 року працював перекладачем. Лише потім вирушає у рідне село Ворончин.

Після приїзду у село дідусь дізнався, що його тато, Степан Андрійович Дмитрук, допомагав “лісовим” хлопцям. Але перебував там вночі, вдень повертаючись до села. Сільський голова дізнався через сексотів, що дід і прадід мають зв’язок з УПА, відправив загін НКВД захопити їх.

Із 1947 року мій дідусь та прадідусь заарештовані, їм було присуджено 25 років строгого режиму. Потім їх відправили до Речлагу (концтабір для політичних в’язнів у місті Воркута, республіка Комі), і вони проводять там 7 років свого життя. У 1953 році, після смерті Сталіна, Степан Степанович і Степан Андрійович беруть участь у Воркутинському повстанні, яке невдало закінчилося введенням танків на територію концтаборів.

У цьому ж таборі мій дідусь познайомився на роботах у шахті з моєю бабусею Карпюк Марією Романівною, яка походила з села Тучапи Снятинського району Івано-Франківської області. Бабуся була засуджена на 25 років концтаборів за так званою “бандерівською статтею”, оскільки була машиністкою і друкувала пропаганду у криївці у Карпатах. Власне, у таборі вони познайомились, у них було табірне весілля, яке, щоправда, тільки умовно можна пов’язати із поняттям весілля.

Ця війна для моєї сім’ї спочатку, як і для багатьох українців, була променем надії на краще, але вже за кілька тижнів усі мрії були розвінчені. Усі побачили, що робили тут німці, ще гіршою ордою для нас став прихід совєтів, які всіх свідомих, освічених людей кидали до концтаборів на довгі терміни.

Іншого мого діда, Чайка Анатолія Захаровича, 1927 р. н., забрали у 18 років на фронт. Оскільки це вже був 1945 рік, пощастило повернутися живим. Служив ще 7 років у радянській армії. Родина була проукраїнською, переховували у себе євреїв вдома.

Дідусь уже в часи незалежної України часто розповідав нам, онукам, як було непросто, коли у тебе у погребі живуть люди, і за це тебе і всю твою сім’ю можуть розстріляти. Відбувалося це все у селі Підгірне, де жили разом поляки, євреї, німці й українці. Тоді багато українських сімей переховувало євреїв. Не всі вижили, бо знищувала їх “поліція” (прихвостні фашистів), яка знала, де хто живе. Родина, яку ми переховували, виїхала до Ізраїлю після війни. Маємо напис подяки на стіні за нашу родину від тих людей, дідусь із ними листувався.

Війна для родини моєї бабусі, Валентини Михайлівни, розпочалася із того, як на її очах німці розстріляли маму. Це було у 41-му році. Тоді їй було тринадцять років, вона потрапила до дитбудинку. Згодом її усиновили Михайло та Лідія Барвінки. Мій прадід тоді тільки повернувся з війни. У 1943-му році він брав участь в одній із ключових битв Другої світової – битві на Курській дузі. У бою він втратив обидві ноги. Дружині писав листи, які донині зберігаються у нашому сімейному архіві. У них він ще приховував, що з ним насправді трапилося. Писав, щоб не переживала, переконував, що забезпечить сім’ю. А ще переживав, чи прийме вона його після війни…

М. Дмитрук

Газета "Уют"Газета "Погляд часу"Газета "Задавака"

FacebookTwitterPinterestViber

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.