Війна очима дітей

Війна очима дітей

Моя бабуся народилася на другий рік війни. Її тато, мій прадід, воював у складі сибірської дивізії. Коли його відправляли на фронт, він знав, що має народитися дитина, і чекав сина. Він так і не дізнався, що народилася дочка. Він загинув під Ржевом у січні 1943 р., і було йому тоді всього 26 років. А бабуся народилася у Сибірі, у Красноярську.

Про війну вона, звичайно, не пам’ятає. Але пам’ятає, що цукру не було, а був сахарин в аптечних порошках. Пам’ятає, що співала пісню про «судженого», якому подарувала «шовком шитий» кисет і якого убили на війні, а її мама завжди при цьому плакала, і бабуся не розуміла, що вона плаче про загиблого батька.

А ще бабуся пам’ятає час відразу після війни, коли у Красноярську з’явилися полонені японці. Бабуся зі своєю мамою тоді жили на околиці міста. Вулиця, на якій вони жили, була просто піщана, дуже пильна, але босоніж по ній ходити було дуже приємно – м’яко і тепло. Вулиця у ті часи була дуже тиха, майже сільська, навіть кури по ній гуляли. І ось якось вранці вони побачили, що на їхній вулиці з’явилися дивні, страшні, чорні й обірвані люди. Вони не були схожі на росіян: вузькі очі, плоскі обличчя, недобрі або перелякані погляди – це були полонені японці. Дітям категорично заборонили навіть наближатися до цих людей. Це були вороги. Якісь брудні, жалюгідні – але вороги!

Спочатку бабуся зі своєю подружкою боялися навіть дивитися у ту сторону. Але час минав. «Япошки» працювали, вони мостили піщану вулицю – укладали камені-кругляки, виходила міцна бруківка.

А бабуся з подружкою влаштовували свої ігри все ближче до цих страшних і незрозумілих людей. Якось вони помітили жадібні погляди декого з полонених на хліб або цукор, які дівчатка іноді гризли. Й одного разу, знайшовши момент, дівчата поклали один шматок хліба на гору каміння і швиденько втекли. Хліб, звичайно, забрали полонені. Так вони робили кілька разів – клали то хліб, то шматочки колотого цукру, але цукор клали всього два рази – було шкода, згризали його самі. Деякі «япошки» навіть робили дівчаткам якісь знаки – то махали рукою, то кивали, можливо, дякували… Самі дівчатка були налякані від того, що вони робили, боялися, що можуть дізнатися дорослі, і тоді їм буде непереливки, але щось їх тягло до цих полонених.

А одного разу на дорозі нікого не виявилося – роботи закінчилися якось відразу, і всіх японців відвезли. Залишилася лише бруківка з великим, нерівним і, як говорила бабуся, дуже теплим на сонці камінням, по якому теж було приємно ходити і стрибати босоніж…

Зі спогадів Наталії Олегівни Євтушенко

 

Передплата онлайн
FacebookTwitterPinterest