Війна очима дитини
«Чужі люди часом виявлялися набагато добрішими за рідних»

Війна очима дитини
Війна очима дитини
«Чужі люди часом виявлялися набагато добрішими за рідних»

Недарма, коли на світ з’являється людина, їй крім здоров’я, щастя і радості бажають мирного неба над головою. Зараз нам, тим, хто не бачив і не чув звуків бомбардувальників, не знав запаху палаючих сіл, які не відали почуття голоду і холоду, важко уявити собі, як це – пережити у дитинстві війну.

Яка вона – війна очима дитини? Про це розповідь однієї чудової жінки, Олени Петрівни, дитинство якої пройшло у страшні роки Великої Вітчизняної війни.

“Знаєте, якщо говорити про моє дитинство, то тут на думку спадають лише слова Чехова, який казав: “У дитинстві у мене не було дитинства”. Коли почалася війна, мені було 6 років, і я як зараз пам’ятаю той день. Ми з подругою Анею у магазин вирішили збігати за цукерками. Прибігли до магазину, навіть зайти не встигли, як почули якийсь страшний гул у небі: летіли літаки. Люди почали метушитися, щось кричати, бігати, а ми, як два пташеняти, дивилися у небо, роззявивши роти, поки до нас якийсь чоловік не підбіг і не почав кричати: “Що стали як вкопані? Додому швидше! Війна почалася!”

Ви знаєте, незважаючи на те, що з часів тих подій уже пройшло більше 70 років, мені здається, що це все відбувалося вчора. У роки війни було все: і голод, і холод. Хліб із молоком здавався розкішшю. Страшно було чути несамовиті крики людей, які згорали заживо, із сусіднього села. Там склад німецький перебував, і партизани його успішно підірвали, а розлючені німці спалили село, щоб помститися. Потім завжди, коли хто-небудь кричав, що німці наступають, ми з мамою, як і всі жителі нашої села, кидали домівки, худобу й у ліс тікали. Це я зараз розумію, що той лісок німці оточили б за дві секунди і розстріляли б усіх або собак пустили. Мабуть, Бог уберіг нас тоді.

Часом виходило так, що чужі люди виявлялися набагато добрішими за рідних, допомагали чим могли. Я ніколи не звинувачую когось. Адже ніколи не знаєш, як вчинив би ти у певній ситуації, поки сам у неї не потрапиш. Від страху часом багато хто робив незрозумілі речі, і я не в праві їх судити – Бог усім суддя. Пам’ятаю, як мама випадково знайшла маленьку дівчинку-єврейку у нас на сіннику, нагодувала її, обігріла, але не залишила вдома, а відвела до партизанів. Я тільки потім зрозуміла, чому вона так вчинила: вона боялася не тільки за моє життя, але і за життя односельців: якби німці дізналися – усіх би розстріляли.

Для мене війна закінчилася не 9 травня 1945 року, а раніше – 14 жовтня 1943 року. Німці тоді вже перестали лютовать, як раніше, знали, що потрібно тікати, хапали у селах усе, що тільки могли. У нас і в односельчан худобу забрали, речі теплі. Молодих збирали і в Німеччину на роботу гнали. Ми з мамою у той день у ліс по дрова пішли, тому і вийшло так, що вона не потрапила у число останніх. Потім на наших очах німці всі будинки у селі спалили, але жителів не чіпали – поспішали.

До самих морозів жили у стогу соломи. Корову мама впіймала чиюсь тоді, доїла і молоко пили. У сусідньому колгоспі залишилася пара будинків цілих, у яких поліцаї жили раніше, там і перезимували. Людей сорок в одному будинку, тісно, але все ж не на вулиці.

А навесні перебралися до іншого району, у якійсь хатинці на курячих ніжках оселилися. Вона у болоті стояла, вода на підлозі завжди була – і досі пам’ятаю, як жаби квакали…

Не вірили ми, що увесь цей жах закінчився… Ой, не дай Боже вам це бачити! Не дай Боже!

Проте тепер я знаю, що головне – завжди допомагати іншим, тоді і тобі допоможе Бог. Якщо бачу бідного – обов’язково допоможу, віддам останнє, адже йому потрібніше. Бувало, людям зупинитися ніде, заходили – я годувала, поїла, нічліг пропонувала. Після пережитого у дитинстві я прекрасно знаю, що таке, коли їсти нічого, коли ніч провести ніде.

А ще людей ніколи не суджу, порадою, буває, допоможу, підкажу, а судити не стану. Ніхто не має права засуджувати інших. Як то кажуть, не суди, та не судимий будеш. І не заздри, краще щиро порадій за людей, тоді і за тебе порадіють. А ще завжди старайся залишатися людиною, як би важко не було…”

…Не описати словами, яке враження на мене справила Олена Петрівна. Стільки сліз, болю і смутку я побачила в очах цієї бабусі, що здавалося: сама ось-ось заплачу разом із нею. У поїзд я сідала тільки з однією думкою: треба завжди залишатися людиною.

Марія Крижевич

Газета "Уют"Газета "Погляд часу"

FacebookTwitterPinterestViber

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *