Війна очима дитини
«Чужі люди часом виявлялися набагато добрішими за рідних»
Недарма, коли на світ з’являється людина, їй крім здоров’я, щастя і радості бажають мирного неба над головою. Зараз нам, тим, хто не бачив і не чув звуків бомбардувальників, не знав запаху палаючих сіл, які не відали почуття голоду і холоду, важко уявити собі, як це – пережити у дитинстві війну.
Яка вона – війна очима дитини? Про це розповідь однієї чудової жінки, Олени Петрівни, дитинство якої пройшло у страшні роки Великої Вітчизняної війни.
“Знаєте, якщо говорити про моє дитинство, то тут на думку спадають лише слова Чехова, який казав: “У дитинстві у мене не було дитинства”. Коли почалася війна, мені було 6 років, і я як зараз пам’ятаю той день. Ми з подругою Анею у магазин вирішили збігати за цукерками. Прибігли до магазину, навіть зайти не встигли, як почули якийсь страшний гул у небі: летіли літаки. Люди почали метушитися, щось кричати, бігати, а ми, як два пташеняти, дивилися у небо, роззявивши роти, поки до нас якийсь чоловік не підбіг і не почав кричати: “Що стали як вкопані? Додому швидше! Війна почалася!”
Ви знаєте, незважаючи на те, що з часів тих подій уже пройшло більше 70 років, мені здається, що це все відбувалося вчора. У роки війни було все: і голод, і холод. Хліб із молоком здавався розкішшю. Страшно було чути несамовиті крики людей, які згорали заживо, із сусіднього села. Там склад німецький перебував, і партизани його успішно підірвали, а розлючені німці спалили село, щоб помститися. Потім завжди, коли хто-небудь кричав, що німці наступають, ми з мамою, як і всі жителі нашої села, кидали домівки, худобу й у ліс тікали. Це я зараз розумію, що той лісок німці оточили б за дві секунди і розстріляли б усіх або собак пустили. Мабуть, Бог уберіг нас тоді.
Часом виходило так, що чужі люди виявлялися набагато добрішими за рідних, допомагали чим могли. Я ніколи не звинувачую когось. Адже ніколи не знаєш, як вчинив би ти у певній ситуації, поки сам у неї не потрапиш. Від страху часом багато хто робив незрозумілі речі, і я не в праві їх судити – Бог усім суддя. Пам’ятаю, як мама випадково знайшла маленьку дівчинку-єврейку у нас на сіннику, нагодувала її, обігріла, але не залишила вдома, а відвела до партизанів. Я тільки потім зрозуміла, чому вона так вчинила: вона боялася не тільки за моє життя, але і за життя односельців: якби німці дізналися – усіх би розстріляли.
Для мене війна закінчилася не 9 травня 1945 року, а раніше – 14 жовтня 1943 року. Німці тоді вже перестали лютовать, як раніше, знали, що потрібно тікати, хапали у селах усе, що тільки могли. У нас і в односельчан худобу забрали, речі теплі. Молодих збирали і в Німеччину на роботу гнали. Ми з мамою у той день у ліс по дрова пішли, тому і вийшло так, що вона не потрапила у число останніх. Потім на наших очах німці всі будинки у селі спалили, але жителів не чіпали – поспішали.
До самих морозів жили у стогу соломи. Корову мама впіймала чиюсь тоді, доїла і молоко пили. У сусідньому колгоспі залишилася пара будинків цілих, у яких поліцаї жили раніше, там і перезимували. Людей сорок в одному будинку, тісно, але все ж не на вулиці.
А навесні перебралися до іншого району, у якійсь хатинці на курячих ніжках оселилися. Вона у болоті стояла, вода на підлозі завжди була – і досі пам’ятаю, як жаби квакали…
Не вірили ми, що увесь цей жах закінчився… Ой, не дай Боже вам це бачити! Не дай Боже!
Проте тепер я знаю, що головне – завжди допомагати іншим, тоді і тобі допоможе Бог. Якщо бачу бідного – обов’язково допоможу, віддам останнє, адже йому потрібніше. Бувало, людям зупинитися ніде, заходили – я годувала, поїла, нічліг пропонувала. Після пережитого у дитинстві я прекрасно знаю, що таке, коли їсти нічого, коли ніч провести ніде.
А ще людей ніколи не суджу, порадою, буває, допоможу, підкажу, а судити не стану. Ніхто не має права засуджувати інших. Як то кажуть, не суди, та не судимий будеш. І не заздри, краще щиро порадій за людей, тоді і за тебе порадіють. А ще завжди старайся залишатися людиною, як би важко не було…”
…Не описати словами, яке враження на мене справила Олена Петрівна. Стільки сліз, болю і смутку я побачила в очах цієї бабусі, що здавалося: сама ось-ось заплачу разом із нею. У поїзд я сідала тільки з однією думкою: треба завжди залишатися людиною.
Марія Крижевич