Війна таки наздогнала

Війна наздогнала

Дорога редакціє!
Ми передплачуємо вашу-нашу газету усього четвертий рік. І як ми раніше могли обходитися без неї? Із нетерпінням чекаємо четверга. Усі мої знайомі також люблять читати газету “Погляд часу”. Та тут же є абсолютно все: і для господинь рецепти, і для здоров’я, і для городу поради, і розповіді для душі. Із задоволенням читаємо “Прозу життя”. А це і сама вирішила листа до редакції написати. Живемо ми, як і всі з нашого покоління: є внуки, правнуки і праправнуки, може хтось із них збереже пам’ять, комусь буде цікаво з якого вони роду…

Проходять роки. Уже 25 років минуло, як пішов у небуття мій тато, Горовенко Пилип Васильович, житель села Петрівка-Попівка Лисянського р-н. Немає мами Ганни, моїх старших сестри Каті і брата Миколи. Із родини залишилась я, Янчук Зіна Пилипівна, 1947 року народження та сестра Ліза, 1952 року народження. Мій тато служив в армії, як почалася Велика Вітчизняна війна. Був зв’язківцем, заслужив орден Червоної зірки (один на все село!) і багато медалей. Уже ні документів, ні орденів не збереглося – внуки грались і десь загубили, та й ми не усвідомлювали, що то святе і що треба його берегти.

У дитинстві, довгими зимовими вечорами тато розповідав про страшну війну, а ми з братом тихенько хлипали носом під ковдрою (сестра Ліза була ще маленькою і мало що розуміла). Пригадую різні епізоди, тільки от точної дати вже не пригадаю.

Десь навесні 1943 року, під Кропивницьким (Кіровоград) потрапили у полон багато наших солдат. Колоною пішки їх вели у Дніпро. Ішли через села, а жителі виставляли за ворота у каструлях, ночвах та іншому посуді воду, щоб наші солдати на ходу могли зачерпнути і напитися води. Німці, що супроводжували колону, розстрілювали посуд з автоматів, дуже тішилися тим  і реготали, дивлячись, як цівками вибігала вода. У війну не було за що і не було де купити ніякого посуду, але люди все одно виносили воду.

У Дніпрі полонених закрили на території якогось заводу і тримали там днів п’ять, чекали вагонів, щоб відправити до крнцтаборів. До воріт приходили люди, приносили якусь їжу. Дніпровців випускали додому, щоб працювали на заводах. Тато через чужих людей передав записку дружині брата Тимофія. Вона зробила довідку, підписалися сусіди, що тато житель Дніпра і перед самою відправкою, його відпустили. Прийшов додому. У селі була німецька  влада і поліцаї. Німці обробляли поля, вони ж збиралися тут керувати назавжди. Тато був механізатором і мусив працювати на тракторі. Він дуже стомлювався, і якось заснув у тракторі. А порядок був такий, що хто за тиждень “провинився”, того у суботу на вигоні (широка центральна вулиця) привселюдно били різками. Тато вночі втік у сусіднє село Чаплинку, до племінниці Мотрони, яка жила у центрі села. Вона сховала нашого тата на горищі, бо у хаті жив поліцай із жінкою Василиною та сином Іваном 8-9 років. Хата була крита соломою, тато продер дірку і спостерігав. Поліцай був не нижчого рангу, бо мав коня і однокінну бричку. Татова сестра Олена часто приходила до племінниці. Через тижнів два сказала, що у нашому селі змінилася влада і тато прийшов додому.

Невдовзі наші війська вигонили німців назад, а поліцаї і німці тікали хто куди. Той поліцай, що жив у племінниці мого батька, теж утік із Чаплинки з сім’єю до нашого села П-Попівки і кілька ночей був у тітки Олени, тоді він бачив тата, двір був один, а хата на дві половини. Тато воював до Перемоги, на щастя повернувся живим.

Я народилася у голодному 47-му році. Добре пам’ятаю дитинство, у віддаленному селі мало що було, але з кожним роком життя налагоджувалося. З’явилися у магазині дитячі сандалики, вже восени не йшли босі до школи. З’явився ситець, фланель, із яких можна було пошити платтячко. Тато багато років працював бригадиром тракторної бригади, всі його поважали. Хліба стало вдосталь, оброблялися поля, городи. Вдома вирощували тварин і птицю.

У кінці 50-х років побудували просторий дім. Тоді всім селом сходилися  на толоку і за тиждень зводили житло. Повиростали діти, поодружувалися. Життя налагоджувалося. Сім’я у нас була дружна. На городні роботи до дідуся Пилипа і бабусі Гані приїзджали всі зяті, невістки, старші внуки. Працювали дружно і  весело на радість стареньким.

Війна давно відійшла у минуле, якби ж не…

Я вийшла заміж, купили з чоловіком півхати на вулиці Благовісній (Пролетарська, 22) у м. Звенигородка. Вигледіли кабанчика, а тато приїхав із села допомогти колоти. Смалили у дворі сусід Глущенко Петро Павлович (як раніше водилося) прийшов подивитися на це дійство. Тато в один момент розігнувся, вони впились один в одного очима і завмерли, той відразу пішов додому. А тато питає: “Це хто?” – “Та сусід, працює вагарем на млинзаводі”. – “А жінку його як звуть?” – “Васелина”. – “Та це ж той поліцай, піду до військкомату і все розкажу”. Ми почали відмовляти батька: “Тату, вже стільки літ минуло, хто вже вас буде слухати”.

Тато пройшов таку страшну війну, був поранений, до самої старості “воював” у снах. Сильно рознервувався і таки пішов до військкомату. Там його уважно вислухали, сказали, що такими справами займається КГБ. Підказали адресу, куди звернутися, але треба було йти туди через два тижні, бо той службовець був у відпустці. По вулиці вже пішли чутки, всі почали розпитувати як і що. До сусідів з’явилися якісь чужі люди. Васелина казала, що то квартиранти. Тікала вона зі своїм поліцаєм вночі, із чемоданами, куди ніхто не знає. Може, до сина, який за весь час був у низ разів зо два. Думається, що не так просто у сімдесят років, отак узяти тільки чемодани і, все залишивши, драпати світ за очі. А потім виявилося, що у них були не квартиранти, а нові господарі, що купили у них дім.

Тільки не знали втікачі одного, за три дні до їхньої втечі, у нашого тата стався інсульт. Він уже не зміг нікуди йти і нічого розповісти. Ми забрали тата та маму до Звенигородки. Помер тато у 1992 році. Тепер доглядаємо могили своїх батьків, і кожного разу пече душу образа. Міг би нормально, у кругу дітей і шістьох онуків, яких любив понад усе, дожити до старості, та проклятуща війна таки доконала його, а нам залишила гіркі спогади.

З повагою Зіна Пилипівна Янчук, м. Звенигородка

Передплата онлайн
FacebookTwitterPinterest