Війна тоді й зараз

Війна тоді й зараз
Війна тоді й зараз

Спогади Олександри Яковенко з села Хороше про дитинство, яке припало на роки війни. У свої 80 років вона знову побачила війну, тепер уже у рідному Краматорську.

Моя племінниця Гопка Любов Яківна працює вчителем історії у Хорошівській школі та завідує шкільним музеєм. Вона вже давно прохала мене написати спогади про мої дитячі роки, які минули у війну. Ось я й вирішила написати, доки ще рука тримає ручку – як-не-як, а мені вже 80 років…

Коли розпочалася війна, було мені 4 роки. Тата забрали на фронт – я його пам’ятаю дуже погано. А мама, Мотрона Іванівна, зі мною повернулась із міста Павлограду до своїх батьків Ізюмських у село Хороше. Хутір за селом над річкою Самарою називали Причепилівка. Там ми й жили.

Дідуся відразу, як почалася війна, відправили з колгоспною худобою за лінію фронту. Пам’ятаю, як в’їжджали німці в село на мотоциклах і машинах. На дорозі стояла пилюка стовпом, чулися крики, гавкіт собак, німецька говірка і голосний сміх окупантів.

Людей виганяли з хат, а військових селили у них. Наша хата була майже біля річки. Вигнали й нас. Посиділи ми біля річки дотемна, а потім зайшли у сарай, де стояла корова. Там ми й жили всі: бабуся, мама, тьотя Фрося і двоюрідний брат Коля. Нас із братиком поклали спати в яслах, де корові сіно складали. А дорослі спали просто на підлозі. Не знаю, скільки ми так жили, але декілька епізодів відклалися у дитячій пам’яті назавжди.

…Побачила я, що від нашої хати йдуть якісь кольорові дротики по верхівках дерев. Це вже тепер я розумію, що, напевне, це радіозв’язок ворожий, а в нашій хаті був їхній штаб. А тоді у мене зовсім інші думки були. Захотілося мені з того дротику кольорове намисто зробити, яке я бачила у старших дівчат. Вилізла я на вишню і ножицями відрізала шматок дроту. Один кінець упав на землю, а інший я взяла з собою. Сіла під деревом і ріжу на маленькі відрізки і скручую їх у намисто.

Чую шум над головою: щось неладне! Піднімаю голову – а наді мною величезний кований чобіт фріца! Ще б мить – і він мене роздавить! «Рус партизан!» – горлає. Та саме у цей момент вийшов інший німець, щось крикнув і зупинив. Я тільки й розібрала «кіндер». Забрали вони у мене рештки дротів, а мене прогнали геть. Це ж я їм зв’язок обірвала, вони вийшли шукати, а тут я. Не знаю, як мене Бог врятував.

…Одного разу у холодний осінній день нам із братом дозволили зайти погрітися до хати. Тітка нам наказала вести себе дуже тихо. Ми сиділи на лежанці, спочатку вели себе тихенько, а потім ми нагрілися, набридло нам мовчати, то я й давай співати частівки!

Я сиділа на дивані,

Вишивала хустку Вані.

Тьотя злякалася, забігла до хати перелякана. А німець стоїть на порозі іншої кімнати, сміється та й говорить: «Не тронь, матка, пусть поют!». А потім дістав з якоїсь коробки й дав нам по шоколадці. Хтозна, може на нас глянув, своїх дітей згадав, та щось і стрепенулось у душі.

Пам’ятаю, що бабусю заставляли їсти готувати та кричали: «Матка, давай курку!». Порізали всіх свиней. Вели себе окупанти як господарі. Повиїдали все, що було, пасіку дідуся зруйнували. А ми ходили голодними.

Бабуся старалася, коли готувала для німців, хоча б щось для нас припасти. Ми ховалися і їли те, що для нас приховувала бабуся.

Ішли бої, то в одному селі, то в іншому. Ми ховалися по льохах. Коли бої були дуже сильними, все село виганяли. Кожен брав із собою все, що міг. Поряд ішли корови. Ми з братом сиділи на повозці. Корову прив’язали до повозки. Йшло багато людей, горіли хати, скирти соломи. Стояв крик і гуркіт на все село. Окупанти хапали дівчат, вони плакали – їх відправляли до Німеччини.

Не пам’ятаю, як ми змогли уберегтися. Гнали нас увесь день. Коли почало темніти, німці кинулися врозсип, а ми з коровами, кіньми в’їхали у посадку і всю ніч там були. Вранці почули рев мотоциклів. Німці кричали: «Рус, век!» Але ми мовчали. Навіть худоба й собаки, мов оніміли. Окупанти покружляли й повернули назад. Потім молоді люди й моя мама пішли на розвідку. Навкруги було тихо. Ніхто не знав, чого чекати.

Ми вийшли з лісосмуги, підійшли до балки, сіли їсти. Одна жінка почала читати молитву. Вона прочитала її декілька разів. Я на все життя запам’ятала цю молитву і повторюю її завжди: «На Саянских горах, на Орданских водах там стояла Апостоловская церковь…»

Бог нас врятував. Прийшли люди з розвідки і повідомили, що ні німців, ні наших немає. Ми повернулися до своїх хат. Боже ж мій, як страшно було бачити свої будинки після бою. Усе вигоріло. Лише залишилися частини будівель. А те, що залишилось, було мов решето від куль. Усе було розкидане. Трупи німці забрали, а на їх місці були калюжі крові.

Наші війська наступали з Озерки, а німці – з села Хороше. Отже, ми й були у центрі обстрілів. У річці плавали вулики, голови свиней – вода була червоною від крові. Жителі виловлювали трупи наших солдатів і ховали у братських могилах. Пізніше їх перезахоронили у центрі села Хороше.

Коли не стало німців, прибули румуни. Вони продовжили безчинство фашистів: понівечили наш сад. І знову змушували бабусю їх годувати. Бабуся наварила їм багато вареників. Румуни кричали: «Залиш на завтра!» А бабуся винесла нам у капустяному листі. Ми їли і плакали. Бабуся плакала з нами. Нам було все одно – ми наїлися.

Після окупантів залишилась забруднена річка, вирубані дерева, зруйноване село. Похоронки приходили щодня. Кожного дня хтось голосив.

Після війни почали повертатися люди додому. Батько мій і його брат загинули на фронті, дідусь повернувся з пораненою лівою рукою, яка тряслась до кінця днів. Дядько мій Кондрат інвалідом повернувся. У тьоті Марусі чоловік повернувся без лівої руки. У кожну сім’ю війна принесла горе.

Мама у 1945 році поїхала по вербовці до Запоріжжя відбудовувати місто. Вона жила у гуртожитку, а в 1946 році дідусь відправив і мене до мами. Було мені тоді 9 років, а в школу я ще не ходила. Тому й відправили мене до міста, щоб я до школи почала ходити. Ми з мамою жили у гуртожитку. Дівчата, мамині подруги, приносили мені смачні гостинці, солодощі. Потім маму, як сімейну, перевели на інший поверх в одну велику кімнату, де жили сімейні. Нам дали один із кутків (усього було 4 кутки). Спільною була одна плита, один рукомийник. Зараз навіть страшно згадати, яким було життя. Я навчалася, вчителька була дуже доброю до мене. Адже я нічого не вміла. А за півроку я наздогнала своїх однокласників і стала кращою у класі.

Ми раділи гуманітарній допомозі з Америки – у мене були гарні кофтинки і сукні. Мама отримувала на себе хліб і на мене масло. А ще були якісь крупи. Це було добре. Мама працювала на будівництві разом із полоненими німцями.

Цеглу й бетон на собі тягали молоді жінки на третій і на п’ятий поверх. Так відновлювали роботу Запорізької ГЕС.

Приходила на роботу до мами і я. Запам’ятала шум води, водоспад, ми стояли біля стіни тунелю, притулившись до стіни, бризки води на обличчі.

Боже ж мій! Який лише труд людям довелося винести!

Ми з мамою повернулись у село Хороше – старенькі дідусь і бабуся прохали, щоб ми повернулись. У мами контракт закінчився – ми приїхали у село. Що ми побачили? У селі був голод. Їсти нічого. За шматочком макухи ми стояли у черзі. Бабуся пекла коржі з лободи. Я й зараз не можу переносити запах лободи – так наїлась її в дитинстві.

Ми з братом ходили за кручу виловлювати ховрахів, брат обдирав їх, смажили на вогнищі і їли. А ще їли горобців.

Потім ми з мамою переїхали до Харківської області у колгосп ім. Тельмана. Там була школа, де навчалися діти різного віку і була для всіх одна вчителька. Мама пішла працювати у колгосп, збудували нам хатинку з саману. Усе ж стало легше. Я ходила полоти у колгосп. Грошей не давали, але мали зерно для того, щоб господарство тримати.  Були у нас курочки, свині, корова, кролики. Це були 1950-1954 роки. Важко було працювати у селі: від зорі до зорі. Усе своїми руками, важко було й на фермі, й у полі.

Жаль було мені мою маму – після тяжкої роботи у 50 років вона була непрацездатною. У 1957-му році закінчила я семирічку й вирішила вступати до медучилища. Але виїхати з колгоспу було не так просто. Селянам паспорти не видавали. Мама всіма правдами й неправдами домоглася, щоб дістати мені довідку для навчання.

Стала я навчатись в училищі на вечірньому відділенні, а вдень працювала санітаркою у дитячій лікарні № 3. Маму я забрала до себе у 1958 році – вона була дуже хворою. Через 8 років, у 1966 році, як сім’я загиблого військовослужбовця, ми отримали квартиру.

Після закінчення медичного училища я стала працювати медичною сестрою у дитячій лікарні міста Краматорська. У медичній галузі пропрацювала 50 років. Вийшла заміж за ветерана війни, орденоносця Сергія Олександровича Яковенка. Чоловік хворів і вже, на жаль, залишив цей світ. Немає давно і моєї мами. Та щороку по-особливому чекаю Дня Перемоги, як головного свята свого життя. Несу букет квітів до меморіалу слави у Краматорську, щоб вшанувати пам’ять свого чоловіка і всіх тих, хто ціною свого життя дарував нам мирний день.

Проживаю й зараз у місті Краматорську. Усього бувало у житті – і смутку, й радості. Та ніколи не думала, що повернеться страшне воєнне лихоліття.

І ось знову наше місто Краматорськ стало епіцентром бойових дій. Не хотілося й на мить залишати рідне місто, коли у 2014 році наше місто окупували вороги. Разом зі своїми подругами ми пекли пиріжки та виносили нашим українським солдатам. Просто за нашим будинком проходив маршрут наших військ. Страшно було, коли за нашими дачами, які знаходяться поблизу аеродрому, зривалися снаряди.

Лише на декілька днів вмовила мене племінниця переїхати до неї – я вірила та сподівалася, що Краматорськ буде визволено. Не відходила від телевізора, чекала звісток.

І лиш почула: «Краматорськ звільнено!» поїхала до себе додому. У місті були сліди погромів, не було води, але місто було наше! Біля під’їздів збиралися і святкували так, як День Перемоги.

По-особливому відчуваєш радість перемоги, коли звідав втрати і труднощі. Яке це щастя – жити на своїй землі!

Озираючись на прожиті роки, пропрацювавши весь вік у дитячій лікарні серед дітей, одного лиш бажаю – щоб ніколи дітям не довелося відчути того, що пізнали ми, діти війни.

Олександра Василівна Яковенко, 1937 р. н., жителька м. Краматорська, дитина війни, що пережила окупацію у селі Хороше 1941-1943 року, окупацію 2014 року м. Краматорська

FacebookTwitterPinterest

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *