Він бачив смерть у тилу

«Погляд часу» №25-2019

У неділю, 22 червня 1941 року, на світанку війська фашистської Німеччини без оголошення війни раптово атакували увесь західний кордон Радянського Союзу і завдали бомбових авіаударів по радянським містам і військовим з’єднанням.

Почалася Велика Вітчизняна війна. Її чекали, але все ж вона прийшла раптово. І справа тут не у прорахунку чи в недовірі Сталіна даними розвідки. Протягом передвоєнних місяців називалися різні дати початку війни, наприклад 20 травня, і це була достовірна інформація, але через повстання в Югославії Гітлер переніс дату нападу на СРСР на більш пізній термін. Є і ще один фактор, вкрай рідко згадується. Це успішна дезінформаційна акція німецької розвідки. Так, німці по всіх можливих каналах поширювали чутки, що напад на СРСР відбудеться саме 22 червня, але з напрямком головного удару у такому районі, де це було свідомо неможливо. Таким чином, і дата виглядала дезінформацією, тому якраз у цей день нападу очікували найменше.

Він бачив смерть у тилу

Кожен рік усе більше віддаляє нас від того страшного дня 22 червня 1941-го. З кожним днем усе менше і менше стає ветеранів Другої світової війни. І для нас усе важче віднайти людину-фронтовика, підпільника чи працівника тилу. Того, хто у грізний час протистояв ворожій силі і сьогодні зміг би переповісти пережите.

Однак у моїй пам’яті досі живе розповідь (уже покійного) батька мого колеги Василя Братака – Василя Степановича Братака – про його надзвичайно нелегку долю. Йому мало б виповнитися 102 роки.

…Був похмурий вересневий ранок 1940 року. 22-річного Василя усім селом проводжали до війська. І кожен приходив не з порожніми руками, бо чутки про голод у Росії лякали не на жарт. Наповнивши чемодани усім зібраним добром та предметами першої потреби, рідні відвезли хлопця підводою до району. У приміщенні де тоді засідала військова комісія, видали на руки повістку, скерували до залізничної станції, посадили на потяг. І повіз він через поля й села новобранців (усіх було 16 осіб) до Києва. На ранок прибули до столиці, через півгодини відправилися на схід. Ніхто не знав, куди саме. Хтось насмілився запитати у супровідного. «На Кремль», – сухо відповів той.

Коли оголосили кінцеву зупинку, з’ясувалося, що це місто Калуга. На пероні приїжджих уже чекали підводи. До частини їхали мовчки, на подвір’ї наказали все з чемоданів повисипати, залишити лише необхідне, помитися і одягнути військове обмундирування. «Раптом погляд старшини зупинився на грудях одного з нас (у кожного був хрестик), – розповідав Василь Степанович. – «Что это? Немедленно снять и выбросить в уборную!» – злісно кинув. Одразу переляк охопив душу. Я повільно зняв хрестик і міцно затиснув у кулаці. Ні, подумав, цього не зроблю. Вдалося все-таки заховати і зберегти цю святиню. Може, вона і в подальшому відіграла свою роль».

Дев’ять місяців прослужив юнак у Калузі. Попереду залишалося ще 27. Не думав тоді, що в один день усе може змінитися. Як грім серед ясного неба, на ранковому шикуванні пролунали по радіо слова диктора: «22 июня коварный враг – фашистская Германия вероломно напала на Советский Союз. Бомбят Житомир, Киев, Львов. Есть жертвы». Далі – заклик усім стати на захист Батьківщини.

Можна уявити, що тоді діялося у військовій частині. У страшній метушні почалася підготовка до бойових дій. За словами Василя Степановича, чотирьох чоловік, у тому числі і його, повезли на залізничну станцію та відправили у Свердловську область, місто Каменськ-Уральський, куди переправляли верстати із заводів України на Сибір для виготовлення зброї. Згодом – у Нижній Тагіл, який тоді вважався центром випуску танків Т-34.

Розповідав, як дорогою бомбили, було страшно, а ще дуже хотілося їсти (не їли кілька діб). Коли поїзд зупинився, побачив, що продають чорні ягоди. Попросив жменю. Із жадібністю з’їв. Ураз скрутило всередині, піднялася температура, зліг і шість місяців пробув у госпіталі. Там картина була вражаючою. Палати переповнені. Навкруги стогін, крики, кров, метушня. Медсестри, які мужньо розділяли біль і страждання поранених, не встигали робити перев’язки. Не вистачало бинтів, медикаментів…

Після одужання пішов працювати на алюмінієвий завод Каменськ-Уральська. Відтоді почалися для Василя Степановича найжахливіші часи. Жили у землянках-бараках з одним віконцем, де стояли двоярусні нари. Спали на голих дошках, а подушкою служив кулак. Працювали «чорно», сил не вистачало. Харчувалися в їдальні два рази на день, їли баланду. А це при виснажливій праці, майже без свіжого повітря. Люди пухли з голоду, хворіли цингою. Багато помирало просто на очах. Хоч здорові були хлопці, і ті не витримували. Наче страшний сон, пригадував чоловік, як при ньому помирав товариш із Долини Івано-Франківської області і в руках тримав кусень недоїденого хліба. Коли пан Василь зрозумів, що той уже мертвий, вихопив із його рук хліб (щоб не дістався комусь іншому) і похапцем з’їв.

Так, голод був найстрашнішим ворогом. Хлопцям часто снилося, як мама вдома варила вареники. Прокидалися, а тут лише воші. Не раз Василь Степанович просився на фронт – не пускали, не можна було. А скільки разів бажав заподіяти собі смерть: то думав стрибнути з даху заводу, то руку хотів засунути у розплавлений алюміній. Але Бог милував і охороняв. У молитвах просив Божої ласки для себе та рідних, з якими не було зв’язку кілька років. А вони, як з’ясувалося пізніше, оплакували його, як покійного.

У всьому звинувачували Гітлера. Уральські жінки, на руках яких були похоронки, готові були розірвати німців на шматки і за будь-яку ціну не допустити їх на свою землю. Підлітки 12-13 років просилися на фронт, щоб помститися за батьків.

Звістку про Перемогу в 1945-му святкували по-своєму. Співали, танцювали. Думав, нарешті повернеться додому. Та ні, не відпускали. Було тривожно з боку Японії. А тут привезли полонених румунів, мадярів, німців. Вони розчищали заводи від сміття і виконували інші роботи.

Був лютий 1947 року. Василя Братака покликав начальник будмонтажу і запитав, чи не хоче у відпустку додому. У той же день поїхав поїздом до Москви, звідти на Київ, а там – Проскурів, Копичинці і рідний Крогулець. Не йшов – на крилах летів. Обіймав рідних, які вже й не думали побачити його в живих, а по обличчю текли сльози радості. Недовго тішилися тією зустріччю. Через рік, була якраз неділя, за наказом енкаведиста Лопаткова (знаного у наших краях ката) Василя в числі 17 підозрюваних заарештували. Повели через Чагарі у Копичинці, звідти – до Чорткова. Два тижні по опівночі його викликали на допит. Якщо не подобалася відповідь, били. Після двох місяців ув’язнення у Чорткові перевели ще на три місяці у Львів у «Бригідки». Що пережив у львівській тюрмі, знає лише Бог. Людей катували, а щоб не було чути криків та зойків, заводили під вікнами трактор. Одне слово, на своєму віку він, як і чимало з його покоління, побачив усього і натерпівся сповна. Василь Степанович бачив смерть у тилу, витерпів нужду, голод і страх.

«Не дай Бог, діти, аби щось подібне вам довелося пережити». Ці слова завершили його розповідь.

Марія Майданюк